Портрети загиблих українських воїнів за два тижні виставки побачили чи не пів Тулузи. Та і як не побачити? Роботи великі, 2 на 3 метри, а розміщені вони були на вікнах тамтешнього художнього інституту, в середмісті. Повз заклад проїздить туристичний трамвайчик, тож і гості міста не могли не спинити погляд на роботах Анастасії Раус. І все могло б минути безхмарно, якби одної недоброї ночі хтось не попсував портрети полеглих азовців написами «nazi».
Сама художниця в розмові з Тижнем сказала, що приблизно здогадується, хто міг помалювати портрети. Швидше за все, це – першокурсники, які напередодні дещо агресивно цікавились в її друзів, чи не нацистка Настя. Роботи вона забрала додому та каже, що збирається й надалі розповідати про війну в Україні, про її загиблих захисників, у кожного з яких були імена, обличчя, мрії, життя.
«Ми засуджуємо акт вандалізму щодо портретів, написаних Анастасією Раус», – зазначила асоціація Ukraine libre – Toulouse та розмістила на своїй сторінці в соцмережах лист Насті до студентів вишу. «Ви не тільки пошкодили мої твори – ви також зневажили пам’ять про полеглих героїв», – написала Анастасія та скористалась прикрою нагодою, щоб стисло представити тих, кого зображено на портретах.
«Греді – військовий медик, він урятував життя багатьох товаришів. Нагороджений медалями “Золотий хрест” та “Дубовий вінок”. Греді мріяв підкорити Еверест, але його Еверестом став завод “Азовсталь” у Маріуполі. Я зустрічалася з його батьками, бачила його кімнату – в його житті не було абсолютно нічого нацистського, – пояснила мисткиня. – Башня захоплювався “Володарем кілець”. У російській колонії він та 200 інших солдатів полку “Азов” потрапили в пастку, їх вбили в тюремному бараці. Ті, хто вижив, упродовж шести годин не отримували медичної допомоги. У цій ситуації хто насправді нацист?»
Анастасія Раус зазначила в розмові з Тижнем, що епізод з вандалізом, на її думку, не показовий, вона навіть вагалась, чи надавати йому публічності, щоб не образити наших військових, щоб вони не подумали, що французи їх не люблять. Та вийшло так, що вандали досягли протилежного результату, ніж, мабуть, очікували. Дівчина почула багато слів підтримки від керівників інституту, інших студентів, їхніх батьків, українських активістів та преси.
«Відколи я приїхала до Франції дев’ять років тому, мене постійно розпитували про Україну. Я завжди казала, що війна триває, що гинуть наші хлопці, і дуже дивна була реакція. Люди дивувалися, нібито вони про це чули перший раз, бо в новинах про Україну, про війну майже не розповідали. Коли у 2022-му почалася повномасштабна війна, я почала працювати над темою подій 2014-го року. Це були дуже персональні роботи. Я їх робила з відчуттям, що мало хто розуміє, що насправді відбувається. Тоді з’явилася мета розповідати про Україну ще більше. З’явилося переконання, що саме я мушу це робити», – пояснила художниця.
Анастасія розповіла, що задум написати великі портрети полеглих за війни героїв виник у неї рік тому, коли відвідувала рідний Краматорськ. У місті центральний Палац культури стояв із заколоченими вікнами. «Я й не думала, що там ще хтось працює, – згадує дівчина. – Малювала на фанері, що закривала вікна, але встигла зробити лише сім портретів. Потім прибігли адміністратори та мене вигнали. Наступного дня я повернулася о п’ятій ранку, щоб продовжити, і встигла намалювати ще трьох. Але о 8 ранку почали під’їжджати машини, мені погрожували адміністративною відповідальністю, бо будівля – пам’ятник архітектури».
Також адміністрації будинку культури в Краматорську не сподобалося, що на портретах не було краматорців, «хоча загиблі захищали й наше місто», – уточнює Настя.
У молодої художниці вже було декілька виставок. Зокрема, в паризькому центрі Помпіду, у Берліні та в Тулузі. «До того, як портрети повандалили, я думала пропонувати їх до Музею війни в Києві, – каже Анастасія. – Але ще подумаю. Я ще не “переварила” всю цю історію. Я, звичайно, збираюсь продовжувати працювати в цьому напрямку, писати роботи про війну, про Україну, про Азов, про жорстокість Росії, але поки що думаю, як саме».
Недавня виставка Анастасії Раус сконцентрувала в собі те, що відбувається з Україною та українцями від 2014 року. Тут і міцний зв’язок з домом попри відстань та переїзди, і та рятівна здатність перетворювати лихо на нові можливості, що вже стала фірмовим знаком української нації. Творчість художниці – про біль та молодість, жертовність та мрії, відкритість та впертість, про комічну патетику радянського офіциозу та відважність боротьби за волю й гідність. Наш спротив дивує, захоплює та не залишає байдужим. Хтось долучається до підтримки України, а хтось борсається у підозрах та комплексах, заздрощах та пропагандистських штампах. Ну й нехай собі. Переживемо – ми й гіршого бачили.