Бо уважне порівняння текстів обох заяв призводить до висновку, який знаходимо у заяві Ініціативної групи і який винесений у заголовок цієї статті, а саме, що «українське суспільство значно глибше, складніше і, віримо, здоровіше ніж вияви політичного життя країни». Нижче я спробую докладно продемонструвати, як українські парламентарі зробили все, аби довести слушність цієї тези десяти знаних українських інтелектуалів.
Почнемо з того, що парламент узгоджував свою заяву, яка на виході ледве сягала півтори сторінки, рівно два місяці, оскільки саме 21 грудня 2012 року апарат Верховної Ради зареєстрував проект Постанови про Заяву Верховної Ради України «Про підтримку євроінтеграційних прагнень українського народу та укладення Угоди про асоціацію між Україною та Європейським Союзом» авторства Сергія Тигіпка.
Нагадаємо також, що за весь час своєї роботи (а Верховна Рада сьомого скликання розпочала свою діяльність 12 грудня 2012 року, тобто два з половиною місяці тому) українська легіслатура прийняла лише 29 законодавчих актів. З цих неповних трьох десятків – два лаконічні (на один абзац) закони про внесення змін до законів «Про комітети ВР» та «Про Регламент ВР», сім ратифікаційних законів (обсягом в один абзац кожний), десять кадрових постанов (кожна з яких займає 3-4 строчки), три процедурні постанови про перелік комітетів ВР, про порядок висвітлення роботи парламенту та про перелік питань, які планувала, але так і не розглянула впродовж своєї першої сесії, а також схвалення рішення Глави держави направити контингенту наших вояків до Кот-д’Івуару. В найбільшому за обсягом і найзмістовнішому за суттю серед ухвалених досьогодні актів – Постанові ВР «Про Комітети Верховної Ради України сьомого скликання» – наш парламент примудрився покласти на Комітет з питань євроінтеграції обов’язок «забезпечувати міжпарламентські зв’язки у рамках співробітництва України з … Західноєвропейським Союзом (ЗЄС), який саморозпустився півтора роки тому.
Одне слово, не густо. Якщо пам’ятати, що весь цей час парламентарі, їхні незліченні помічники, а також більш як тисяча працівників апарату ВР отримували коштом платників податків комфортні умови праці, безкоштовні переїзди та перельоти по Україні, повноцінну зарплату, надбавки до неї, премії, матдопомоги, відпускні тощо, виходить що кожне слово, яке волею парламенту стає законодавчим актом, на вагу золота. Якщо хтось думає, що це перебільшення, то автор підрахував, що увесь доробок ВР наразі складає трохи менше 113 тис. слів (враховуючи поіменний склад комітетів ВР та порядки денні). Таким чином, виходячи з видатків, передбачених у цьогорічному бюджеті на утримання парламенту, можна приблизно порахувати, що (без)діяльність вітчизняної легіслатури вже коштувала нам з вами близько 200 млн. грн., а отже кожне слово, яке ухвалив парламент, обійшлось бюджету в більш як 15 тис. грн.
Тому ми – як платники податків – мали всі підстави сподіватися, що бодай «євроінтеграційну» постанову, яка прямо випливає з партійних програм та публічних заяв трьох найбільших парламентських фракцій, народні обранці, не надто обтяжені іншою законопроектною роботою, випишуть на, так би мовити, п’ять з плюсом. Та не так сталося як гадалося.
Після майже двохмісячних виснажливих словесних баталій в комітеті з питань євроінтеграції ми побачили півтори сторінки тексту, за який у пристойному університеті автори напевно б отримали недопуск до іспитів. Читаємо уважно текст постанови. Перше, що неприємно вражає – майбутній час у першому ж абзаці заяви: «європейська перспектива України має стати об’єднувальним чинником, довкола якого консолідується переважна більшість політичних сил». Чому має стати, якщо в Програмі Партії регіонів чорним по білому записано «Ми виступаємо за якнайшвидше приєднання України до ЄС». Їй вторить передвиборча програма «Батьківщини»: «забезпечимо підписання та ратифікацію Угоди про асоціацію та зону вільної торгівлі з ЄС», «європейські цінності – це наші цінності». Не відстає і УДАР, партійна програма якого цілком однозначно стверджує: «…підписання та ратифікація Угоди про асоціацію – лише стартова позначка процесу інтеграції. Впродовж десяти років Україна цілком спроможна стати глибоко інтегрованою складовою внутрішнього ринку Європейського Союзу»? Чи партійні програми давно в цій країні пишуть тільки про людське око? Тоді навіщо про це зайвий раз нагадувати партнерам з ЄС?
З іншого боку, не дивно, в якомусь сенсі майбутній час виправданий, оскільки нашому парламенту ще вчитися й вчитися, аби випрацювати стиль, подібний до своїх європейських колег. Відкриваємо згадану у заяві резолюцію Європейського парламенту щодо ситуації в Україні від 13 грудня 2012 р. – в її преамбулі згадані дев’ять актів як самого Європарламенту, так і інших інституцій, які демонструють послідовність та тяглість позиції європарламентарів щодо України, демонструють як формувалась і на чому ґрунтується логіка резолюції. У заяві вітчизняних депутатів – жодної (!) згадки про акти української влади, які вже 15 років переконують громадян України та її європейських партнерів, що «національні інтереси України потребують утвердження України як впливової європейської держави, повноправного члена ЄС» (цитата з Стратегії інтеграції України до ЄС, затвердженої Указом Президента № 615 від 11 червня 1998 року). Таке враження, що український парламент сьомого скликання катапультований з космосу і навіть не здогадується, що до нього усі головні органи державної влади роками працювали над законами, стратегіями, програмами європейської інтеграції, які варто було згадати у заяві якщо не з вдячності до попередників, то як доказ того, що – попри неодноразові зміни глави держави, парламенту та уряду – євроінтеграція залишається для України стратегічним напрямом розвитку впродовж останніх 15 років.
Не дивно, що «космонавти сьомого скликання» проігнорували у своїй заяві головний месседж, який мали б донести до своїх європейських візаві. У своїй резолюції від 13 грудня 2012 року Європарламент більш ніж чітко підтвердив «Підтверджує зобов’язання ЄС щодо подальшого поступу у відносинах з Україною через підписання Угоди про асоціацію настільки швидко, наскільки українська влада продемонструє рішучі дії та відчутний прогрес у сферах, про які йшлося вище, можливо, до саміту Східного партнерства, який відбудеться у Вільнюсі у листопаді 2013 року» (п. 10 резолюції). Було б логічним у відповідь запевнити європейських партнерів, що Верховна Рада України зробить усе можливе, аби продемонструвати «рішучі дії та відчутний прогрес» у питаннях подолання наслідків та унеможливлення в майбутньому вибіркового правосуддя, реформи виборчого законодавства та виконання Порядку денного асоціації Україна – ЄС (це в заяві є) та закликати зробити те саме Президента та Кабінет Міністрів України (цього заяві бракує). Але головне – слід було висловити заклик, сподівання і навіть переконання, що такий прогрес матиме наслідком підписання Угоди про асоціацію на Вільнюському саміті східного партнерства 28-29 грудня цього року. Натомість українські депутати обмежились банальною фразою про те, що вони очікують «позитивних результатів чергового Саміту Україна – Європейський Союз, запланованого на 25 лютого 2013 року, та Саміту Східного Партнерства, запланованого на 28-29 листопада 2013 року». Заради справедливості слід зауважити, що в останній частині заяви є заклик «забезпечити невідкладне підписання Угоди про асоціацію між Україною та ЄС», але без прив’язки до жодної конкретної дати.
Ну і нарешті переходимо до двох «шедеврів» парламентської заяви з дев’яти абзаців. Перший стосується задекларованого зобов’язання ВР активізувати «діяльність щодо прийняття законів, спрямованих на адаптацію законодавства України до законодавства Європейського Союзу, зокрема тих, які передбачені відповідною Загальнодержавною програмою адаптації законодавства України до законодавства Європейського Союзу, затвердженою Законом України від 18 березня 2004 року № 1629-IV». Не знаю, читали наші парламентарі Загальнодержавну програму адаптації чи ні, але в ній немає згадки про жоден закон чи законопроект, який слід прийняти парламенту для адаптації національного законодавства до ЄС-івського. Натомість розділ VII Програми говорить, що «Конкретні заходи з адаптації законодавства … визначаються щорічним планом заходів з виконання Програми, який готується Координаційною радою з адаптації законодавства України до законодавства Європейського Союзу, погоджується з Комітетом Верховної Ради України з питань Європейської інтеграції та затверджується Кабінетом Міністрів України». Доводжу до відома народних обранців, що наразі План заходів щодо виконання Загальнодержавної програми адаптаці у 2013 році не затверджений і не певний, що підготовлений, оскільки якщо вірити постанові Кабінету Міністрів України № 338 від 30 березня 2011 року, до складу Координаційної ради – яка має розробляти План заходів – досі входять Перший віце-прем'єр-міністр України – Міністр економічного розвитку і торгівлі, Віце-прем'єр-міністр України – Міністр інфраструктури Віце-прем'єр-міністр України – Міністр соціальної політики, а також Міністр надзвичайних ситуацій, посади яких ліквідовані ще в грудні минулого року. Отже, прийняття яких саме законопроектів ВР пообіцяла активізувати у своїй заяві, наразі залишається тайною не тільки для європейських партнерів, а також для самих депутатів.
Другий ляпсус свідчить, що члени парламентського Комітету з питань євроінтеграції знають основи законодавства ЄС не краще за Загальнодержавну програму адаптації. Так, наші парламентарі закликають ЄС та його держави-члени «забезпечити неухильне та повне виконання Угоди між Україною та ЄС про спрощений порядок видачі віз з метою реалізації права громадян України на безперешкодне пересування територією Європейського Союзу, не принижуючи їхньої честі та гідності». Цікаво, хто сказав нашим депутатам, що українські громадяни мають право «на безперешкодне пересування територією Європейського Союзу»? Відкриваємо Договір про ЄС, статтю третю – читаємо: «Союз пропонує своїм громадянам простір свободи, безпеки та правосуддя без внутрішніх кордонів, де забезпечено вільне переміщення осіб і водночас належні заходи щодо контролю на зовнішніх кордонах, притулку, імміграції, запобігання злочинності та боротьби проти неї». На жаль громадяни України не є і – з таким законодавчим органом – напевно не скоро стануть громадянами ЄС. Якщо почитаємо розділ IV Договору про функціонування Європейського Союзу, який називається «Вільне переміщення осіб, послуг та капіталу», то побачимо, що в ньому і поготів йдеться про права працівників, що мають громадянство однієї з держав-членів ЄС і як наслідок – громадянство ЄС як такого. Як можна закликати європейських партнерів забезпечити реалізацію права громадян України, якого в природі не існує, – загадка, відповідь на яку можна знайти лише у невігластві українських народних обранців.
Напевно, наразі зарано робити висновки про якість усього парламенту, який один мій знайомий вже слушно охрестив «лінивим», але обґрунтований вирок фаховості парламентського Комітету з питань євроінтеграції – який то підтримує зв’язки з міжнародною організацією, яка саморозпустилася півтора роки тому, то обіцяє активізувати прийняття законопроектів, яких не існує в природі, то закликає ЄС забезпечити права українців, про які ніхто ніколи не чув – поставити вже можна. Його шістнадцять членів раз-у-раз розписуються у власній некомпетентності, причому розписуються золотими чорнилами ручками з платиновими пір’ями, а платимо за цю демонстрацію невігластва ми з вами. Причому український парламент вже не вперше конституційною більшістю, голосуючи особисто, зводить це невігластво у ранг національного законодавства.
Але дякувати Богові, в Україні є не тільки парламент. За два дня до парламенту свою заяву про європейський вибір українського суспільства оприлюднила Ініціативна група «Першого грудня». Десять українських інтелектуалів, ніхто з яких спеціально не студіював право ЄС і які не мають ані помічників, ані спеціально навченого і добре оплаченого апарату, спромоглися в буквальному сенсі слова врятувати честь нашої держави, продемонструвавши, що в Україні є люди, здатні мислити відповідально, системно і стратегічно, говорити з ЄС його мовою його цінностей, свідчити про глибоку європейську традицію українського суспільства.
Сама назва заяви Ініціативної групи «Вибір майбутнього повинен ґрунтуватися на цінностях», у якій сформульована її ключова теза, звучить в унісон з програмною статтею Голови Європейської Ради Германа Ван Ромпея та Голови Європейської Комісії Жозе Мануел Баррозу «Ключовий крок для відносин між ЄС та Україною», оприлюдненою кількома днями пізніше. Наче перефразовуючи українських інтелектуалів провідники Євросоюзу наголошують: «Тип відносин, який ЄС прагне встановити зі своїми східноєвропейськими сусідами, не може ґрунтуватися винятково на інтересах. Його глибокі корені закликають до спільних цінностей, що закріплені у нашій концепції демократії, та стосуються, зокрема, розвитку і захисту прав людини і засадничих свобод».
Але члені Ініціативної групи йдуть далі, закладаючи підвалини для діалогу гідних партнерів, яких об’єднують спільні засадничі вартості, але які тверезо усвідомлюють об’єктивні недоліки один одного і готові нести один одному додану вартість своєї культури і традицій: «Наше повернення до Європи не є ідеалізацією європейських справ. Ми йдемо до об’єднаної Європи не з порожніми руками. Шана до традиційних цінностей, релігійна толерантність, цілеспрямованість та працьовитість – це чесноти нашого народу, які треба не лише зберегти, а й розвинути у великій європейській сім’ї».
Ба більше, автори заяви «Вибір майбутнього повинен ґрунтуватися на цінностях», усі «владні повноваження» яких є владою щирого слова, власного прикладу та здобутого дорогою ціною авторитету, не просять ЄС (на відміну від парламентарів) «надати адекватну експертну та фінансову підтримку Україні», а натомість наголошують на відповідальності кожного за цивілізаційний вибір держави: «Ми закликаємо всіх українських співвітчизників усвідомлювати, що європейська інтеграція України – це наша внутрішньонаціональна праця і справа нашого особистого вибору, який необхідно навчитися розуміти, захищати і втілювати своїми вчинками щодня».
Напевно, можна ще довго цитувати мудрі, далекоглядні та відповідальні слова заяви Ініціативної групи «першого грудня». Втім вона оприлюднена і кожен охочий може її самостійно прочитати і знайти в ній співзвучні власним думки. Але, як на мене, головне у цій заяві – навіть не ці думки, а живе свідчення перед «урядами і спільнотами західних партнерів України», що «українське суспільство значно глибше, складніше і, віримо, здоровіше, ніж вияви політичного життя країни».