Про короткий метр у кіно можна сказати принаймні дві речі. Перша та, що йдеться про некомерційне кіно, якому доводиться гарно попрацювати і позмагатися, аби потрапити на очі глядачеві. Друга полягає у тому, що короткометражне кіно є простором експерименту. Некоректно говорити, що короткометражки знімають тільки режисери-початківці, які шукають свій авторський формат. Розповісти про короткий метр, створений маститими іменами світового і українського кіно лишу кінознавцям та історикам кінематографу.
«Українська Нова Хвиля» – проект Довженко-Центру, спрямований на підтримку і промоцію українських молодих режисерів. Ця ініціатива, започаткована 2012 року, щороку презентує у всеукраїнському прокаті вибрані короткометражні фільми, які пройшли селекцію та були відзначені на українських та міжнародних кінофестивалях. Він знайомить український глядацький загал із творами дуже молодих людей, тих двадцятирічних, що мають потенціал та ідеї зняти повнометражні художні та документальні стрічки. Які вони будуть – покаже час. Але сьогодні їм потрібні екрани і глядач. Не йдеться про те, щоб він конче був вдячним або лише позитивно налаштованим щодо того, що побачить. Вихід в національний прокат короткометражних художніх, документальних, анімаційних стрічок важливий ще й тому, що привертає увагу до цього простору авторської свободи режисерів як до простору мистецького, естетичного. Це дає ще один поштовх, шанс не забути, що кіно – це таки, як не крути, вид мистецтва, а не пігулка від нудьги. «Слухайте, класна історія. А що в ній було далі, покажете?» – таке відчуття лишають роботи, що увійшли до цьогорічного альманаху від Довженко-Центру.
Читайте також: Франц Кафка, кохання й голос київського метрополітену в альманасі українського кіно
Європейське кіно цікаве через свою майстерну наративність, психологічність, і поряд з тим – передачею колориту і тем, актуальних для конкретної країни Старого континенту окремо. Таке відчуття не полишало після перегляду наших свіжих короткометражок, що увійшли до альманаху «Українська Нова хвиля 2020». У цього короткого метра, знятого минулого року, є свій виразний смак, і смак цей – виразно сучасний і український. Він впізнаваний тими, хто живе у нашій країні, у різних його містах. Питання у тому, чи вдасться показати все це зовнішньому глядачеві з різних континентів. Багато хто знає інші країни та тамтешні міста саме завдяки кінофільмам. Париж, Рим, Стокгольм, Прага та інші європейські столиці вже багато разів показані в кіно, а от українські міста їм в цьому значно поступаються.
Місто ж – це не просто якась архітектура, якісь люди, а специфічна круговерть щоденного життя, події і звуки, образи і запахи. Живучи в тому чи іншому місці нашої країни, не надто замислюємось, яким є його фон. Для нас це буденність, але для когось іншого – ні, а виразний елемент новизни. Рибний ринок коло Галатського мосту в Стамбулі або базар Чанді Човк у Делі для тих, хто там мешкає, є буденністю, на яку не звертають уваги. А для стороннього оглядача та нібито рутина є цікавою і унікальною, багато що розказує про місцевих людей. Говорячи про короткі кінокартини з цьогорічного альманаху «Українська Нова хвиля», варто зауважити, що так чи інакше ці твори передають чесні образи різних наших міст. Всі вони взяті разом є спробою розібратися перед усім для нас самих, а яким є образ нашої країни, чи, гаразд, принаймні якоїсь її сучасної частини в кіно. Київське метро, яке чуєш і бачиш в анімаційній стрічці «Петрівка-реквієм» Катерини Возниці, зафіксований на плівку образ нашої столиці, понівеченої хижацькою, часто – густо позбавленою смаку і здорового планування житловою та торгівельно-розважальною забудовою, про яку йдеться в документалці Олексія Радинського «Колір фасаду: синій». Львівські парки і спальні райони, в яких відбувається дія картин «Плюс один» Мирослави Клочко та «Нормальна» Діани Горбань, простір спальних районів і площ індустріального міста (Дніпра, Запоріжжя, Харкова – ряд можна продовжити), зображені в анімаційному фільмі «Кохання» Микити Лиськова. Ще один приклад цікавого урбаністичного образу, алюзія на штетл, а поряд із тим містечко десь на західній Україні, показаний у стрічці «У нашій синагозі» Івана Орленка, знятої за мотивами незавершеної новели Франца Кафки.
Україна є місцем на мапі, де питання урбаністики та декомунізації певним чином переплетені між собою. Фільм Олексія Радинського «Колір фасаду: синій», думаю, саме про це. У центрі цієї документальної картини – український архітектор і художник Флоріан Юр'єв та його дітище – так звана «Летюча тарілка» (конференц-зал будинку Українського інституту науково-технічної та економічної інформації МОН України). Цей об'єкт, зведений 1978 року, знаний киянами і гостями міста, розташований на Либідській площі, в історичній місцевості Нової будови. У 90 років його творцеві-архітектору довелося опанувати ще одне цілковито нове заняття, аби урятувати своє авторське архітектурне творіння від перетворення на частину торговельного центру. «Тарілка» була спроектована як унікальний за параметрами зал, голосний протест проти проектної сірості того часу. Це дійсна архітектурна пам'ятка епохи, яка могла би стати окрасою Києва, і яку за інших умов можна було б із гордістю показувати її гостям. «Архітектура відбиває стан суспільних відносин. А вони в нас хаотичні», – дивлячись в об'єктив камери каже Флоріан Юр'єв. Боротися із радянським проектним формалізмом кінця 1970-х років виявилося легше, ніж із нинішніми забудовниками, які міряють столицю площами, куди б втулити новий велетенський шопінг-мол, чи черговий дзеркальний бізнес-скайскрепер.
Читайте також: Рік свині
Промовистою у фільмі є сцена, де архітектор на перемовинах із забудовником, який бажає включити «Тарілку» у склад свого торгівельного центру, питає: «Панове, де обіцяний проект? Ми вже рік ведемо переговори, а проекту, як все буде виглядати, ви так і не надали. Поки його немає, ми всі банально товчемо воду в ступі». Відповіддю йому слугує тиша. Будемо відвертими: тиша панує кожного разу, коли київська громада ставить дуже просте питання: чому те чи інше чергове одоробло постає у межах міста, і який стосунок ця проява має до дійсних інфраструктурних потреб столиці. І на цю задокументовану у картині Олексія Радунського тишу цікаво буде поглянути через десяток, два, три років. На що буде перетворено «Тарілку», буде зрозуміло згодом, так само, як і те, чи втратила українська столиця черговий зал із хорошою акустикою. Забудовники, що займаються комерційною нерухомістю у Києві, очевидно, люди далеко не бідні. Питання лише, чому на тисячах квадратних метрів їхньої забудови постала купа брендових магазинів, ресторанів тощо, і жодного класного великого сучасного концертного залу світового рівня. Жодного музею або художньої галереї. Комфорт і заможність не передбачають естетичного досвіду, а чи б то пак його треба імпортувати? Проблема в тому, що йдеться про змісти, смаки, переконання і практики. Навіщо вкладати кошти в критично необхідну громаді міста інфраструктуру, якщо це місто не відчуваєш як власне? Поки що форми і висоти, через які Київ періодично отримує попередження від ЮНЕСКО, переважають над змістами і відповідальними суспільними практиками. Звичка жити, озираючись на метрополію, і копіювати її зразки – цілком радянська. Де б та метрополія нині не була. Ми ніколи і нізащо не будемо цікаві хоча б комусь, якщо не почнемо творити власні оригінальні продукти та ідеї, зберігати оте оригінальне, що маємо. Це твердження чинне і для архітектури.
Суспільство дорослішає, коли починає жартувати і іронізувати над собою, тим, як живе. Гумору не бракує тим анімаційним стрічкам, що увійшли до «Українська Нова хвиля 2020». Анімаційний фільм Катерини Возниці «Петрівка-реквієм» оповідає про пригоди дезорієнтованого суб’єкта в умовах стихійної декомунізації. Приводом для створення стрічки стало перейменування станції «Петрівка», що вилилося в переозвучення всіх оголошень Київського метрополітену голосом нового диктора. І що в цьому такого? Власне, мова про звичку до …голосу диктора. Картина, що про неї мова – своєрідний tribute голосу Миколи Петренка, який звучав у київському метро впродовж 25 років. Метро зшиває столицю докупи, і багато хто буває в ньому по декілька разів на день. Звуки і образи цього простору для нас буденні: звук потягу, що наближається, оголошення, звук від роботи електричних потягових механізмів, коли той стоїть на певні зупинці – все це створює своєрідний звуковий ландшафт. Як і те, що відбувається всередині. От, на приклад, невід'ємна частина кожної станції метро – прибиральниця із велетенською шваброю, що мокрою ганчіркою миє кам'яні підлоги. А уявити її у вигляді головної героїні 8-бітної комп'ютерної гри? Власне, чому б і ні?
Читайте також: Штучний інтелект підкорює Голлівуд
Станція «Петрівка» стала «Почайною» зовсім недавно. Кожна із назв відсилає до різних пластів історії. Почайна – це одна із багатьох київських річок, притока Дніпра, в якій, за частиною версій, відбулося ініційоване князем Володимиром Великим хрещення киян. Із Петрівкою не все прозоро, і інтерпретацій може бути декілька. Одна – відсилка до родини революціонерів і більшовиків Петровських. Анімація дає змогу зробити витвір авторської фантазії видимим. І от перед головним героєм стрічки «Петрівка-реквієм», що тягне за собою на шворочці рожевий бюст, очевидно, Леніна, постає така картина: вагон метро прибуває на станцію, яку заполонила річка. А по ній пливуть елементи київських монументів радянської доби: Щорс і його кінь, пам'ятник-стела чекістам, що колись стояв посеред вже вище згаданої Либідської площі, та інші. Цей ряд завершує качка-крижень із малятами, яких на київських водоймах не бракує.
Без прикрас до питання декомунізації підходить у мультсрічці «Кохання» режисер Микита Лиськов. Спальний район індустріального міста – місцина специфічна. А поряд – площа із ЦУМом і фігурою на постаменті. Леніним, у якого в якийсь момент лускає голова, а на її місці виростає нова, Тараса Шевченка. По спальнику між панельками сновигають жовті маршрутки-»богданчики», стіни обліплені оголошеннями, на тротуарах не бракує сміття, серед якого найгидкішим є целофанові пакети. Вони мов живуть своїм окремим життям, літають в небі косяками і затуляють обличчя перехожих. Який би час не був – радянський або вже незалежної України – на хідниках не бракує лушпайок від насіння, а по кутках коло гаражів не бракує місцевих «чьотких пацанів» та пивних наливайок. І лише хтось вгорі, висячи на стропах на верхніх поверхах, перемальовує фасад у синьо-жовті кольори. Не важливо, якої кривизни стіни твоєї хати, якщо вона рідна. Все залежить від того, в якому стані ти хочеш її бачити, і скільки зусиль готовий витратити на те, щоб зробити її ліпшою. Але без роботи над собою, лише від перестановки голів на монументах і перефарбування фасадів стан справ у суспільстві не зміниться.
Читайте також: Кому біль, кому слава
Коли про Україну років десять тому писали як про «країну в перехідному стані», то мали рацію. Здається хіба, що ми у цьому стані невизначеності трохи зависли. Суспільство дуже поволеньки думає над тим, а що ж таке поняття норми для нього, і кого воно включає до своїх лав, а хто лишається поза його бортом. Картини «Плюс один» Мирослави Клочко та «Нормальна» Діани Горбань кожна по-своєму підходять до цих питань. Перша розповідає про те, про що радше воліють мовчати: готовність середньостатистичних українських батьків до того, що їхня дитина може з'явитися на світ із особливостями розвитку. Як не дивно, один із елементів декомунізації в головах і серцях – зміна ставлення, прийняття тих людей, що є аутистами, мають ДЦП, синдром Дауна, епілепсію, орфанні захворювання і так далі. Рутинна побутова гуманність – це те, чого ще маємо навчитися. «Нормальна» Діани Горбань є історією-роздумом про те, що ж таке ота нормальність як явище, і де та тонка грань між рамками, що ставить суспільство, та буттям самими собою.
Твори Франца Кафки складні для фільмування, майже алгебричні. Проте режисерові Івану Орленку вдалося зняти чорно-білий фільм за мотивами коротенької незавершеної новели письменника «У нашій синагозі». ця картина цікава з декількох міркувань. Вся вона знята мовою їдиш, яка вже майже не звучить на українських теренах. Показано в ній велику живу синагогу, частину міського простору багатьох українських міст на захід від Києва. Нині багато із них стоять пустками. Це біда не лише єврейських сакральних пам'яток, а й різних християнських. Їхнє відновлення, віднайдення пам'яті про них та її включення у загальну є великим завданням. Українці багато чого не знають про себе самих. Порушення чесних тем про себе самих – шлях до появи нового класного українського кіно може бути і таким.