Перші українські студії за кордоном виникли з ініціативи представників української діаспори, які завдяки власному науковому досвіду та організаторським здібностям розбудовували ці осередки. Це трапилося після поразки національного руху в боротьбі проти більшовиків упродовж 1917–1921 років. Утім, ще понад 50 років тому, 1948-го, газета «Українські вісті» схарактеризувала виклики, які для нас актуальні й нині: поширеність російських наративів про історію та культуру України, а також надмірна орієнтованість україністів усередину країни, а не на роль українців та України у світі загалом. Надалі осередки українських студій розвивалися зі змінним успіхом, особливу увагу до них привернули проголошення незалежності України, Помаранчева революція та Революція гідності, а також початок повномасштабної війни.
Як ідеться в дослідженні Українського інституту, у вересні 2022 року в західних університетах зазначили суттєве зростання кількості першокурсників, які обрали вивчення української чи польської мови, проти значного спаду інтересу до російської, як порівняти з 2021 роком (від 30 до 50 %). Тоді навіть у щорічному звіті найпопулярнішого мобільного застосунку для самостійного вивчення іноземних мов Duolingo заявили, що понад 1,3 мільйона людей у світі почали вивчати українську мову на знак солідарності й підтримки.
Тож які академічні середовища вивчають українські студії та що відбувається нині з русистикою?
Осередки українських студій
Платформа Ukrainian Studies Go Global зазначає, що, згідно з рейтингом QS World University Ranking 2022, українські студії функціонують при 57 з 200 найкращих університетів світу. У семи з них існують повні академічні програми з україністики, 24 мають елемент українських студій як складника програм з дослідження регіону (східноєвропейські студії, славістика тощо). У 26 університетів є освітні компоненти з українських студій як складники інших освітніх програм (політичні й соціальні студії, мовні й літературні студії).
Український інститут нарахував приблизно 170 осередків українських і кримськотатарських студій за кордоном. Найбільша частка — разом 107 — це окремі програми в межах університетських факультетів, шкіл та інститутів, дослідницькі центри при університетах, а також кафедри чи відділення (у межах університетського факультету або програми). Дещо менше позауніверситетських дослідницьких або аналітичних центрів (17).
За спостереженнями організації, розвиток українських студій мав найбільший успіх у демократичних країнах, де зосереджена українська діаспора (США, Канада) або де є тісні історичні зв’язки, як от з Польщею. «У країнах із меншою чи “молодшою” діаспорою і політичною увагою до інших регіонів чи гравців, наприклад у Франції чи Італії, українські студії розвиваються більш нерівномірно й суттєво поступаються російським», — ідеться в дослідженні Українського інституту.
Водночас деякі країни-сусіди України, як-от Румунія, Словаччина та Угорщина, тривалий час не надавали жодного значення двостороннім відносинам, а тому академічні українські студії там поступово занепадають (так само як і в нас немає розвинених румунських, словацьких чи угорських студій). Більш утішною ситуація є в скандинавських країнах, де відкриття українських студій не пов’язане з ініціативою діаспорян. Його зумовило зростання інтересу до східноєвропейського регіону, а тому відкриття таких осередків має суспільствознавчу мету.
Якщо ж казати про кількість осередків українських студій у найближчих до України державах чи в країнах, які є нашими основними партнерами сьогодні, то в Польщі їх 22, у США та Німеччині по 18, у Канаді — 13.
Виклики для українських студій
Українські студії постають перед багатьма викликами, які відіграють вирішальну роль у їхньому функціонуванні. Ідеться, наприклад, про брак фінансування й академічних вакансій для суто українських студій, відсутність практичної програми із поширення української мови за кордоном і системи сертифікації знання української мови як іноземної. Крім того, деяким студіям не вистачає взаємодії із закордонними представництвами України чи іншими відомствами.
За словами провідного дослідника сталінської культури у світі, професора Університету Ка-Фоскарі у Венеції Євгенія Добренка, однією з перешкод для розвитку україністики є те, що дисципліну неможливо створити з нуля. А вона ще донедавна існувала переважно в Канаді.
«Ні в Європі, ні в США україністики не було. Нині з’являється, але це дуже тривалий процес, — каже в коментарі Тижню Євгеній Добренко. — Також потрібні кадри, які викладатимуть. Їх треба виховати. Щоб це зробити, потрібні програми підготовки фахівців та їхні випускники. Усе те потребує не одного року, це досить тривалий процес».
Крім того, потрібен доволі широкий інтерес з боку студентів. «Університети, особливо великі й багаті, можуть піти на інвестицію в дисципліну та на початковому етапі її фінансувати, але зрештою дисципліна має виживати сама, коштом студентів. Незрозуміло, скільки треба часу, щоб набрати достатньо студентів, які могли б покривати витрати хоча б частково. На тлі загального падіння інтересу до мов, коли багато департаментів сучасних мов або закриваються, або об’єднуються, виникнення та виживання нової мовної дисципліни є надзвичайно складною справою», — переконаний професор Університету Ка-Фоскарі.
Як раніше зазначала Тижню викладачка української програми кафедри словʼянських мов та літератур Гарвардського університету, дослідниця студій пам’яті Наталія Шпильова-Саїд, до викликів українських студій можна зарахувати також те, що українська мова протягом десятиліть була класифікована як «менш поширена мова» (less commonly taught languages). Іншим недоліком, перед яким сьогодні постають українські програми, за її словами, є обмеження на поїздки в Україну з міркувань безпеки.
Русистика як камінь спотикання
Попри те що українські студії існують у світі протягом десятиліть, вони досі, на жаль, не здатні конкурувати з програмами русистики, якщо йдеться про масштаби програм. Навіть після початку повномасштабної війни, деякі західні університети не лише не відмовилися від цих студій, а й навіть не переглянули програм.
Тому не дивно, що й досі студенти на Заході під час навчання натрапляють на упередження та російські наративи. Наприклад, деякі програми ототожнюють поняття «Русь» і «Росія», називають Другу світову війну «Великою Вітчизняною», Україну — «колоніальним додатком Польщі», а в університеті Чикаго Чорнобильську катастрофу розглядають як російську подію, пропонуючи вивчати її висвітлення в російській літературі.
На думку професора із сучасної історії Центральної та Східної Європи в Університеті Сент-Ендрюс у Шотландії Томаша Камуселли, повномасштабної війни в Україні мало бути більш ніж достатньо, щоб спонукати будь-якого західного вченого ліберальних і демократичних переконань «голосно протестувати на повну силу, але нічого подібного не сталося».
«Один науковець сподівався, що йому не перешкоджатимуть у доступі до російського архіву після війни (або після того, як вона стане менш інтенсивною). Інший хотів відвернути будь-яку потенційну критику, яка могла б пролунати щодо інноваційного підручника з російської мови дослідника або його співавтора, етнічного росіянина. Ще один науковець побоювався, що розкриття деяких тем може зашкодити набору на російські й пов’язані з Росією програми в його рідному університеті», — зазначає Томаш Камуселла в колонці для New Eastern Europe.
Він також додає, що всі надії та побоювання були пов’язані з дослідженнями про Росію і викладанням російської мови. «Усі науковці несвідомо стали професійно чи навіть емоційно залежними від Російської Федерації та її інституцій, незалежно від того, наскільки жахливими й негуманними можуть бути вчинки та рішення Кремля. Або, за оперативною термінологією радянського КДБ, науковці стали “корисними ідіотами Москви”», — підкреслює Томаш Камуселла.
Водночас, як зазначає Тижню професор Університету Ка-Фоскарі у Венеції Євгеній Добренко, академічне середовище дуже консервативне, а тому зміни в ньому прямо не відображають загальних тенденцій, зокрема й щодо русистики.
«Набір студентів скоротився. Це очікуваний тренд. Але річ у тім, що ми не знаємо, чи скоротився він унаслідок санкцій і різкого скорочення контактів та економічних зв’язків з Росією, з безперспективністю предмета — російської мови для працевлаштування (було б логічно пояснювати це так) чи це загальна тенденція, яку ми спостерігаємо протягом останнього десятиліття, — різке скорочення інтересу до гуманітарних дисциплін та іноземних мов зокрема. Русистика завжди була схильна до політичної кон’юнктури, до чого всі, хто з нею пов’язаний, давно звикли», — переконаний науковець.
Важливими є спостереження Євгенія Добренка й щодо викладачів, які працюють над русистикою. «Це специфічний предмет. Західні вчені, які прийшли в цю дисципліну, мають дуже складне ставлення до свого предмета. Здебільшого вони люблять його (без цього не можна над ним працювати), і одночасно відчувають досить негативні почуття до російської держави. На більшість людей, які професійно досліджують Росію, останні події мало впливають, оскільки вони не відчували й до війни жодних ілюзій щодо Росії та її режиму», — підкреслює він Тижню.