Найбільші українські політсили тяжіють до співпраці з великими, переважно правоцентристськими, групами в Європарламенті. Так, статус спостерігача в Європейській народній партії, його найчисленнішій політичній групі, мають «Батьківщина», УДАР та Народний рух. Раніше серед таких була й «Наша Україна», але її цього позбавили. За словами прес-секретаря третього президента України Віктора Ющенка Ірини Ванникової, причиною стала начебто несплата внесків.
Власне, ЄНП чи не найактивніше обстоювала євроінтеграційні інтереси Києва й робить це досі. Особливо важливою була така робота під час президентства Віктора Януковича (ставку робили на опозицію). Так, наприклад, у Вільнюсі перед початком саміту Східного партнерства, коли все ще намагалися переконати тодішнього українського лідера підписати Угоду про асоціацію, було влаштовано зустріч глав країн ЄНП із представниками держав Східного партнерства, куди від України запросили представників тоді опозиції Арсенія Яценюка, Віталія Кличка та Григорія Немирю.
З подачі або за активної участі ЄНП в Європейському парламенті ухвалювали більшість резолюцій щодо нашої країни, а згідно з поправкою віце-президента партії, польського парламентарія Яцека Саріуша-Вольського ще в резолюції щодо становища в Україні від 27 лютого 2014 року з’явився пункт, який надавав Києву перспективу членства у ЄС. Проте, попри активність депутатів цієї групи у просуванні інтересів України у Європарламенті, останні дебати щодо ситуації на нашому Сході, які відбулися 16 квітня, показують, що до рішучих дій вони також вдаватися не хочуть чи не можуть. Мабуть, дається взнаки наближення виборів.
До прихильників України в Європарламенті, зокрема, належить група Європейських консерваторів і реформістів. Вона аж ніяк не найчисленніша, проте має яскравих представників, як-от Чарльз Теннок, Павел Коваль та Ришард Чарнецький, які часто виносять на обговорення питання, пов’язані з нашою державою, а Павел Коваль як глава делегації Європейського парламенту зі співпраці з Україною віддавна відстоює безвізовий режим для неї.
Ліберальна група «Альянс лібералів та демократів за Європу» (АЛДЄ) традиційно дотримувалася чітких позицій щодо Москви, сприяючи Києву. Її очільник у Європарламенті Гі Вергофстадт стверджував, що «зброю санкцій треба готувати» і що вони мають бути справді суворі, ще тоді, коли більшість парламентаріїв виступала за діалог і переговори з режимом. Цю групу можна зарахувати до класичних ліберальних, вона намагається підтримувати взаємодію з політсилами відповідного напряму на теренах сусідів ЄС, як-от російське «Яблоко» та українська Європейська партія Миколи Катеринчука. Обидві політсили є членами АЛДЄ.
Аби не оминути увагою великі групи Європарламенту та їхнє співробітництво з українськими партіями, згадаймо й лівоцентристський Прогресивний альянс соціалістів і демократів, які взаємодіяли з Партією регіонів. Проте меморандум про співпрацю, чинний від жовтня 2010 року, за словами голови партії Ганнеса Свободи, перестав існувати восени 2012-го, після того як місія Європарламенту на чолі з Петом Коксом та Александром Квасневським не досягла успіху, а Партія регіонів ніяк їй у цьому не посприяла. Із Альянсом соціалістів та регіоналами пов’язаний також скандал довкола псевдодепутата Роберта ван де Ваттера, який насправді виявився просто одним із радників партії. Цей випадок і те, що парламентарії не повинні підпускати лобістів так близько (а дружина ван де Ваттера працювала в Європарламенті), гаряче обговорювали під час дебатів щодо ситуації в Україні ще 5 лютого 2014 року, де про нього згадав європарламентарій Міхаель Галлер. Проте в питанні українського суверенітету, Криму та російської агресії депутати Альянсу соціалістів і демократів у Європарламенті говорять в один голос із представниками консерваторів та лібералів. На думку його віце-президента Лібора Роучека, ситуація на Сході й агресія Кремля є не лише проблемою «відносин між Росією та Україною, а ще й джерелом неспокою для всієї Європи, для мирного порядку, який було започатковано в 1945 році».
Відтак Європарламент не міг би існувати без груп із радикальною політичною позицією. До них можна зарахувати Альянс європейських національних рухів. Сформований у 2009 році, за теперішнього скликання він існує неформально. Статус спостерігача в цій групі до 20 березня 2014-го мало ВО «Свобода». Проте в офіційному зверненні до керівництва Альянсу у зв’язку з виходом своєї партії з нього Олег Тягнибок зазначає, що той «не виправдав очікувань українських патріотів».
Навпаки, як стверджує Тягнибок, «один із лідерів Альянсу, член Європейського парламенту Бела Ковач, на цей час заступник голови угорської партії «Йоббік», особисто підтримав російську окупацію території Криму». Тут, щоправда, постає запитання: чи діяльність «Йоббіку» на Закарпатті та зустрічі його лідера Ґабора Вони торік із кремлівським ідеологом Алєксандром Дуґіним не насторожували свободівців раніше?
Важливим для розуміння позицій євродепутатів щодо теперішньої ситуації в Україні, сепаратистського заколоту на Сході та анексії Криму є останнє пленарне засідання Європарламенту в Страсбурзі 16 квітня. Саме на ньому парламентарії висловлювали свої думки та позиції щодо цих проблем.
Так, навіть на засіданні Європарламенту представники й праворадикального, й лівого крила, вдаючись до різних аргументів, озвучували ту саму позицію: ЄС та США збурюють протести в тій частині континенту, яка є зоною стратегічних інтересів Кремля. Представник «Лівих» («Європейські об’єднані ліві/Зелені ліві Півночі») Вілл Мейєр як мантру повторював також фрази про фашистський переворот в Україні за підтримки ЄС. А під час попередніх дебатів представниця «Лівих» Ґабі Зіммер заявляла, що економічні санкції США проти Росії лише посилюватимуть протистояння в Україні.
Для радикалів правого крила важливим було наполягати на тому, що вони знають історію Криму і що територія України – це зона впливу Кремля. Адептом такої теорії під час дебатів виступив депутат зі Сполученого Королівства Ендрю Бронс. Він не належить до жодної політичної групи в Європарламенті (як і більшість праворадикалів: представники угорського «Йоббіку» та ін.), але був членом радикальної Британської національної партії та одним із засновників так само праворадикальної Британської демократичної.
На його думку, збуренням в українському суспільстві керував ЄС, бо Янукович не підписав Угоди про асоціацію. Це, як він стверджує, було не меншим втручанням у внутрішні справи держави, ніж те, що зараз робить Росія. А от розмову заступниці держсекретаря Нуланд Бронс вважає доказом втручання США.
«Крим традиційно був частиною Росії від ХVIII століття. Звісно, до 1954 року, коли радянський лідер українського походження Хрущов передав його Україні. Референдум був поспішний і недостатньо обговорений, але навряд чи суперечливий», – заявляє депутат.
«США не дозволили розмістити радянські ядерні ракети на Кубі в 1962 році; Росія не була готова прийняти ЄС та НАТО біля своїх традиційних кордонів», – визначає депутат діагноз виправдання для Москви.
Голова групи «Зелених» у Європарламенті (входить до коаліції «Зелені – Європейський вільний Альянс») Ребекка Гармс часто відвідувала Україну впродовж протестів на Майдані й багато працює з нашою країною, як і деякі її колеги. Проте коаліція видалася не настільки єдиною у своїх поглядах на події в Криму та Україні. Представниця Російського союзу Латвії, який входить до Європейського вільного альянсу, Татьяна Жданок, попри те, що ЄС не визнавав «народного волевиявлення» на півострові, вирішила його «легітимізувати» власною присутністю й пізнішими заявами про те, що «жителі Криму сприймали референдум як свято». Після цієї поїздки в рідній країні депутатку почали підозрювати в тому, що вона є агентом впливу Москви. Скаргу із цього приводу написав інший латвійський європарламентарій – Карліс Шадурскіс. Крім того, Гармс висунула вимогу голові Європейського вільного Альянсу Марку Демесмекеру про виключення звідтіля Татьяни Жданок та Російського союзу Латвії. Проте, як повідомляв латвійський портал Delfi.lv, позбавлення її членства у групі так і не розглядали.
Таким чином, Європарламент, попри свою строкатість, залишається майже одностайним у позиції щодо України завдяки єдності центристських партій, про що свідчать ухвалені більшістю голосів резолюції, та критичним щодо російської агресії. Щоправда, ця єдність супроводжується неповороткістю й повільністю в діях, коли попередження, які виголошують парламентарії під час дебатів, матеріалізовуються швидше, ніж ЄС на них реагує (чи вдає реагування). Крім того, дедалі частіше на тлі одностайності з’являються «троянські коні», як-от пані Жданок, яка, незважаючи на позицію ЄС, відвідувала «референдум», чи п’яті колони на кшталт європейських радикалів різного штибу, які хоч-не-хоч, ослаблюють позиції ЄС. Після наступних виборів, де організація VoteWatch Europe уже прогнозує трьом центристським партіям (ЄНП, АСД та АЛДЄ) падіння рівня підтримки від теперішніх 72% до 65%, їм це робити буде ще легше, або ж представникам трьох згаданих вище груп доведеться працювати важче.