Знаменитий барон Мюнхгавзен зайняв почесне місце в літературі усієї Європи. Ім'я барона віддавна стало синонімом пройдисвіта і брехуна. І не просто брехуна, а фахового брехуна, який володіє надзвичайно багатою фантазією і безперечним талантом оповідача.
Така брехлива оповідь – справжня творчість. Вона повинна захоплювати слухачів і зворушувати їх не менше ніж правдива, вона повинна бути яскравою, красивою, такою, щоб її не забули і передавали з вуст у вуста.
Павло Томара
На початку ХІХ ст. проживав у Ніжині на Чернігівщині відставний полковник, колишній ад'ютант князя Потьомкіна Павло Томара, що походив з дворян. Його прадід Степан Томара (помер у 1715 р.) був полковником переяславським, а брат Василь – послом у Константинополі, а опісля сенатором.
З Павлом Томарою охоче товаришували студенти Ніжинського ліцею – Микола Гоголь, Нестор Кукольник, Василь Любич-Романович, Микола Білевич – які згодом здобули собі ім'я в літературі. За тих часів у Ніжині побутувала приказка: «Бреше, як Томара!» Так означували нечувану брехня, якою красувався полковник, що сам захоплювався своїми неймовірними розповідями.
Хоч і був він ветераном Очакова і підкорення Криму, але подвиги свої вивищував так, що перед ними і сам Геркулес би зашарівся. А що вже історій фантастичних із ним трапилося – то не злічити. Окремі з них були увінчані його сучасниками, зокрема й Михайлом Пиляєвим (1842 –1899), автором книжки „Оригиналы и чудаки”.
Якось у товаристві зайшла мова про те, яких успіхів добилася сучасна хірургія, і на доказ цього навели приклад дуже вдалої операції. Хірург вирізав у хворого шмат обличчя, а вирізане місце прикрив м'ясом з руки самого хворого. Все це зрослося, на зрощеному місці виросло волосся, яке приховало шви, і тепер обличчя хворого нічим не вирізнялося.
Томара, якого ніколи не цікавили чужі розповіді, нервово дослухав гостя і заперечив:
– Що в цій операції дивовижного? Ось у наш час хірургія викидала штучки куди пак! Для прикладу наведу випадок, очевидцем якого я був особисто. Через кілька годин після однієї великої битви з турками світлий князь Григорій Олександрович покликав мене і сказав: «Візьми, Павле Степановичу, доктора та двох фельдшерів і їдь на полі битви. Чи немає там серед мертвих – живих. Якщо знайдеш когось із наших або з турків з ознаками життя, то звели перев'язати рани на місці і відправляй в найближчий лазарет.
Добре. Приїжджаю на місце битви – здригнувся від жаху: переді мною поле, всуціль усіяне трупами. Тисячі мертвяків! Вся місцевість на просторі двох верст перетворилася на жниво смерті. Я почав поволі об'їжджати поле битви і прислухатися чи не почую де стогону, зітхання – і… раптом чую слабкий вигук: «Павле Степановичу!» Я насторожився: «Де, хто мене кличе?»
Озираюся і бачу – моє ім'я вимовляє відрізана голова. Вдивляюся в неї – так, вона! – і упізнаю голову нашого унтер-офіцера Кузнєцова… «Кузнєцов! Ти?» – «Так точно, ваше високородіє, я», – відповідає голова.
І так ото колова, яку відтяли турки, попрохала Томару розшукати її тулуб, щоб доктор пришив його до голови. Тулуб знайшли і разом із головою відправили до лазарету.
За кілька місяців, – розповідав далі Томара, – світлий князь наказав мені об'їхати усі нові лазарети, оглянути і детально доповісти про їхній стан. Обходячи один з лазаретів, раптом чую: «Здорові були, Павле Степановичу!» Уявіть – це був Кузнєцов. Сидів на лазаретному ліжку, але худий і слабий.
«Чи ти це? – питаю. – Ну, як твоє здоров'я?» – «Яке вже тут здоров'я!» – махнув рукою з відчаєм. – «Та що таке?» – «А те, що ви мені біди наробили: помилково узяли не мій, а турецький тулуб, та до нього і пришили мою голову”.
Слухачі Томари ледве стримували сміх, а сам він цілком серйозно завершив своє оповідання докором:
– Ось яка була хірургія! А ви дивуєтеся з нинішньої! Молоді-зелені, що ви бачили…
А то, було, зайшла мова про розум тварин. Присутні наводили якісь приклади. Томара слухав, слухав і раптом вставив своє віще слово:
– Вже коли мова зайшла про розум тварин, то я вам можу навести вражаючий випадок. Років двадцять тому я полюбляв лови. У мене була чудова сука Діанка. Раптом вона осліпла. Дуже мені було її шкода, тим більше, що й вона любила лови, а головне – мала незвичайне чуття. Бувало, верст на п'ять дичину чула… Ну так от, осліпла. Що було робити? Іншої вишколеної на ту пору не було, а без собаки що за полювання? Я зробив таку штуку: узяв у дружини болонку, прив'язав її в кошику до шиї Діанки і пішов спокійно на лови. І що ж ви думали? Полювання вдалося на диво. Фіфішка дивиться, а Діанка бігає…
Микола Рибаков
Знаменитий драматичний артист Микола Рибаков (1811–1876) народився в Курську. Закінчивши гімназію, служив чиновником, потім покинув службу і приєднався до курської трупи артистів, грав у Києві, Харкові та інших українських містах, аж поки його не запросили до Москви на велику сцену. Рибаков мав неабиякий успіх у столичної публіки, але не зжився з дирекцією і тому повернувся на провінційну сцену.
„Його називали «класичним брехуном», – писав про нього М. Пиляєв. – Про нього існувала така маса анекдотів, що якби всі їх зібрати та надрукувати, вийшла б об'ємна книга, що за своїм змістом аніскільки не поступилася «творам» барона Мюнхгаузена.
Його пристрасть до брехні була незрозумілою і безпричинною. Брехав він за будь-якої слушної нагоди, не ганяючись ні за довірою слухачів, ні за ефектом. Його брехня була завжди нешкідлива й безкорислива. Усім своїм фантастичним небилицям він перш за все вірив сам і вважав, що й слухачі вірять йому. Він любив іноді виставити себе героєм або такою бувалою людиною, якій відомі всілякі дива і чудеса. Він мав незвичайно багату уяву, тому репертуар його розповідей був надзвичайно обширний і містив у собі настільки дивовижні факти, які часто суперечили одні одним, що коли хтось, бувало, за якийсь час вирішував розповісти йому його ж анекдотичний випадок, він безапеляційним тоном говорив:
– Дурниця, цього бути не могло!
– Та ви ж самі минулого тижня розповідали, – ловив його на слові співбесідник.
– Брешеш! Я ніколи такої нісенітниці не скажу. Це тільки ти зі своєю безглуздою уявою можеш таку нісенітницю вигадати. А коли хочеш знати правду, схожу на твою нісенітницю, то я тобі зараз розповім один факт, свідком якого був років десять тому.
І наведе експромтом щось таке невідповідне здоровому глузду, що перший анекдот, переказаний співрозмовником і розкритикований ним самим, бліднув перед цим і здавався абсолютно безневинним. Рибаков не любив тих, що сумнівалися, і якщо хтось дозволяв собі висловити недовір'я, він без вагань називав його дурнем”.
Однією з найпопулярніших його оповідок, які переказало у своїх спогадах чимало сучасників, була така.
„Коли служив я в Києві і відвідував Лису гору, познайомилася зі мною одна молоденька відьма. Ми з нею більше з цікавості зійшлися: вона про акторів не мала поняття, а я їхньої братії не міг збагнути. Ну добре, ходимо отже на побачення, розмовляємо. Я, вочевидь, їй сподобався, а я з неї не мав жодного втіхи, бо вона була з хвостом і нечесана. Чесатися їм по їхньому закону заборонено. Ну, добре. Сезон театральний добігає кінця, і мені треба вже до Москви їхати. А грошей у мене катма. Приходжу я на Лису гору, викликаю свою Углядку (це так її звали) і кажу:
– Пішки йти до Москви не хочеться, позичити грошей нема в кого – чи не можеш ти у свого начальства попросити якусь копійку під моє чесне слово?
– Грошей ми не визнаємо, – каже вона, – і при собі їх не тримаємо, але бісівською владою володіємо, так що я можу тебе завиграшки та задарма до Москви доставити.
Тут я обурився:
– Як ти смієш мені пропонувати на помелі їхати?
– Чого ж на помелі? На якому завгодно інструменті їдь. Ось хочеш – на цій колоді вирушай.
– Ну, на колоді, мабуть, – кажу, – можна, бо вона все ж таки більше солідності має, ніж помело.
Наступного ранку я узяв валізу під ліву руку, під праву про всяк випадок парасольку прихопив і вирушив на обумовлене місце до колоди. Приходжу, а вже відьма мене чекає з мандриками – щось із півтораста штук на дорогу напекла.
– Ну, – каже, – сідай та лети.
Обхопив я колоду ногами, а вона якісь незрозумілі три слова вимовила, плюнула у мій бік – я й злетів. Летів, летів, летів – нарешті, зирк, за щось лівою ногою зачепився, озирнувся – Іван Великий (московський собор, – Ред.). «Ну, тепер спускайся, – наказую колоді, – але потихеньку». Вона й спустилася, та невдало – просто упоперек Тверського бульвару, так що я ніяк не міг досягти землі, довелося в повітрі провиснути цілу ніч, поки вранці мене обер-поліцмейстер з вікна не побачив. Колода ж бо була така велика, що через весь бульвар з даху на дах перекинулася, як повітряний міст. Збіглися городові і почали до мене кидати рятувальні круги, та тільки ніяк не могли докинути. Довелося їм пожежну драбину приволокти. Притягли і приставили її до колоди. Я й поліз по ній, але тільки до середини доліз, коли мац-мац – а драбина до землі сажнів на три не дістає. Що ж було робити? «Розчепірте, братчики, руки, – гукаю городовим, – я стрибну». Ну й стрибнув. Повели мене до поліцмейстера. «Що ти, – каже, – за чоловік? І звідки ти цю колоду приволік?» Не можна ж дурити поліцію, я й признався, що завдяки знайомству з відьмою з Лисої гори до Москви прилетів. І вийшов через це гучний скандал: мене в двадцять чотири години з міста виселили”.
Якось Рибаков опинився у товаристві відомого антрепренера Миколи Іванова. Їх не встигли познайомити, як актор уже почав свої небилиці плести. Щойно зайшла мова про театр, Іванов запитав Рибакова:
– А Іванова ви знаєте?
– Та як не знати? – розреготався той. – Це мій нерозлучний друзяка, найдавніший приятель.
Іванов, ясна річ, дуже здивувався, бо з Рибаковим і знайомим не був. Та не встиг він оговтатися, як актор запитав:
– А чи знаєте ви про торішній випадок з ним, свідком якого я був сам? За яких комічних обставинах заїжджий фокусник на три дні його приспав?
– Ні, цього не знаю. Розкажіть, будь ласка.
– Приїжджає фокусник і звертається до Іванова з проханням відступити йому на один вечір театр. Іванов здати театр був не проти, але заламав страшну ціну. Фокусник почав торгуватися, а Іванов упирається і ні копійки не спускає. От фокусник і каже: «Якщо ти цього не зробиш, то присплю тебе на три доби і не будеш ні пити, ні їсти, ні свіжого повітря нюхати». А Іванов йому тиць під носа кулак: «А не чи знаєш ти, німецька кислота, чим цей параграф пахне?!» Фокусник розлютився і прийшов увечері на спектакль. «Дон Жуана» грали, а Іванов там статую Командора зображав. І щойно підійнявся Командор на п'єдестал, тут таки німець щось таке і вчудив. Іванов вмить у величній позі заснув, та так три доби, як монумент, і простояв.
Тут уже антрепренер не витримав і заявив, що ніколи з ним нічого подібного не було, а це все брехня. Але Рибаков не розгубився:
– Справді брехня, та тільки не про тебе вона, а про іншого Іванова…
Якось він розповідав про свою службу на Кавказі:
– Служив оце я, братчики мої, у Владикавказі. Іду через базар, бачу – видимо-невидимо навалено щоглового лісу. Що, думаю, за чудасія! Звідки це на Кавказі щогловий ліс? Дай підійду, запитаю. Підходжу ближче і що ж ви думаєте? Виявляється, це не ліс, а кавказький хрін.
– А терок, на яких терли цей хрін, ви не бачили? – запитав суфлер.
Іншим разом Рибаков розповідав:
– Ви знаєте той годинник, який мені піднесла публіка… та це не годинник, а чудеса! Був я на ловах і загубив його… Шукав, шукав – нема! Ну, що ж робити. Посумував, посумував – плюнув. Було це в Тамбові. Виїхав я з Тамбова, три роки не був. Приїжджаю знову… Знову видався вільний день – я на лови. Йду, раптом собака робить стійку. Зупинився я і кличу: до мене! Він стоїть, я кличу – він стоїть. Підходжу. Чую – в траві цок-цок. Думаю – стриконик, нахилився і скрикнув від подиву: мій годинник! Уявляєте – за чотири роки відстав тільки на п'ять хвилин!
А ось його оповідь про побудову столичного театру:
– Перед будовою почали в землю забивати палі. Тільки увійдуть ті палі в землю і зрівняються з площею, зараз же й іншу партію паль поверх тих б'ють. І таким чином штук сорок їх одну на одну в землю сторч поставили. Ото забивали, забивали, і раптом з Парижа телеграфують: «Зупиніться: ваші палі на найгарнішому місці в Літньому саду сажнів на чотири вистромились і чинять незручності». Ну, наші, звісно, зупинилися, бо війни не хотіли, і відповіли: «А ви перетворіть палю на статую, і хай вона у вас буде як пам'ятник, а спилювати її не смійте, бо вона казенна».
Адам Дунін-Вонсович
Польський мемуарист ХІХ ст. Ґустав Олізар, який усе своє життя провів на Україні, описав місцеву шляхту, а серед них і камергера Адама Вонсовича (народився у 1760 р.), що мав маєток у Ставках. То вже був поважний дідусь, до якого часто з'їжджалися гості. Господар мав одну ваду – він полюбляв розповідати вельми потішні побрехеньки.
Зокрема він любив згадувати щупака, упійманого у Ставках на річці Тетерів і випущеного назад у нашийнику з написом: «Хто його знову зловить, нехай мене на обід запросить. Упіймав його Адам, граф Дунін-Вонсович… дата…» Десь років через дев'ять він одержав листа від архієрея з Архангельська із запрошенням на обід.
Він також розповідав про елегантну варшавську бабусю, котра купила в якогось штукаря у Ґданську краплі для омолодження, але, занадто квапдячись якнайшвидше помолодшати, так перебрала дозу, що на ранок її знайшли у ліжку немовлям. «Маю честь зауважити вельмишановним добродіям, – завершив дідусь свою оповідь, – що то був великий клопіт — знайти в місті для неї годувальницю і няньку».
А то якось він натрапив на цілу зграю куріпок і, довго не думаючи, видобув з клунка простирадло та накрив ним усю зграю.
Полював також на зайця, котрого не могли наздогнати найкращі хорти; і щойно коли зайця упіймали, з’ясувалося, що то було два зайці, які зрослися спинами. Отже коли один із них втомлювався тікати, то перекидався на спину другого, котрий устиг відпочити, а через те їх ніхто не міг упіймати.
Подільські шляхтичі
Як у давні часи, так і нині не бракує різних оригіналів, які полюбляють обвішатияс купованими орденами і видавати себе за полковників чи генералів. Українсько-польський історик Антоній Ролле (1830-1894) розповідав, що в повстанні 1863 р. серед тих, що наражали своє життя і майно, йшли в ліси і ставили чоло чисельному ворогу, не бракувало й аферистів, які хоч ніколи й не воювали, але з року в рік додавали собі черговий військовий чин, і кількість майорів, полковників, ба навіть генералів постійно росла. „І не біда, що ніхто собі не пригадував, щоб такий майор – майорів найбільше я зустрічав в житті – відігравав якусь бодай скромну роль в пам'ятному національному русі”.
Якось в будинку одного подільського дідича зайшла мова про 1863 р. Раптом узяв голос полковник, який ще не так давно називав себе капітаном, а часом для різноманітності ротмістром. Де і за яких обставині здобув собі підстаркуватий добродій офіцерські погони, ніхто не питав. Полковник схвильовано розповідав:
– Пам'ятаю, як сьогодні, ніч була жахлива. Негода, сніг з дощем докучав нам страшно. Мій відділ перебував у куренях, споруджених з гілок, посеред болотяної місцини. Вогке дерево розгорітися не хотіло, важкий дим густим задушливим туманом застеляв усе довкола. Обходжу я довколишні стійки. На узліссі бачу сперту на дерево гвинтівку. Погано, думаю… Бо це або нехтування обов'язку, або зрада національних інтересів. Нараз помічаю зіщуленого під кущем хлопця: бідний студентик заснув на стійці з утоми. Сльоза забриніла мені в оці: я розбудив хлопця, по-батьківськи розтлумачивши йому наслідки такого занедбання..
Полковник примовк, немовби вслухаючись у відлуння власних слів, і глянув на присутніх, не приховуючи зворушення. Стільки вже разів повторював цю історію в різних обставинах, що врешті повірив у її справжність.
Ефект цього разу був для нього неочікуваний, зі стільця раптом зривається доктор старшого віку, дебелий чолов’яга, хапає в обійми дрібного, сухого дідуся і вигукує зворушений:
– Полковнику! То був я!
Сльози пливуть йому потоком по обличчю, і хоча полковник пробував боронитися перед несподіваними обіймами, доктор виціловував його і стискав зі зростаючою енергією.
На декого з присутніх, особливо молодших, ця сцена справила сильне враження; найбільше однак був ошелешений сам полковник.
Усе з'ясувалося після відходу гостей… Полковник – притиснутий до муру – врешті зізнався, що усю розповідь висмоктав з пальця.
– Заспокойтеся, полковнику, – сказав господар. – Сьогодні попав проноза на пронозу: доктор також не нюхав пороху в житті. Під час повстання спокійно собі кував латинську граматику в третьому чи четвертому класі гімназії, а вас з усією певністю не скомпрометує зайвою балакучістю.
Після описаного випадку пан полковник був значно обережнішим у своїх бойових спогадах, а товариша з тієї мандрівки по лісах, старанно уникав. "Занадто мене ця сцена зворушила", – тлумачив молодшим.
Інший нащадок барона Мюнхгавзена пан Никифор років десять вештався по світу, а повернувшись на батьківщину, міг сто днів і сто ночей без перерви розповідати про свої надзвичайні пригоди. Любив однак дуже їх "гаптувати", як делікатно висловлювалися його слухачі, хоча гірше виховані називали цю "вишивку" коротко і вузлувато брехнею.
Незвичайно чутливі взаємини єднали пана Никифора з різними монархами. Наполеонові III на візитівці креслив поради і настанови, як повинен поводитися з Польщею; комусь іншому написав тронну промову; з німецькими князьками, "котрі, пане добродію, мають такі державки, що на одному кінці чхнеш по-шляхетськи, а вже з другого гукають хором: на здоров'я!”, був теж на „ти". Але найсердечніші стосунки пов'язували пана Никифора… з турецьким султаном. І тут бідолаха так захопився мальовничістю своїх оповідей, що оскандалився:
– Входжу, панове, до зали, а тут султан, побачивши мене після стільки років, відкланюється і голосно гукає: „В ім'я Отця, Сина і Духа Святого! А ти, Никифорку, звідкіля тут узявся?”
Сусіди гримнули сміхом, сивий панотець почав пригощатися табакою, а пан Никифор замовк, ображений, на цілі два тижні.