Як там казав Воланд у знаменитій книжці нашого земляка-росіянина: «Про що, про що? Про кого? Оце тепер?» Отож, саме тепер, коли «національно свідомі» нібито зазнали нищівної поразки (ну добре, хай буде без лапок і хай не нищівної), а до влади надовго прийшли сили, цілком байдужі до питань духу й духовності, а отже, й перспективи розвитку нації, час провести ревізію гасел і стратегій. Якої України хочуть ті, хто бачить її як власне Україну, себто повноцінну державу повноцінних громадян, а не напівколонію, не тимчасове непорозуміння й не територію для короткострокових інвестицій із надприродною нормою прибутку?
Освічений націоналізм?
Та сила, яка візьме на себе тягар усвідомлення й формулювання засад проукраїнської політики, посяде центральне місце у вітчизняному політикумі незалежно від того, де це місце буде формально локалізовано – у владних кріслах чи на трибуні опозиції. Це станеться хоча б тому, що без чіткої й зрозумілої системи цілей та пріоритетів будь-яка партія приречена спиратися тільки на магнетизм її лідерів, а це, як демонструють події останнього часу, продукт, що псується швидко і, головне, несподівано.
Ця поки що гіпотетична, точніше, потенційна сила натомість має всі шанси спертися на підтримку українського суспільства, тобто того, що гідне називатися суспільством. Є підстави вважати, що громадян (а не «електорату») в Україні більшість. Навіть неоднозначні результати останніх виборів можна інтерпретувати таким чином, що тільки розгубленість, утома, недовіра громадян, а також відсутність чітких зрозумілих сигналів від тих, хто мав би їх запропонувати, дозволили реалізуватися звичним бідам у їхній найбанальнішій інтерпретації: «І в звичних бідах ми волієм жити, Ніж линути до невідомих нам». Невідомих, бо незрозумілих, бо не пояснених як слід.
Від 2004 року громадяни нікуди не поділися, якщо їх раптом не стало чути, це може бути свідченням хіба що незадовільного рівня розмови, яку вони вважають беззмістовною й не воліють підтримувати. Кого слід вважати такими, хто належить до громадян, а не до «населення»? Критерієм цього не є ані мовний, ані етнічний, ані географічний чинник. Громадянин України, інакше кажучи, українець – це кожен, чия доля пов’язана з цією країною, хто поважає її закони й поділяє її цінності. Ну й, звісно, формально має український паспорт. Усе!
Доктрина, якщо хочете, освіченого націоналізму, яка ґрунтується на модерній концепції політичної нації, – ось на що чекає Україна. І вже після цього доведеться згадати, що ядром політичної нації, її точкою кристалізації, нарешті, її чисельною більшістю є етнічні, україномовні українці. Усі ці нібито очевидні речі потрібно назвати й зафіксувати, бо саме відсутність чіткого й спільного розуміння тих самих слів породжує, з одного боку, спекуляції, з іншого – невизначеність, нерозуміння і непорозуміння.
Провокатори
Непорозумінь не бракує. Власне, ними відзначилися всі п’ять останніх років «патріотичної» влади. Навіть бездоганні за змістом і спрямуванням ініціативи здійснювалися так мляво й нерівно, в режимі імітації бурхливої діяльності, що завдали більше шкоди, ніж принесли користі. Ані просування національної культури, ані утвердження державної мови, ані відзначення річниці Голодомору (звісно, вже не кажучи про конкретні політичні обіцянки на кшталт подолання корупції, вступу до НАТО та Євросоюзу, переходу на контрактну армію тощо) – нічого з цього не було реалізовано як слід, без гіркого присмаку показухи та халтури. Реальні наслідки цих заходів – неприховане роздратування з обох боків умовного культурно-світоглядного кордону й жодного досягнення, яке можна було б назвати незворотним. Усе це, як і подальше існування згаданої демаркаційної лінії, що досі ділить країну, хоча за умови розумного поводження мала шанси значною мірою стертися, змушує поставити діагноз: нездарність.
Але останні за часом прояви українського «патріотизму» змушують замислитися, де межа між нездарністю й зрадою. Вони ніяк не зіставні між собою за масштабом, натомість мали схожі наслідки. Йдеться про надання попереднім президентом звання Героя України Степану Бандері та філологічні вправи третього номера у списку «Свободи» Ірини Фаріон. Події були широко висвітлені у вітчизняних і закордонних ЗМІ й сприяли подальшій міжнародній ізоляції української України.
Зрозуміле бажання Віктора Ющенка гучніше грюкнути дверима, перш ніж залишити свій кабінет. Але за п’ять років Віктор Андрійович так і не навчився прораховувати наслідки своїх учинків. Результатом стала блискавична, одномоментна втрата Польщі – єдиного союзника, що послідовно захищав наші інтереси на міжнародній арені впродовж останніх 18 років. Замість підготувати ґрунт для визнання видатних постатей українського опору, провести широкі змістовні дискусії із залученням авторитетних істориків і громадських діячів, вивести на поверхню всі сумнівні моменти визвольної боротьби, зокрема, можливо, вибачитися перед тими самими поляками за неминучі жорстокості реальної війни й натомість отримати такі самі вибачення з того боку, ми тупо образили суспільство дружньої країни й сприяли активізації в ньому недружніх сил, змусивши замовкнути дружні. Що ж до уроків правильного формулювання зменшувальних імен дошкільнят в одному окремо взятому львівському дитсадку, вони лише остаточно закріпили імідж українських патріотів як нетолерантних, безнадійно відсталих хуторян. Усе правильно, з такими звичками нічого вам робити в Європі, залишайтеся на своєму хуторі.
Хай там як, а саме патріоти не лише свідомо передали владу з рук у руки своєму, здавалося б, непримиренному ідейному ворогові, а й забезпечили йому визнання на Сході й Заході як демократичного (!), ліберального (!), толерантного (!), нарешті вже передбачуваного партнера.
Завдання на канікули
Тож вимальовується чималенький фронт робіт. Намагаючись якось пережити, перетерпіти нинішніх тріумфаторів, доведеться передусім зруйнувати уявну монополію на патріотизм тих, хто зі своєю місією не впорався, вибити провокаторів зі святого місця, яке ніколи не буває порожнім. Довести врешті-решт, що українці не маніяки й не шизофреніки. Показушному, демонстративному й зовнішньому патріотизмові, який не зачіпає жодних засад функціонування суспільства, протиставити реальний патріотизм, що ґрунтується на модерному розумінні народу, країни, держави, світу.
Припинити з’ясовувати стосунки зі східним сусідом. У Росії свій шлях, своя доля, можливо, своя місія – не треба в неї пхатися, хай розберуться зі своїми копалинами, зі своїм Кавказом, зі своєю вертикаллю влади, зі своїм Далеким Сходом. Можливо, з цих випробувань і викликів народиться щось змістовне. Просто нам не сюди. А куди? Вибору особливого немає. Незрозуміло навіть, навіщо його шукати, якщо історична логіка й нинішня прагматика підказують єдиний можливий напрямок – ЄВРОПА.
Слід завчити: українське = європейське. Завчити не на рівні молитви чи мантри, яка ні до чого не зобов’язує, а чіткої послідовності дій, що забезпечать реальне просування туди, як критерій оцінки тих чи інших рухів. Це означає, що без українськості не може бути європейськості й навпаки. Українізацію слід визнати справжньою, якщо вона спирається на європейські традиції, бо ритуальне плекання рушника з вишиванкою тягнеться з радянських часів і, як переконливо доводить практика, саме по собі ніяк не перешкоджає втраті ідентичності.
Що ще? Усі гасла, які були дискредитовані чи здевальвовані попередньою владою, спробувати наповнити реальним змістом. Налагодити діалог із сусідами, передусім західними. Дати зрозуміти їхнім суспільствам, що їм є на кого тут розраховувати як на притомних партнерів, наразі хоча б за діалогом. І дати зрозуміти власному народові, що є сила, для якої патріотизм – це не набір ностальгійних стереотипів, а дорожня карта модернізації.
Без такої бази, без достатнього ідеологічного обґрунтування всі зусилля з реформування економіки, управління, судочинства, соціальної сфери будуть приречені: їх просто не буде кому впроваджувати за браком достатньо мотивованих, сучасних, освічених кадрів.
Європейське = українське
Відтак слід розглянути рівняння, помінявши місцями члени. Українізацію потрібно просувати не з якихось сентиментальних міркувань (хоча з ними теж доводиться рахуватися), а через її розуміння як інструменту входження, точніше, повернення до Європи.
Так, функція держави – захист прав її громадян. В такому разі, вочевидь, перш ніж говорити про права меншості, слід згадати про захист прав більшості. Хіба українська мова за роки помаранчевої влади стала насправді державною? Хіба україномовний громадянин може гарантовано дати собі раду, послуговуючись рідною мовою, по всій території країни? Звернутися українською до суду в Харкові? Здобути освіту в україномовному закладі (не формально, а по суті) в Донецьку? Придбати українську газету чи книжку в Дніпропетровську? Будьмо відвертими, російськомовні навряд чи зустрінуть симетричний спротив у західних «бастіонах бандерівців».
Але йдеться не лише про захист прав українців від фактичної дискримінації, а й про прагматичніші речі. Російська культура ніколи не сприятиме конкурентоспроможностіУкраїни у світі. Її прояви на цій території за незначними винятками приречені бути вторинними (якщо не провінційними), а майже всі, хто в ній відбувся, рано чи пізно прагнутимуть відбутися саме в Росії, як це сталося з видатними російськими митцями українського походження – від Ахматової та Булгакова до новітніх режисерів, продюсерів та поп-зірок. У зворотному ж напрямку каламутною хвилею котиться чомусь не висока російська культура, а її примітивізована, люмпенізована версія.
Українська потребує негайної системної, а не фрагментарної, не епізодичної підтримки (на кшталт дублювання фільмів у прокаті). Не треба в жодному разі забороняти російську мову (хоча саме цим лякають на Сході одні, а відлякують на Заході інші). Слід лише забезпечити доступ до українського продукту скрізь на території України. Громадянин повинен мати вибір: книжки, кіно, преса. Він має піти до будь-якої владної установи й звернутися до чиновника українською й бажано отримати відповідь тією самою мовою. Інструменти такої політики навіть не треба спеціально випрацьовувати: достатньо адаптувати заходи з практики європейських країн чи, приміром, Канади, де поставала проблема захисту від тотального витіснення однієї мови іншою. Держава може й повинна створити систему прозорих стимулів для бізнесу, якому має стати цікаво робити україномовний продукт. Шоу-бізнес, кіно, телебачення, радіо, преса, книговидання – ось пріоритетні галузі, що чекають на такі механізми стимулювання. Україномовний продукт не зможе до кінця витіснити, скажімо, російськомовний – це й небажано. Але українець має отримати гарантоване право вибору. Це, здається, й називається Європою. І цим навряд чи когось налякаєш.
Чи є виконавці?
Хто може взяти на себе таке завдання? Аналізуючи поведінку різних політичних сил напередодні відставки уряду, доводиться викреслювати кандидатів на виконання непосильної місії одного за іншим. Поведінка «патріотів» уже нікого не дивує. Насторожують мовчання і бездіяльність Тимошенко. Маргіналізація її як політика неминуча, якщо вона не запропонує суспільству відповідної платформи. Саме тепер усе, що було викладено вище, їй під силу. Час підтвердити щирість гасел, під якими вона йшла на вибори.
Немає потреби турбуватися про Юлію Володимирівну, вона якось дасть собі раду. Проте провал Тимошенко як лідера української опозиційної сили означатиме провал українського європейського проекту, принаймні на цьому історичному етапі