Перший із цих проектів – проект побудови на столичному Лівобережжі культурно-ділового центру з театром пісні Алли Пугачової. Будуватиме його корпорація «Петербурзька музична індустрія» (PMI); відповідну угоду підписали глава Київської міської держадміністрації Олександр Попов та генеральний директор ТОВ «Театр пісні Алли Пугачової» (він входить до PMI) Юрій Голованов. Головною спорудою центру стане зал-трансформер висотою з десятиповерховий будинок, розрахований – у різних варіантах – на наповненість від 3 до 14 тисяч глядачів.
Ця споруда використовуватиметься не тільки для концертів, а й для змагань із літніх та зимових видів спорту; крім того, там можна буде проводити грандіозні партійні з’їзди. Ну, а менш масштабна частина центру включатиме приміщення для симпозіумів, виставок, корпоративів, а також готель та розважальний центр із барами та ресторанами. Вартість проекту різні джерела називають різну: від $300 млн до $450 млн; тривалість будівництва, яке почнеться наступного року, теж називають різну: від двох до п’яти років.
PMI вже будує аналогічну споруду у Санкт-Петербурзі; там загальна вартість проекту оцінюється у $400 млн. Сама Алла Пугачова та її дочка Крістіна Орбакайте на двох контролюють 49% пітерського проекту, інший пакет у руках глави корпорації PMI Євгенія Фінкельштейна. Очевидно, ці особи будуть і серед власників київського культурно-ділового центру; хто ще буде серед власників – невідомо, але, схоже, незабаром саме театр пісні Алли Пугачової – запам’ятайте цю назву! – стане місцем проведення переважної більшості масових культурних, спортивних та політичних заходів у Києві.
Другий широкомасштабний столичний культурницький проект – це проект перетворення Національного музею Тараса Шевченка на (цитую сайт цього закладу) «центр розвитку культури сучасної України навколо постаті Шевченка як найбільшого авторитета для всіх мешканців України». Тут уже почалися будівельні роботи: освоюються виділені урядом гроші, працює техніка, риють землю, заливають бетон під опори… І що при цьому цікаво: з проектом трансформації музею в «центр розвитку культури» не ознайомлені не тільки якісь там «мешканці України», а й працівники закладу та наукова громадськість. Відомо одне: керує добудовою-перебудовою професор Лариса Скорик. Та сама, яка вже перетворила Шевченків музей у Каневі, створений визначним українським архітектором Василем Кричевським, на щось на кшталт стандартного бізнес-центру у стилі «попса початку ХХІ століття».
Що ж, якщо зважити на позицію нинішнього директора музею Дмитра Стуса щодо як самого Шевченка (який, мовляв, «сприймається в Україні і в світі як регіональне явище», а тому потрібне «поборювання стереотипів»), так і музею (який необхідно кардинально «модернізувати», реалізувавши, зокрема, «інтерактивний підхід»), то нічого дивного у всьому цьому немає. А відтак до театру пісні Алли Пугачової ближчим часом у Києві додасться ще один центр, де «жителів України» активно й навіть інтерактивно під патронатом Лариси Скорик, Дмитра Стуса та їхнього патрона, проФФесора Януковича, залучатимуть до висот культури. Ясна річ, до висот у розумінні цих осіб…
…До речі, 2004 року, за першого прем’єрства Віктора Федоровича, виникла було концепція «Шевченківського подвір’я», де передбачалося, зокрема, побудова «харчоблоків» трьох рівнів, від дешевої студентської їдальні до елітарної етнографічної ресторації для заможних «мешканців» та іноземців. Але цій «модернізації» Шевченка завадила Помаранчева революція…
На сьогодні два названі культурницькі проекти – чи не єдині в Києві, в рамках яких щось перебудовують, будують і будуватимуть. А, може, таки єдині. Тому, якщо нічого ближчим часом в Україні докорінно не зміниться, то столичний культурний простір (принаймні, офіційний) функціонуватиме в діапазоні між втіленими проектами Алли Пугачової та Лариси Скорик. Які, може так статися, після своєї реалізації не надто відрізнятимуться один від одного.