А однак «терпець вривається» у слабкого. Врешті, що є самолюбство? Це є захисна реакція людини на її приниження. Психологічно це все пояснюється. Ніхто свідомо не вирішує, стати йому самолюбивим чи ні. Ще більше: очевидно, самолюбство краще, ніж манкуртство, втрата національної самосвідомості і байдужість до долі своєї нації.
Але ми про що, власне, говоримо? Є одне велике «але»: самолюбство не є гідність. Чи це розуміють сьогодні в Україні? А навіть воно є протилежність гідності. А гідність – це є незламна фортеця людської особистості. Де є гідність, там нема комплексів неповноцінності. Чи в сьогоднішніх умовах утиску ми не повинні задуматися над тим, як нам вибудувати внутрішню фортецю і стати недоступними для стріл, що їх посилає в українське серце зовнішній світ?
Чи сьогодні перед українцем не стоїть – заодно з іншими, політичними, проблемами, що лежать на поверхні – не менш (а, можливо, більш) важлива проблема внутрішня (бо ми не знаємо, що нас ще чекає на поверхні політичного буття)? Проблема, як зменшити, а то і звести до нуля вразливість українського серця. Не втративши при цьому всього обсягу національної самосвідомості (тобто не шляхом його, серця, видалення, а шляхом нарощення захисної плівки)? Іншими словами, здобути гідність, яка сьогодні написана на обличчі «пихатих» з виду (вибачте, це ознака гідності!) французів і німців, англійців і швейцарців.
Чимало українців ще цього не зрозуміли – що, будучи самолюбивими, ми ще не гідні. Ми ще слабкі. Допоки ми самолюбиві.
Хай хтось симпатизує «свободівцям» – але чого не вистачає цим борцям, що говорять такі правильні ніби слова? Часто вони не можуть говорити спокійно – це видно неозброєним оком, коли дивишся їх виступи в теледебатах. Це є слабкість. Там нема жодної людини, яка би не ставала на котурни, «не глаголила». Не була в чомусь смішною. «Юпітер, ти сердишся – ти неправий».
Це прикро, бо сама правда, висловлена таким чином, перестає бути переконливою.
Звичайно, західним народам, у яких нема наших проблем з мовою, з державою, набагато легше нести в собі гідність. Набагато легше не комплексувати, тобто не звертати увагу на дрібниці. Не дивитися, як там хто про тебе в світі думає. Але чи у нас є вихід?
Чи не пора нам мріяти про гідного, а не самолюбивого, «без шкіри», вразливого українця? Про українця західного типу? Який не те що не показує наліво і направо «дулі москалям» і тим ще і гордиться, бо вважає себе зразком патріотизму, а про українця, який обріс товстою шкірою гідності?
Скажемо більше: гідність парадоксальним чином поєднується як з доброзичливістю до інших, так і з готовністю подивитися зверхньо на кожного, хто захоче пустити стрілу в твою сторону. Але це вже буде зверхність реальної внутрішньої сили. Подивитися, але не вийняти дулю з кармана (сила – в погляді, а не в дулі: в дулі – слабкість). Бо це було би втратою самої гідності. Ще один парадокс: гідність є заодно і культура, окультуреність душі.
Таким чином гідність регулює саму себе і «самозберігається». Звичайно, і у Франції зустрінете рознервованих людей – але навіть вступаючи в конфлікт в установі чи в магазині, вони не втратять гідності: що б вони вам не говорили, вони без кінця будуть до вас звертатися «мсьє» чи «мадам». І тим частіше будуть вас так називати, чим більше будуть мати що вам сказати!
Завдяки внутрішній дистанції до світу, яка назавжди вибудувана в серці, сповненому гідності, – українець стає бронемашиною, в середині якої нуртує гаряча кров. Танком, який «тупо» проходить через перипетії, завали життя. Залишаючись собою. Бо сьогодні чимало українців великою мірою залишаються українцем-«ти мене краще не чіпай», українцем «гайдамацького» типу («терплю-терплю, а потім освячу ножа і…»). Це тип істерика. Це іграшка для світу, щоби над нею познущатися (і як знущаються). Мають вирости – і, бачу, вони вже є – українці іншого архетипічного складу. Чия броня гідності сотворить з того матеріалу, який тепер є, народ, який вже будуть поважати навіть його вороги. Не те що «гідний» Захід, який поважає лише «надутих», як він сам. Людей свого архетипу.
Українцям пора стати надутими, сповненими гідності і культури. Сховати душу за бронею.