Якщо на сайті одного з найбільших німецьких видавництв «Suhrkamp» ввести у пошук фразу «українські письменники», натрапите на кількадесят інтерв’ю, третина з яких буде із Жаданом. А ще на чотири відео- та аудіозаписи, три з яких — з Жаданом. І коротку інформацію загалом про українську літературу. У першому абзаці довідки — цитата, звісно, із Жадана. Перекладачка Роксоляна Свято підтверджує моє спостереження: справді, сьогодні, як і п’ять років тому, найвідомішим нашим автором у Німеччині лишається Сергій Жадан.
Стосунки Жадана з німецькою аудиторією тривалі, але на новий рівень вони вийшли лише чотири роки тому, коли на Ляйпцизькому книжковому ярмарку відзначили роман «Інтернат» у перекладі Юрія Дуркота, — зазначає Роксоляна. Тоді книжку прочитали не лише славісти й літературні критики, а й широке коло читачів. У соцмережі Goodreads «Інтернат» називають дивовижною історією про те, як війна змінила звичний порядок речей і змусила персонажів вийти із зони комфорту. Знаково, що й сам «Інтернат» багатьох виштовхнув зі стану комфортного непомічання війни росії проти України. Петер, постійний читач української літератури, констатує: хіба політики, та й самі німці не боялися називати речі своїми іменами, так само як персонажі роману? «Ми лишалися у полоні ілюзій мирної Європи, заснованої на гуманістичних цінностях та економічній взаємовигоді… Я оглядаюся зараз навколо і питаю себе, чи не є моє теперішнє життя також передвоєнним часом?» — питає Петер. «Ох, Петере, це залежить у тому числі від пана Шольца, спитай в нього», — хочеться прокоментувати мені у відповідь.
Обкладинка німецького видання роману «Інтернат» Сергія Жадана
Літературний оглядач радіостанції Deutschlandfunk Kultur Майк Албат зазначає, що саме багатошаровість роману робить Жаданову «одіссею» по-справжньому великим текстом. Позачасовість, універсальність історії і водночас гранична конкретність деталей, мова, що стає актом спротиву, — ось на які риси вказують німецькі літературні критики у рецензіях на «Інтернат». Втім, цей перелік пасує багатьом якісним романам, а от те, що вирізняє наші тексти з-поміж огрому східноєвропейських книжок, — це постійна реактуалізація думки, що війна — це не локальний конфлікт, а протистояння ціннісних систем. Образ України як останньої проєвропейської території, фортеці, що захищає світ від темряви, повторюється не лише у відгуках на наші романи високої полиці, а й мемах, смішних історіях, іншій низовинній народній творчості.
Звісно, не один Жадан із «Інтернатом» сьогодні у топі: «Уже кілька десятиліть у Німеччині відомий Юрій Андрухович. Це — другий безперечний “важковаговик”, хоч його більше знають старші покоління. Як і Оксану Забужко. Хтось пригадає і Тараса Прохаська. Одне слово, доволі передбачуваний перелік», — зазначає Свято. Перекладач Андрій Вахтель також називає ці імена: «Безумовними лідерами за кількістю перекладених творів залишаються Юрій Андрухович, Сергій Жадан і Оксана Забужко». Втім, позитивним індикатором Андрій називає постійну присутність у пресі імен інших авторів, серед яких чимало представників нової генерації: Любко Дереш, Таня Малярчук, Олексій Чупа, Наталка Сняданко, Остап Сливинський. «Твердій присутності цих імен на німецькій літературній сцені сприяє, з одного боку, той факт, що більшість цих авторок і авторів володіють німецькою, а також мають безпосередній і тривалий зв’язок із німецькомовним культурним середовищем. З другого, ідеться про багаторічну кропітку роботу відданих культурних агентів, зокрема перекладачок і перекладачів Марії Вайсенбьок, Клаудії Дате, Юрія Дуркота, Александера Кратохвіля, Софії Онуфрів і Забіне Штьор», — додає Вахтель.
Читайте також: Клаудія Дате: «Завжди потрібно запитувати себе, навіщо ми перекладаємо та що література має нам показати»
На жаль, хороших перекладачів досі бракує. Ще кілька років тому в інтерв’ю Тижню Юрій Андрухович відзначив, що зростання пропозиції з українського боку не означає автоматичного збільшення кількості перекладів: «Навіть там, де вже відбулися успішні проєкти, як-от в німецькомовному просторі чи Польщі, перекладачів можна полічити на пальцях однієї руки». Який з цього вихід? Гадаю, постійна програма грантової підтримки німецьких видавців, що беруться перекладати наших авторів, має з часом змінити ситуацію на краще.
Обкладинка німецького видання роману Юрія Андруховича «Радіо ніч»
Окреме місце традиційно посідає поезія: «Вірші перекладають і публікують: іноді окремими книжками, як-от збірку Остапа Сливинського, але частіше добірками для журналів або збірників. У театральних середовищах уже певний час є попит на українську драматургію, зокрема п’єси Наталки Ворожбит», — розповідає Роксоляна. У поезії все також впирається у переклади, там ситуація ще складніша, ніж у прозі, адже поетична мова особливо герметична, згущена й нелегко надається до адаптації, якщо взагалі надається (наприклад, Роберт Фрост вірив, що вірші перекладати не варто).
Обкладинка німецького літературного журналу «Schreibheft 86»
Ян Кульбродт у рецензії «Майбутнє минулого», присвяченій ліриці Остапа Сливинського, відзначає особливо роль Клаудії Дате у популяризації українських поетів за кордоном: «Серед іншого вона створила підбірку для видання Schreibheft 86, присвячену футуристичній традиції в Україні». В самій підбірці — не лише класики наших 20-х, на кшталт Семенка та Йогансена, а й сучасні поети, як-от Галина Крук, Віктор Неборак, Люба Якимчук та багато інших. Аналізуючи тексти Сливинського, одного з найбільш перекладених у Німеччині наших поетів, Кульбродт зазначає, що це оповідна поезія, позачасово актуальна і зрозуміла європейському читачеві. Водночас у текстах про звичайні, побутові ситуації відчитується постійна загроза війни, новини про яку стають майже буденністю. Саме це, за словами критика, і лякає найбільше. Чимало німецькомовних літературознавців повторюють цю тезу: сучасна українська поетична традиція просякнута відчуттям війни, навіть якщо саме слово «Krieg» відсутнє.
Важливий аспект, на якому варто зупинитися окремо, — не лише кого з наших авторів публікують, а й у яких видавництвах виходять переклади. «За винятком видавничого гіганта “Suhrkamp”, що має окрему східноєвропейську програму, досі українців видавали переважно менші видавництва (т. зв. "незалежні”), які, до речі, дуже радо скористалися програмами підтримки українських перекладів», — зазначає Свято. Одне з таких незалежних видавництв — «Kupido», що не так давно видало у перекладі Роксоляни книжку «Чар Марока» — щоденники української журналістки й мандрівниці Софії Яблонської. Яблонська — надзвичайна особистість, блискуча художня репортерка й талановита фотографиня, що наприкінці 20-х побувала на землях берберів у Сахарі, відвідала Касабланку, Маракеш, Аґадір. Пізніше мешкала в Китаї та Франції, про що лишила низку документальних нарисів. Важливо, що «Чар Марока» таки дісталося свого читача, зокрема завдяки рецензії критика Карла-Маркуса Ґауса. Директор видавництва «Kupido» Франк Гензелайт розповів подробиці видання щоденників: «Перший із трьох травелогів Софії Яблонської ми видали у листопаді 2020-го за підтримки Українського Інституту Книги. Цьому передувала тривала дослідницька робота. Відповідальною редакторкою стала Роксоляна Свято, а післямову написала Олена Галета. У медіа про щоденники писали як про недавнє відкриття в українській літературі, а авторку називали знахідкою».
Обкладинка німецького видання травелогу Софії Яблонської «Чар Марока»
Франк розповів, що далі перекладів українських текстів у «Kupido» лише більшатиме: «Наше видавництво засноване 2019 року, але ще до появи першої книжки я планував видавати українські тексти. У нас є таке собі київське представництво, яке відповідає за українські проєкти і координує роботу довкола них». Плани Франка справді амбітні: «Разом з Роксоляною Свято і Оленою Галетою ми працювали над другою книжкою серії —
“З країни рижу та опію” (“China – Land von Reis und Opium”). Однак зараз підготовку видання довелося призупинити через початок війни». Проєкт не скасували, а перенесли на рік. Серед книжок, цікавих для видавничої програми «Kupido», Франк називає роман «Іван і Феба» Oксани Луцишиної, «П’ятикнижжя» Григорія Чубая і «Землю загублених» Катерини Калитко. А з-поміж українських авторів, відомих у Німеччині, згадує Сергія Жадана, Юрія Андруховича, Софію Андрухович, Наталку Сняданко, Катю Петровську, а ще Євгенію Бєлорусець, чий київський воєнний щоденник регулярно виходив у німецькій пресі.
Попри труднощі, з якими стикнулася видавнича сфера, Франк налаштовний оптимістично і вірить, що інтерес до української культури вдасться зберегти: «Раптом у німецькому публічному просторі почали відбуватися десятки різних презентацій, акцій і усіляких заходів за участі українських митців і культурних дієвців. Імена, які раніше мало хто знав, нині почали ставати дедалі видимішими і звучать щораз частіше. Сьогодні, через три місяці після початку повномасштабного наступу на Україну, після початкового злету інтерес вийшов на певний сталий рівень, і на цій новій висоті частина авторів залишаються видимими».
Обкладинка німецького видання книги Станіслава Асєєва «Світлий шлях»
Справді, з 24-го лютого цікавість до нашої культури суттєво зросла: «Дуже вчасними виявилися переклади “Я змішаю твою кров із вугіллям” Сашка Михеда та “Світлого шляху” Станіслава Асєєва (обидва вийшли у видавництві “Ibidem”). “Місто” Підмогильного, яке вийшло друком якраз навесні, зібрало цілий букет схвальних відгуків і потрапило навіть у доволі популярні літературні огляди», — зазначає Роксоляна. Звучать наші голоси і в контексті правозахисної діяльності: на головній сторінці німецького PEN’у висвітлено позицію Андрія Куркова щодо агресії росії, Amnesty International оприлюднило інтерв’ю з ним же. Нашими постійними речниками лишаються Оксана Забужко, Таня Малярчук, Сергій Жадан. «Багатьох українських авторів у ці місяці запрошували писати для провідних німецьких медіа. І ще частіше голос давали українським автор(к)ам, які живуть у Німеччині — зокрема, Євгенії Бєлорусець і Каті Петровській» — каже Свято. Все це — позитивні тенденції, однак вони все ж частково зумовлені нашими 15-ма хвилинами прямого ефіру у зв’язку з війною. Маємо і далі втриматися у полі зору німецької культурної спільноти, аби цікавість до нас не виявилася тимчасовою і Франк мав рацію.
Промоція — справа тривала й вимагає послідовності. Досі «звичайний німецький читач, на жаль, майже нічого не знає про нашу літературу», — зазначає Андрій Вахтель. І справді, автори, які мають потенцію стати в Німеччині дуже популярними, наприклад Любко Дереш та Марія Матіос, мають не так багато відгуків та рецензій, як нам хотілося б. Що це — брак промоції від видавців чи постійної інституційної підтримки з українського боку? Ймовірно, і перше, і друге. Тут саме час нагадати, що лише десять років тому ми не мали навіть повного каталогу новинок для презентації іноземним видавцям, а наш стенд на Франкфуртському ярмарку радше нагадував декорації до чергового кліпу Михайла Поплавського, ніж місце представлення української культури за кордоном. Сьогодні ситуація змінюється, однак поки не так швидко, як мріялося.
Читайте також: Донал Раян: «Оповідання історій було однією з форм спротиву ірландців, своєрідною зброєю проти колонізаційних впливів»
Що впливає на нашу культурну присутність у Німеччині сьогодні? Перший і безумовний фактор — наявність якісних перекладів. Друге — діяльність наших культурних агентів за кордоном. Ще один важливий критерій — премії та нагороди, які справді в Німеччині стають дороговказом для читача. Так в інтерв’ю Тижню Андрухович зазначав, що Ляйпцизька премія 2006 року «За європейське взаєморозуміння» стала для нього найважливішою у кар’єрі: «Протягом року книжку дуже активно і часто обговорювали у літературних і не лише літературних виданнях, однак такого шаленого ажіотажу, як на ярмарку, не було. Отримання премії — то був завершальний акорд. Після присудження “Дванадцять обручів” буквально розмели з видавничих стендів, і я мав нескінченні автограф-сесії».
Нарешті, важливо знати, якого типу й жанрів тексти любить німецький читач, аби вчасно рекомендувати для перекладу саме такі книжки. Наприклад, «Музей покинутих секретів» Забужко дістав якнайприхільніші рецензії в «Frankfurter Allgemeine Zeitung» та інших виданнях, попри формальну складність і великий обсяг цього твору. А все тому, що німці — і звичайні читачі, і професійні — люблять товсті історичні романи про пам’ять, ідентичність і зв’язок поколінь. Тож наступним логічним кроком буде запропонувати їм для перекладу «Амадоку» Софії Андрухович, тим паче, що німецькою вже виходили «Der Papierjunge» у перекладі Марії Вайсенбьок. Не менш важливо сьогодні інвестувати гроші у перекладацькі програми, бо саме вони підштовхують незалежних німецьких видавців робити вибір на користь української книжки. «Я згоден за це платити, хоч і не маю чим», — словами вже неодноразово згаданого сьогодні Сергія Жадана. Маємо знайти чим, бо лише тоді наші тексти будуть в кожній книгарні, а не лише на українському ярмарковому стенді.