У 2000 році мій шкільний друг переїхав до Херсона із Західної України і тривалий час був єдиним, із ким я розмовляла українською поза межами власної родини. Він і досі це згадує з подивом, бо люди різного віку дивилися на нього як на якесь дивне створіння і постійно запитували, чи він часом не із села.
В університеті кожен новий предмет починався із запитання викладача «На каком язикє будєт лєкция?», і у 100% випадків група наполягала на російській мові, позбавляючи студентів гарантованого права навчатися українською.
Останніми роками українську мову все частіше можна почути просто на вулицях Херсона, у побуті та на офіційних заходах. Політик, що дозволяє собі публічне спілкування російською, приречений на постійний тролінг з боку активістів та колег. Тому, знаю це достеменно, ті з місцевих депутатів та чиновників, хто не говорив українською, навіть мали репетитора.
Коли й чому сталася така позитивна зміна, я спробувала розібратися передусім для себе. Потрібно зазначити, що в Херсоні ставлення до української мови було як до чогось дуже неінтелігентного, сільського. Як каже письменник Антон Санченко, свого часу в автобусі Херсон — Городній Велетень на українську всі переходили десь у Комишанах (це передмістя Херсона). Усім хотілося позбутися провінційності, й саме російська мова спілкування чомусь вважалася найпростішим способом це зробити.
Звісно, питання мови завжди визначалося політикою. У 2003 році в Херсоні розпочався процес викорінення всього українського з історії краю: за підтримки місцевої влади в культурне життя міста ввели Потьомкіна й усе, що з ним пов’язане.
Чиновникам того часу, а саме особисто тодішньому меру Володимиру Сальдо, здавалося, що прославляння Потьомкіна, Єкатєріни ІІ та інших імперських персонажів наближає їх самих і всіх нас до аристократичного буття. Вже пізніше вияснилося, що цей процес не був випадковим, а слугував частиною інформаційної війни за «русский мир», що й досі триває. Проукраїнські організації всіляко маргіналізувалися, будь-які спроби українізації сприймалися ворожо. Навіть Помаранчева революція й гуманітарна політика Віктора Ющенка не змінили суттєво ситуації в Херсоні, оскільки місцева влада в ті часи належала не проукраїнським силам, а здебільшого Партії регіонів.
На мою думку, значну роль в популяризації української мови неочікувано для тодішніх регіоналів відіграла їхня партійна установка на голосування за російську мову як регіональну. У серпні 2012 року Херсонська обласна та Херсонська міська ради ухвалили рішення про статус регіональної мови. Це хоч і не викликало на ту пору протестів вуличних, проте заклало підвалини протесту внутрішньому, який, я переконана, став початком Майдану. Оскільки люди, незадоволені президентом Януковичем і владою Партії регіонів з різних причин, починали підтримувати все українське, зокрема й мову. Використовувати українську в спілкуванні з друзями й на роботі, одягати вишиванку на урочистості, слухати українську музику й цікавитись історією Херсонщини без Потьомкіна й інших російських постатей — це все стало найпростішою системою розпізнавання «свій — чужий».
Читайте також: Екстремальний спорт
Вже під час Революції гідності та, звісно, після нападу Москви зник навіть контекст, у якому було б можливе обговорення мовного питання. Українська мова сьогодні модна й популярна, її використання позбулося шлейфу «сільської».
Зрозуміло, що свою роль у цьому відіграли й ті, хто всі ці роки, попри супротив влади, зберігав українську історію Херсона та Херсонщини. Наприклад, Благодійний фонд «Героїка», громадська ініціатива зі спорудження пам’ятників і пам’ятних знаків борцям за волю України. Також важливою була навіть проукраїнська діяльність різних політичних партій і тисяч шкільних учителів та викладачів вишів. Особливо хочеться зауважити, що в боротьбі за звучання української мови в ефірі велику роль відіграла обласна телерадіокомпанія «Скіфія». Хоч її контент не дуже сучасний, а за часів Майдану вони не уникнули огидної владної цензури, з екранів телебачення завжди лунала українська мова.
Неабияк вплинула й декомунізація. У Херсоні міський голова вчасно підписав рішення про перейменування вулиць. Так у нас з’явилися вулиці Генерала Алмазова та Кедровського, вулиці Небесної Сотні та Героїв Крут. Мені приємно, що, на відміну від багатьох наших сусідів, ми сором’язливо не сховалися за нейтральними вулицями Веселими й Абрикосовими, а дозволили українській історії потрапити в щоденний побут херсонців.
Не хочеться бути надмірним оптимістом, адже політичні партії при владі змінювались і до цього, кардинально переінакшуючи вектор гуманітарної політики від проукраїнського до проросійського. Утім, тепер я чомусь спокійна: будуть які завгодно погані наші, але їхніх вже не буде.