Щороку 3 лютого Америка згадує про чотирьох загиблих капеланів. Звісно, їх було більше: під час війн, що вели Сполучені Штати, загинуло 419 військових священників цієї країни. Але саме подвиг капеланів з «Дорчестера» став особливою історією. Ця історія про рішучість, жертовність і єдність. Тому варто й нам згадати про чотирьох військових душпастирів, але не тільки американських.
У лютому 1943 року корабель ВМФ США «Дорчестер» рухався у складі конвою SG-19 до американської військової бази в Гренландії. На судні перебувало понад 900 осіб. Одразу після опівночі 3 лютого «Дорчестер» торпедувала німецька субмарина U-223. Унаслідок вибуху загинуло й було поранено багато людей. Уражений корабель почав швидко тонути. Вирішальну роль в організації термінової евакуації відіграли чотири капелани, які перебували на судні.
Ці капелани належали до різних релігійних традицій: офіцер Джон Вашинґтон був римо-католицьким священником, офіцер Джордж Фокс — пастором методистської церкви, офіцер Кларк Полінґ належав до протестантської реформатської церкви, а офіцер Олександр Ґуд був юдейським рабином.
У загальному хаосі капелани допомагали військовикам вибратися з трюму на палубу, роздавали рятувальні жилети, скеровували людей і робили все, щоб запобігти паніці. Коли запаси жилетів скінчилися, четверо капеланів віддали свої власні, аби тільки допомогти врятувати якомога більше людей. Лишившись на палубі «Дорчестера», капелани молитвами й співом псалмів підтримували тих, хто гинув разом з ними. Врятувалися тоді 230 людей.
У грудні 1944 року священників посмертно нагородили медалями «Пурпурове серце» й хрестами «За видатні заслуги», 1948-го випустили присвячену «чотирьом безсмертним капеланам» марку, а 1960-го американський Конгрес затвердив медаль «Чотирьох капеланів». У 1998 році на честь 55-ї річниці подвигу спеціальною резолюцією Сенату США встановили «День чотирьох капеланів», який відзначають щороку 3 лютого.
Згідно із Женевською конвенцією, священнослужителі не вважаються особами, які беруть участь у бойових діях, та зберігають цей статус, потрапляючи в полон, де мають право продовжувати своє служіння серед полонених. Закон України «Про Службу військового капеланства» забороняє видачу зброї та набоїв таким священникам. Отже, вони не є комбатантами, але мають бути поруч із воїнами, беручи на себе всі ризики військової служби. Заради чого?
Саїд Ісмагілов, ексмуфтій Духовного управління мусульман України «УММА», а нині офіцер ЗСУ, стверджує: «Наявність зброї не дає гарантій перемоги. Сильніший за зброю дух. Якщо немає хоробрості, спокою, упевненості, високих моральних якостей, жодна зброя не допоможе». Саїд не капелан, він — людина зі зброєю, що добре бачить зв’язок між боєздатністю війська й духовною силою, людяністю, надією. Саме це має втілювати та підтримувати капелан у воїнах.
Під час бойових дій присутність капеланів у війську пов’язана з ризиком для їхнього життя. Священники дістають поранення, потрапляють у полон і гинуть так само, як інші військовики.
Українські капелани також є частиною цієї трагічної історії. Майже третина капеланів Української галицької армії збройних сил Західноукраїнської Народної Республіки загинула під час бойових дій та від епідемії тифу. Андрій Іщак, учений і громадський діяч, блаженний мученик Української греко-католицької церкви, був польовим душпастирем і загинув у Другу світову. За свідченнями очевидців, на тілі капелана було 36 ран від ворожих багнетів.
Новітня історія — це, на жаль, історія нових жертв. Війна Росії проти України ще триває. Літопис і мартиролог цієї війни ще пишуться. Ми не можемо сьогодні пригадати імена всіх героїв, але вже можемо говорити про українських чотирьох капеланів. Так само як й американських капеланів-героїв, загиблих капеланів-українців значно більше, ніж ті чотири, чиї історії варто згадати сьогодні. Ці історії так само про рішучість, жертовність і єдність.
26 лютого 2022 року на Київщині російські загарбники вбили отця Максима Козачину. За свідченням очевидців, росіяни витягли православного священника з машини й розстріляли. Їх не зупинило те, що отець Максим був у рясі й з православним хрестом. Максим Козачина був капеланом ще із часів АТО, служив на Донбасі, там дивився у вічі смерті. Але зустрітися зі своїм Господом йому судилося на Київському Поліссі. У рясі, з хрестом на грудях і нерозлучний з Біблією після відправлення служби Божої в Іванкові священник поїхав у Розважів до сім’ї. Російські загарбники розстріляли капелана на виїзді із села й кілька днів не давали змоги забрати його тіло. Згодом священнослужителя поховали в Іванкові поруч із храмом, який він сам побудував. «Отець Максим пішов як відданий своєму служінню капелан-герой. Церква постійно згадуватиме його у своїх молитвах, тож нехай Господь дарує йому Царство небесне й вічний спокій», — сказав про священника Блаженнійший Митрополит Київський і всієї України Епіфаній.
Як зазначили в Українському інституті національної пам’яті, отець Максим став першою жертвою новітньої російської агресії серед православних священників, але не останньою.
Ігумен Православної церкви України Платон (Моргунов) служив капеланом 53 механізованої бригади імені князя Володимира Мономаха. Загинув від рук російських окупантів у Волновасі 11 березня 2022 року. Ігумен Платон був пострижений у ченці у Свято-Феодосійському монастирі Києва, тривалий час подвизався у Свято-Михайлівському Золотоверхому монастирі. Мав прихід у нині окупованій Горлівці, але співпрацювати з окупантами відмовився.
«Отець сам з окупованої Горлівки. Коли в місто прийшли рашисти й запропонували співпрацю, священник відмовився їм служити та залишив свій прихід. Ми його називали не просто капеланом, а побратимом. Отець Платон зі мною воював на Світлодарській дузі й був капеланом нашого взводу в 53 бригаді», — свідчить військовослужбовець і товариш загиблого офіцер ЗСУ Анатолій Штефан. Тиждень тіло лежало в снігах під Волновахою, його не вдавалося забрати. Поховали Романа Моргунова в Самборі на Львівщині.
Бойовий медик і капелан Олег Марінченко, позивний Архітектор, загинув 18 серпня 2022 року на Херсонщині. Він надав допомогу пораненим побратимам, коли ворожа міна влучила в їхній бліндаж. Олег народився й жив у Києві, де був дияконом спільноти євангельських християн (протестантів). З 2014 року Марінченко їздив на фронт як капелан. Зокрема, був у Донецькому аеропорту, де тоді велися запеклі бої. Там дістав поранення й контузії. Під час свого останнього бою Архітектор більшість осколків узяв на себе, решта хлопців у бліндажі дістали поранення, але вижили. «“Ніхто більшої любові не має над ту, як хто свою душу поклав би за друзів своїх” — це саме про нашого Олега», — написав побратим Архітектора Роман Кулик. Посмертно солдата Марінченко нагородили орденом «За мужність» ІІІ ступеня.
Ще один представник протестантської церкви, волонтер і капелан фонду «Східний Ангел» Ярослав Павенко загинув 4 лютого 2023 року на Донеччині. Священник потрапив під обстріл з реактивної системи залпового вогню. Довезти пораненого Павенка до лікарні не встигли. Ярослав був родом зі Слов’янська. У 2014-му там загинули двоє братів Ярослава — Рувим та Альберт. Їх убили під час російської окупації міста. Усі троє — діти пастора євангельської церкви «Преображення Господнє» Олександра Павенка та його дружини Єлизавети.
«Виконуючи служіння на захисті нашої батьківщини, під обстрілами загинув наш дорогий співслужитель, побратим Ярослав Павенко. Надійний, щирий, жертовний, посвячений служінню людям і Богу», — написав про капелана заступник генерального секретаря Українського Біблійного Товариства Анатолій Райчинець.
В історії російсько-української війни є епізод, дещо схожий на історію чотирьох капеланів з «Дорчестера». У лютому 2022 року до острова Зміїний на судні «Сапфір» вирушили 17 членів екіпажу, 3 священнослужителі й лікар. Усі вони вирушили на Зміїний, щоб забрати тіла, як тоді вважалося, загиблих українських прикордонників. Проте їх перехопили російські військовики. Так капелани, серед яких був Василь Вирозуб, священник Православної церкви України, й Олександр Чоков та Леонід Болгаров, два пастори протестантських церков, опинились у російському полоні.
«Після нескінчених допитів у нас уже склалася така байка: три попи́ й дитячий лікар приїхали підривати острів», — розповідає Чоков. Росіяни не могли зрозуміти, чому українські святенники, ризикуючи життям, поїхали за своїми воїнами.
Слідчі постійно питали отця Василя Вирозуба: «Чому ти прийшов на Зміїний?». Він відповідав: «Щоб забрати тіла». Росіян це не переконувало: навіщо священнику тіла українських військовиків? Василь намагався пояснити: «Як навіщо? Ну, солдат, яка різниця, чи він живий, чи він поранений, чи він загинув, я його маю повернути сім’ї». «Не розумію, не розумію», — відповідав слідчий.
«Навіть там, у казематах, ми були вільніші, аніж вони. Бо я знав, що рано чи пізно звідти вийду, живим чи мертвим, але я звідти вийду. А той охоронець та той військовик там так і залишаться, у тих казематах. Бо мені здається, що Росія сьогодні стала колонією, Росія вся стала зоною», — пригадує священник.
Так воно й сталося. Згодом екіпаж «Сапфіру» разом з капеланами й лікарем звільнили під час обміну полоненими, священники повернулися до служіння Богу та Україні. Навіть під час тортур і знущань капелани зберегли гідність та віру.
Як можуть вплинути на нас історії українських капеланів? Католицькому богослову Вальтеру Касперу належить вислів «екуменізм мучеників». На його думку, усі християнські традиції, усі спільноти віри мають тих, хто загинув за свої переконання. Готовність піти на страждання й смерть, посвята та жертовність єднають цих людей перед обличчям Вічності.
Можливо, розуміння релігійного різноманіття серед захисників України здатне сформулювати ще один важливий термін — екуменізм героїв? Так, ми переживаємо спільну для нас травму війни, але ми гідні того, щоб не бути просто жертвами. Сьогодні саме в українському війську, особливо в спільноті капеланів, ми можемо побачити нове покоління, приклад єднання героїв, що здатне стратегічно вплинути на все суспільство.
На наших очах формується рух капеланів, що є рухом героїв з різних церков і традицій, рухом єднання, служіння Богу та людям. У цьому може бути й приклад для суспільства, й надія для кожного з нас.