Українські мрійники на руїнах Європи: Мистецький український рух

«Ми ходили ще неочищеними після бомбардувань вулицями Фюрта, Штутґарта, Мюнхена, Байройта й вірили в ренесанс світу, а в український — зокрема. Наснажені гаслом Юрія Шереха, зоря якого тільки-но підносилася, про новий національний стиль української літератури, ми вірили в майбутнє такого спалаху», — згадує про повоєнний час літературний критик, мемуарист Григорій Костюк.

І таким яскравим спалахом у повоєнних роках був Мистецький український рух — об’єднання українських митців, які мріяли про українську «велику літературу» на руїнах Європи дуже далеко від дому.

Хто, якщо не ми?

Повоєнна Європа для українських повоєнних утікачів — це не готичні собори, не барокові церкви, не рококові палаци, не затишні будиночки із черепичними дахами. Зокрема, Австрія та Німеччина вітає їх дерев’яною архітектурою бараків і загорожами з колючих дротів, наріжними вежами та вартовими. Українці, як і інші біженці переважно із Центрально-Східної Європи, належать до нижчої раси й відділені від німців та австрійців бар’єрами. Так описує провідний український інтелектуал ХХ століття, який розділив долю переміщених осіб таборах (displaced persons — DPs), Юрій Шевельов (Шерех): «перехідний табір» у Штрасгофі (Австрія) з двоповерховими дерев’яними ліжками з твердим незручним сінником. Уже можна нарешті не думати про прихисток та де поспати. І то було справжнім щастям після небезпек, втеч, утрат, постійного гуркоту й вибухів за спиною та авіації над головою.

Попри всі побутові невигоди й невлаштованість українських письменників і митців, дещо залишалося для них незмінним: вони є представниками бездержавної нації та мусять продовжити справу української літератури, якщо не в себе вдома, де майбутнього вони не бачили, то у вільній Європі.

Запитання «Якщо не ми, тоді хто?» було риторичним. У вересні 1945 року найактивніші з них заснували в повоєнній злиденній Німеччині організацію українських письменників в еміграції — Мистецький український рух (МУР).

За словами беззаперечного лідера організації, мовознавця, літературознавця, критика Юрія Шевельова, МУР постав випадково. Очевидно, це написано не без долі кокетування й уже з перспективи часу. Щоб мати доступ до українських шрифтів і друкувати українські видання, формально була потрібна організація письменників.

У баварському містечку Фюрт доля звела разом Юрія Шевельова із письменниками й поетами Ігорем Костецьким, Віктором Петровим (В. Домонтовичем), Леонідом Полтавою, Іваном Лозов’ягою (Іваном Багряним), Іваном Майстренком та Юрієм Косачем.

Усі вони погодилися з тим, що друкувати українські книжки, газети й журнали — життєво важливо, і в такий спосіб стали творцями нової організації — МУР.

За три роки існування ця організація активно проводила з’їзди й конференції, видавала альманахи, журнали та книжки. Вони збирали повні зали слухачів на літературних вечорах. Одне слово, створили літературну інфраструктуру.

МУР був відкритим «для всіх діячів слова, пензля, сцени, які пишуть на своєму прапорі гасло досконалого, ідейно й формально зрілого та вічно шукаючого мистецтва», читаємо в програмі угрупування. Українські мрійники-емігранти думали про українську повноцінну європейську літературу: «Час ставив і ставить перед українським мистецтвом те завдання, до якого воно покликане: у високомистецькій, досконалій формі служити своєму народові й тим самим завоювати собі голос та авторитет у світовому мистецтві». Планка була високою, а завдання досить амбітним, зважаючи на стан бездержавності, тобто політичної та культурної невидимості їхньої батьківщини.

Крім зовнішніх викликів, для групи існували й внутрішні. Формально головою МУРу був письменник з Волині Улас Самчук, а ідейним натхненником та організатором — мовознавець та критик з Харкова Юрій Шевельов. Таке поєднання було незвичним: українці з різних її частин зустрілися в повоєнній Європі, щоб разом творити українську культуру, хоча різниця історичного й культурного досвіду ставала здебільшого каменем спотикання, аніж підґрунтям для порозуміння.

Творча лихоманка

Найбільш одержимим ідеєю МУРу та його незмінним ентузіастом був саме Шевельов. Своїм великим завданням він бачив об’єднати «розпорошених та осиротілих літераторів українських на теренах Німеччини й Австрії». Тоді він також писав потужну літературну критику, жваво відгукуючись на нові тексти, які з’являлися в період МУРу, а також літературознавчі статті про попередні епохи українського та світового письменства.

Без текстів, які були написані й видані в період МУРу, сьогодні неможливо уявити історію української літератури: «Тигролови» Івана Багряного, «Діти чумацького шляху» Докії Гуменної, «Доктор Серафікус» та «Без ґрунту» В. Домонтовича, «Еней і життя інших» Юрія Косача, «Старший боярин» Тодося Осьмачки, «Ост» і «Юність Василя Шеремети» Уласа Самчука серед інших.

Водночас із такими потужними творчими сплесками в групі митців часто виникали міжособистісні конфлікти й непорозуміння. Саме Шевельов мав «роль сповідника, майстра співчуття, зрозуміння й примирення». А працював він з непростими колегами:

«Письменники — народ з хворобливою потребою визнання, розуміння, відгуку, однакової настроєвости», — пише Шевельов про свою невдячну роль.

Попри те, що Самчук «намагався ставитися з олімпійським спокоєм до бур в шклянці води» та зусилля Шевельова згуртувати, конфлікти в групі були визначальними для утримання МУРу.

Найбільш скандальної репутації в МУРі здобули Юрій Косач і Тодось Осьмачка: саме вони прославилися своїми «виходами» з МУРу через особисті й творчі образи всередині групи та поза нею. Зусилля Шевельова повернути неслухняних митців нагадували «умовляння вередливої дитини». «…Я волію бути ковбоєм і ломати диких коней, аніж головувати над поетами», — згадує про той час Шевельов.

«Велика література»

Шевельов стверджував, що «МУР — це об’єднання тих, хто шукає українського національного мистецтва». Проте розуміння національного мистецтва в МУРі було різним, і наші письменники наввипередки пропонували власні концепції буття та розвитку української літератури.

На першому з’їзді МУРу Улас Самчук проголосив гасло «великої літератури», наголошуючи на важливій ролі культури й літератури в повоєнний час. У ньому йдеться передовсім про виживання культури й водночас літературу як просвітницький проєкт.

Багато емоційних роздумів пропонував Самчук, та, як це здійснити, рецепту не було. «Биймо й розбиваймо залишки варварства в наших душах. Творімо суспільство великого стилю, міцних душ, рівних, витривалих характерів. І тоді ми, творці нашої літератури, не будемо чутися залишені на власну долю, тоді наша творчість впоїться в життя, тоді вона сприйме його, бо воно мудре потрібне, велике. І тоді ми автоматично включимось до великого творчого процесу решти культурних кругів нашої планети…»

У промові Самчука звучало чимало обґрунтувань, закликів і гіпербол, проте формула залишилася радше нерозшифрованою. Інші письменники по-різному розуміли ідею письменника — поняття величі літератури повсякчас дебатувалося й ставилося під сумнів.

У статті «Думки про літературу» Іван Багряний міркує про завдання й призначення українського письменства на теперішньому історичному етапі. Він вірить: українській літературі є що сказати світові, а культурний проєкт нерозривно пов’язаний з політичним.

За Багряним, «велика література» та й культура загалом є невіддільною від «боротьби за самоствердження цілого українського народу в часі й просторі».

Він пише: «Підкреслюємо — не самоствердження літератури, а самоствердження сорокапятимільйонової нації, в якому література мусить мати допоміжну ролю, як засіб цього ствердження, якщо вона хоче бути великою українською літературою». «Шлях боротьби — шлях кожної великої літератури», — стверджує Багряний.

У статті «Вільна українська література» (яку він проголосив на Першому з’їзді МУР) Юрій Косач пропонує продовжувати напрям, який задав Микола Хвильовий у літературній дискусії. «Европа, тільки Европа наше джерело порятунку і онови», «Цей величний континент, що має таємничу силу онови її відродження після найбільш варварських епох», — пише Косач.

Для цього письменника осмислення шляхів української літератури невіддільно пов’язане із фактом еміграції, життям поза межами батьківщини. Він пише: «Пустеля чужини — може й найбільша підстава для нашої надії на велике майбутнє нашої літератури. З туги за волею ми опинилися на пустелі, плекаймо ж ідеал свободи й у мистецтві. Нам треба визволеної української літератури. Вільної не в сенсі цензури чи достатньої матеріальної забезпечености її діячів, але вільної в своїй ідейно-внутрішній сфері, в своїх методах пізнання правди».

Юрій Шевельов (Шерех) запропонував свою теорію, пишучи про сучасників. Він поділив письменників МУРу на органістів (Іван Багряний, В. Домонтович, Юрій Косач, Ігор Костецький) і традиціоналістів (Василь Барка, Тодось Осьмачка) залежно від того, яким є джерело стилю творів певного письменника.

З обговорень і дискусій видно, що одностайності в розумінні власного призначення та шляхів прямування української літератури в мурівців було вкрай мало. Фактично «велика література» була не даністю, а радше далеким ідеалом, шлях до якого був непевним і примарним. Також це поняття в розумінні мурівців нерозривно пов’язане з політичним становищем України та майбутнім.

Свідки

 

Попри закінчення Другої світової війни, спокій для українців у DP-таборах міг тільки ввижатися у сні. Як згадує Шевельов, американці шпигували за «німецькими коляборантами» й хотіли позбутися всіх, хто співпрацював з німцями під час Другої світової. Радянці ж шпигували за своїми й хотіли повернути тих людей «на родіну». За домовленістю між СРСР і країнами — переможницями у Другій світовій, люди, які на 1939 рік були громадянами радянських республік, після закінчення бойових дій мусили повернутися додому. Письменники жили в атмосфері страху, непевності й небезпеки. Серед таких, власне, був Іван Багряний, який носив із собою в кишені мензурку ціанистого калію на випадок, якщо його захочуть «повернути».

Як протест проти такої сваволі, Багряний активно став на оборону українців і написав резонансну брошуру «Чому я не хочу повертатися до СРСР?», де чітко розповів, що українці є біженцями не лише від війни, а й від злочинів та терору більшовизму-сталінізму. Ці теми ставали полем не тільки для активного політичного спротиву, а також і літературного.

Літературознавець Григорій Грабович пропонує розглядати художні твори письменників МУРу через «комплекс уцілілого» (survivor complex) — сукупність почуттів «деяких дуже тривожних, деяких часто придушених і замаскованих», що зумовлює для українських митців гостру потребу висловитися, «бути свідком». Він пише про «неминуче почуття вини за те, що тобі вдалося вижити й утекти на свободу, коли так багато люду загинуло або залишилося позаду». Саме такий емоційно-інтелектуальний клімат став багато в чому визначальним для літературних творів мурівців.

Відбитки травматичного досвіду Другої світової війни та передвоєнного часу віднаходимо в повісті Косача «Еней і життя інших». Це знаковий текст, який відкриває перший альманах МУРу. Він був написаний 1946 року й ревізує історію України першої половини ХХ століття, торкається непростого питання поразки України в утраті державності. Також ця повість оголює слона в кімнаті: питання еміграції та її ролі надалі в історичних процесах в повоєнній Україні.

У тексті звучать відверті й сміливі тривоги Косача та його покоління щодо своєї користі, допомоги для України:

«…Ми приречені бути deracines — вирваними з ґрунту, чи не так? Уперте хотіння долі, й ми нічого не порадимо, ми скоряємось — у нас не може бути батьківщини й навіть, коли б вона була, ми будемо чужі їй…»

Подібно про неможливість жити в Україні пише й Багряний у своєму романі «Тигролови», який виходить друком у видавництві «Прометей». Він детально розповідає про методи сталінського терору в Україні й спроби його земляків / землячок збудувати свою Україну на півночі Росії. Пізніші романи Багряного так само описують злочини різних режимів проти українського народу («Сад Гетсиманський», «Людина біжить над прірвою»).

Також родинний роман-хроніка «Діти чумацького шляху» Докії Гуменної розповідає про часи Другої світової війни та є свідченням недавно пережитого минулого.

Твори письменників і письменниць МУРу написані з погляду українських уцілілих з «кривавих земель» (за Тімоті Снайдером) у ХХ столітті. Непросто їм було ділити долю свідків на бездержав’ї, у культурній тіні, але сила мрій про Україну, її «велику літературу» надавала їм творчої та життєвої снаги для сподівань на краще майбутнє.