Українська культура і світ

 

Українська культура вкрай мало представлена в світі. Невелика кількість культурних центрів українців за кордоном – це приватні ініціативи та громадські організації. Українська держава фактично відсторонилася від такої важливої справи, як переклад світових актуальних книжок українською мовою. Відкриття й підтримка Українських культурних центрів за кордоном, запровадження державних програм щодо перекладів українською мовою, а також перекладів українських авторів на іноземні мови, гранти, стипендії, стажування – це те, що роблять усі країни. Лише культура здатна гідно показати нас у світі. Нації стають відомими творами на кшталт «Дон Кіхот», а не танками.

 

 

Саме Українські культурні центри за кордоном здатні організувати навколо себе людей, а відтак і уявлення про нашу культуру. Без нашої культурної присутності в світі жодні інші справи просувати буде неможливо. Створення культурних центрів, забезпечення їх необхідними книжками, фільмами, інформаційними ресурсами, а також системне заохочення перекладачів, щоб представляли український продукт ін­шими мовами, – це те, без чого не обійтися. Оскільки цього поки нема, слово «українець» у Західній Європі викликає переважно негатив.

 

 

Нашій державі важко показувати своє обличчя за кордоном, бо вона його не має і всередині країни. Українську культуру все більше заганяють у гетто. Фільми – це переважно старі переклади, і їх обмаль. Через чужий телевізор і насаджування чужих цінностей ми щодня втрачаємо своїх громадян. Інша болюча проблема – кадри. Нема кваліфікованих перекладачів, редакторських і перекладацьких шкіл. Нема комп’ю­терних програм українською мовою. Нема заохочення для молоді. Держава пустила процес на саморозвиток.

Треба створювати повноцінну культуру, перекладати максимально різні продукти іноземних культур, а не лише філософію чи елітарну літературу.

 

 

Повинна діяти інституційна мережа, що займатиметься промоцією культури. В усіх розвинених країнах така мережа є. Навряд чи ми зможемо створити структуру на кшталт Британської ради, але Українські культурні центри на зразок Польського інституту – це цілком реально. Це 7–8 людей, делегована особа – керівник, і експерти з обох країн (України та держави, де буде створено такий Центр). У ньому мають працювати люди, добре обізнані з культурною ситуацією. Це мають бути професійні культурні менеджери. На початку варто скористатися досвідом фахівців, що вже з’їли зуби в цій галузі, потрібно запрошувати фахівців із закордону, які би проводили майстер-класи чи тренінги, семінари. А без цього ми будемо залишатися флізеліновими соняшниками на франкфуртському ярмарку з написами Right на стенді української юридичної літератури.

 

 

Найбільша наша проблема – це якась глибинна, всеохопна провінційність: у культурній сфері об’єктом державної політики є колекціонування, а це ознака глибокої провінційності. Якщо аташе, радників із культури в українських посольствах або немає, або вони не мають нічого спільного з культурою, то це ознака нашої провінційності.

 

З іншого боку, громадськість своїми зусиллями не може вирішити цю проблему, та вона й не повинна її вирішувати. І коли відсутність держави в економічній сфері, брак державного інтересу видаються нам катастрофічними, то відсторонення держави в культурній сфері виявиться фатальним. Ми можемо відвоювати наші газопроводи, шельфи, але виникне запитання: «Для кого воно все потрібно, і яке народонаселення перебуватиме на цій ­території?»