Більшість тих, хто відвідує театри, віддає перевагу комедіям, тобто легковажним виставам з розважальними сюжетами, смішними та необтяжливими дотепами. Універсальних смаків чи то уподобань, звісно, не існує, тож у різні часи й у різних географічних точках виникали особливі комедійні жанри, які згодом захоплювали нові території. Наприклад, попри трагічність подій війни в сучасній Україні, публіка чи не найбільше полюбляє запозичений у європейців стендап. Їй подобається, коли до неї звертаються просто й відверто, глузують із себе, присутніх та із життєвих обставин.
Очевидно, що комедійний формат має особливі ключі до глядача, тому саме він, а не трагедія забезпечує успіх театральної комерції. Якщо нова справа має приносити, крім творчого задоволення, ще й прибуток, її ініціатори роблять ставку на комедію. Отож першою українською світською п’єсою для широкого глядача стала комічна опера (на той час найпопулярніший театральний жанр) «Наталка Полтавка» Івана Котляревського. Як запевняв італійський дослідник ХІХ століття Анджело де Губернатіс, її невибагливий сюжет дуже подібний до однієї з комедій пізнього Відродження, написаної небожем великого Мікеланджело. Інший драматичний твір Котляревського — водевіль «Москаль-чарівник» також нагадує сюжетом французьку п’єску «Вояк-чарівник» д’Ансома.
Катерина Нальотова
Обидві комедії Іван Петрович створював для нового публічного Вільного театру, що відкрився з легкої руки князя Ніколая Рєпніна в Полтаві 1818 року. Головну героїню Наталку тоді зіграла мила серцю Котляревського місцева дворянка Катерина Нальотова, а в ролі козака Чупруна в «Москалі-чарівникові» відзначився початківець, майбутній видатний комік Михайло Семенович Щепкін. Однак за три роки цей театр, що утримувався коштом місцевої скарбниці, збанкрутував і закрився. Найімовірніше, він так і не мав постійного та вірного глядача, адже його лише зрідка відвідували місцеві поміщики, тоді як пересічні полтавці витрачали гроші на простіші розваги.
Кибинці
Утім, прикре фіаско Вільного театру під директорством Котляревського могло стимулювати активність іншого театру на Полтавщині, який облаштував у власному маєтку Кибинці заможний і впливовий урядовець, меценат Дмитро Трощинський. Сюди, щоб подивитися вистави, які розігрувалися в спеціальному театральному павільйоні, охоче з’їжджалися місцеві родовиті та не дуже поміщики. До «українських Афін», як називали сучасники Кибинці, гості з навколишніх садиб їхали не тільки до театру: їх вабило особливе, утаємничене мистецьке спілкування.
Василь Капніст
Найчастіше до Кибинців навідувався близький знайомий Трощинського — Василь Капніст, який мешкав неподалік у селі Обухівка. Власне, він, маючи досвід театрального управлінця, —1799 року Капніст був помічником директора імператорських театрів у Санкт-Петербурзі, — безпосередньо й опікувався театром Трощинського до моменту своєї раптової смерті у вересні 1823 року. Василь Васильович ретельно добирав для кибинецького театру репертуар, де, крім його сатиричної комедії «Скарга», сюжетом якої слугував реальний судовий процес, програний автором, та популярних п’єс скандально відомого німця Авґуста Коцебу, виставлялися й українські комедії. Автором цих призабутих українських водевілів «Собака-вівця» та «Простак, або Хитрощі жінки, перехитрені москалем» був особистий секретар та управляючий маєтками Трощинського, а також його далекий родич Василь Гоголь-Яновський — батько Миколи Гоголя.
Кибинецький театр діяв лише під час перебування господаря в маєтку, тобто у 1806–1814 роках й у 1822–1829 роках, коли Трощинський залишав столицю та оселявся на Полтавщині. Тому створення комедій Василем Гоголем, якого не стало 1825 року, датують початком 1820-х. Його п’єску «Собака-вівця», що не збереглася, вважають інсценізацією народного анекдоту про те, як москаль видурює в селянина вівцю. А от у «Простаку…», який сюжетно нагадує «Москаля-чарівника», убачають переспів водевілю Котляревського, зіграного в Полтавському вільному театрі 1819 року.
Марія Іванівна Гоголь
Але між двома полтавськими театральними осередками двохсотлітньої давності була не тільки спорідненість, а й суттєва відмінність. У Кибинцях спектаклі розігрували аматори, до того ж усі разом: гості, господарі, кріпаки та їхні хазяї. Адже, як згадувала мати Миколи Гоголя Марія Іванівна, вистави «грали й дворові люди досить добре, але більше були благородні актори, діти Капніста, іноді й він сам. Князь Хілков був великий комік і жінка його, грали ми всі, що траплялося там, чоловік мій та я, а також гості». Крім того, тут панував особливий український локальний колорит, бо за переказами, головні персонажі «Простака…» Роман і Параска були скопійовані з реальних двірських людей Трощинського.
Звісно, маєтковий театр Дмитра Трощинського був розвагою приватною, не розрахованою на суспільний резонанс, тож про кибинецькі вистави згадували тільки їхні учасники чи очевидці, яких вражала атмосфера українських Афін, садибна аура, наповнена високою поезією й дотепними жартами. Однак призабуті за два століття п’єси Василя Гоголя все ж вийшли за межі маєтку, коли під безпосереднім впливом театру в Кибинцях виник інший аматорський театр — у Ніжинській гімназії вищих наук князя Безбородька, де в 1820-х роках коштом Трощинського навчався Микола Гоголь. Тут знову розважалися кумедними українськими п’єсами «Простак…» та «Собака-вівця».
Портрет Дмитра Трощинського. Художник Володимир Боровиковський
Попри передбачуване забуття маєткового театру Дмитра Трощинського, Кибинці й у ХХ столітті не зникли з культурної мапи України. Тут народився поет-футурист Михайль Семенко, чия мати, Марія Проскурівна, була «народною письменницею», яка вміла «мережити гарні картини з українського життя» (Сергій Єфремов). І сюди з Яресьок — родового села Дмитра Трощинського, де наприкінці 1920-х у його колишньому домі українські кінематографісти обладнали знімальну базу для натурних зйомок, правдоподібно могли наїжджати Семенкові знайомі та друзі: Довженко, Демуцький, Косарєв. Щоправда, знімали вони для нового українського глядача не комедію, а трагедію «Земля». Але робили це весело й завзято, бо ж вірили у світле майбутнє.