Українська карта й «новий європейський порядок»

Історія
4 Липня 2021, 09:52

Тривалий час питання визвольного руху залишалося внутрішньою українською справою. Ситуація змінилася в лютому 2010 року, коли Європарламент засудив рішення президента Ющенка посмертно присвоїти звання Героя України Степану Бандері. У резолюції його назвали «лідером Організації українських націоналістів (ОУН), яка співпрацювала з нацистською Німеччиною». Рішення проштовхнули польські депутати, й відтоді тема українського резистансу на Заході лунає дедалі частіше, а об’єктом переслідування стали пам’ятники, конкретні особи й уся українська громада в західному світі. І хоча за всіма цими інсинуаціями стирчать вуха Москви, та схоже, що західні політики й самі не проти знайти офірного цапа в українському русі, який мав непрості відносини з нацистами, хоча таки менш компрометувальні, ніж окремі західні держави.

Сонце державності зійшло на заході

Поворотним моментом європейської історії кінця 1930-х стала Мюнхенська угода, за якою Гітлер анексував Судетську область Чехословаччини й переділив кордони Європи. Облудність тогочасної атмосфери найкраще передають слова прем’єр-міністра Великої Британії Невілла Чемберлена, який у жовтні 1938 року після повернення з Мюнхена сказав: «Ми принесли мир!». Його наступник Вінстон Черчилль відреагував, що між війною та безчестям Британія «вибрала безчестя й отримає війну». Цей «мир» коштував поділу Чехословаччини, який здійснив Третій Райх і підтримала Польща, що окупувала Цешинську Сілезію. Наступного року Сталін з Гітлером поділили вже саму Польщу, а ще за два роки розв’язали між собою радянсько-німецьку війну. Тому після Мюнхена світ поступово втягувався в новий конфлікт, а вчорашні агресори перетворювалися на жертв. Усе було доволі неоднозначно, й лише до кінця 1941-го геополітична карта набула зрозумілих обрисів — США розірвали дипломатичні відносини з Третім Райхом лише 11 грудня 1941 року!

Глинська брама в Жовкві, липень 1941 року. Гасла «Слава Гітлеру! Слава Бандері!» дуже ненадовго могли вміститися на одному плакаті

 Ті перші події в Чехословаччині винесли українське питання в епіцентр європейської політики. Невеликому регіону, що сьогодні відомий як Закарпаття, Прага гарантувала автономію ще в 1919 році, та до реальних дій дійшло лише після втрати Судет. Місцевий уряд намагався скріпити державу, задовольнивши національні групи й перетворивши її на федерацію чехів, словаків та українців. Так завдяки міжнародній кон’юнктурі в жовтні 1938-го повстала автономна Підкарпатська Русь, або, як її вже тоді називали, Карпатська Україна. По всьому світу українці пережили небувале піднесення та обнадійливо заговорили, що сонце української державності зійде на заході.

Читайте також: Недосяжний тріумф

Незабаром віденським арбітражем Німеччина й Італія змусили закарпатців поступитися частиною території, й найбільші міста — Ужгород і Мукачево — перейшли Угорщині. Та навіть це не зруйнувало поширеного в Європі стереотипу, що в планах Гітлера — створити Українську державу. Сперечалися лише щодо того, чи до Закарпаття приєднають Галичину, чи ширше — УРСР. У будь-якому разі українську справу сприймали як німецьку авантюру, а українців-державників — як нацистських посібників. Проте німці не мали жодних сентиментів до українського питання. За переказами Ріббентропа, Гітлер про анексію Закарпаття відреагував із сарказмом: «Це трагічно, але неминуче… Якби я був пов’язаний з українцями та їхніми політичними планами, то у Відні не проголошували б арбітражного рішення, яке зробило Закарпатську Україну недієздатною». Українці, зокрема членство ОУН, виступили проти планів нацистів і їхніх союзників — гортистської Угорщини. Проголошення самостійності Карпатської України, як і затятий збройний опір Карпатської січі, стали першим у Європі активним протестом проти «нового європейського порядку». Відтак під час боїв на Закарпатті начальник департаменту Східного бюро зовнішньої політики нацистської партії Арно Шікенданц писав: «Ми завжди вважали, що ОУН (група Коновальця) — цілком антинімецька, і що її діяльність абсолютно провокаційна та не менш шкідлива і для німців, і для українців».

Україна до Каспію

Жорстоке знищення Карпатської України та близько п’ять тисяч жертв з українського боку принципово не змінили геополітичної ситуації. Хоча на тлі приречених чехів засвідчили бажання українців відстоювати власні інтереси. У світовій політиці тоді утверджувалася думка, що головним полем майбутнього бою буде Схід. І найбільші європейські потуги — Франція та Англія — не заперечували, щоб Гітлер спрямував свою енергію саме на ті терени, з Україною в епіцентрі.

У жорнах обставин. Угорські й польські військові позують біля розстріляних захисників Карпатської України, березень 1939 року

Нацисти не переймалися українськими настроями. У міністерстві закордонних справ Німеччини переказували слова Гітлера, що українці так чи так потребуватимуть німецької допомоги. І справді, за кілька місяців після закарпатської епопеї, улітку 1939-го, ОУН спробувала свого шансу з німцями. При Абвері створили українську військову формацію Bergbauernhilfe (ВВН), яка з німецької дослівно означала: Допомога гірським селянам. Українці ж перекладали абревіатуру як Військові відділи націоналістів або називали за іменем полковника Романа Сушка — «Легіон Сушка». Легіон розмістили в Словаччині й планували використати під час імовірного протипольського повстання. Тоді ще була примарна нагода створити в Галичині українську державу.

 

Та пакт Молотова — Ріббентропа перекреслив таку можливість, як і потребу в українській військовій частині. Після анексії СРСР Галичини й Волині в межах Радянського Союзу опинилися майже всі українські землі. Тепер якщо українці й мріяли про власну державу, то їм залишалося тільки вірити у велику війну та падіння Союзу. А знищення більшовиками всіх виявів громадсько-політичного життя призвело до того, що єдиною українською політичною групою, яка мала авторитет і розгалужену структуру, була підпільна ОУН.

Нові часи стали викликом й для раніше монолітного підпілля. ОУН пережила розкол і поділ на організації Андрія Мельника та Степана Бандери. До перших належало здебільшого членство, що тривалий час проживало в еміграції й було близькими соратниками Коновальця, до других — молодше покоління так званих «крайовиків», здебільшого галичан, які боролися з поляками й масово відбували ув’язнення. Перші були здебільшого політиками, другі — революціонерами.

Читайте також: Іван Хорват. Імпортований корупціонер

Своє уявлення про майбутнє України й ті, й інші сформували в меморандумах, які передали до канцелярії Третього Райху. В обох ішлося про відновлення української самостійної держави. Мельниківці виявилися конкретнішими, чітко зазначивши бажані кордони України, які на Сході мали б упиратися в Каспійське море й Казахстан. Щоб освоїти такі простори, вони планували переселити селянство з Галичини та Наддніпрянщини, а також повернути українців із Сибіру й Далекого Сходу. Україна мала стати вождівською монопартійною державою на чолі з Андрієм Мельником. Меморандум ОУН (м) не був позбавленою реальності вигадкою. Коли 20 червня 1941 року Альфред Розенберґ представляв східну політику для вузького кола військового керівництва Третього Райху, він згадав про можливість створити Українську державу площею в 1,1 млн км² і з майже 60 млн населення.

В’язень Аушвіцу Василь Бандера. Рідний брат провідника ОУН серед першої групи націоналістів, яких запроторили до концтабору: з 24 заарештованих загинули 13 осіб

У бандерівському універсалі, який подали 23 червня 1941 року, молоде покоління революціонерів наважилося застерегти нацистів: «Навіть якщо німецькі війська при вступі в Україну, звичайно, спочатку будуть вітати як визволителів, то незабаром ця ситуація може змінитися, якщо Німеччина прийде в Україну не з метою відновлення української держави й відповідними гаслами… Українець також, яким його створили останні двадцять років, сповнений рішучості створити підвалини, які забезпечили б національний розвиток у незалежній державі. На цю рішучість повинна зважати кожна держава, яка переслідує власні інтереси, хоче створити новий порядок на східноєвропейському просторі…». Що з того всього вийшло, стало зрозумілим уже в найближчий місяць.

«Де багато кухарів — там борщ пересолений»

Бандерівці також здобули шанс створити військові формації при Вермахті — так звані Дружини українських націоналістів («Нахтігаль» і «Роланд») — і своїм шансом скористалися більше, аніж їхні старші товариші з «Легіону Сушка». Вояки «Нахтігалю» на світанку 30 червня 1941 року ввійшли до Львова й допомогли ОУН (б) проголосити Українську державу. Націоналісти грали ва-банк, тож в Акті проголошення державності був реверанс у бік нацистів, про який згодом воліли не згадувати: «Новопостала Українська держава буде тісно співдіяти з Націонал-соціалістичною великою Німеччиною, що під проводом свого Вождя Адольфа Гітлера творить новий лад у Європі й у світі та допомагає українському народові визволитися з-під московської окупації. Українська національна революційна армія, що твориться на українській землі, боротиметься далі з союзною німецькою армією проти московської окупації за суверенну соборну державу й новий лад у всьому світі».

У чужих мундирах. Вояки «Нахтігалю» в німецьких одностроях крокують вулицями Львова, 30 червня 1941 року

Ось, по суті, й усе, що стосується відносин з нацистами, адже проголошена державність не належала до їхніх планів. 32-літній лідер ОУН Степан Бандера та 29-літній прем’єр-міністр Ярослав Стецько відмовилися відкликати Акт, а під час допиту Бандера зухвало наголосив, що «у всіх наказах, які я віддавав, не покликався на жодну німецьку службову інстанцію чи на погодження німецьких службових інстанцій, а лише на мандат, який отримав від українців. Розбудова і творення українського життя насамперед можливі через українців на території, де живуть українці, і це може, звичайно, лише тоді статися, коли до цього будуть залучені українські фактори…».

Читайте також: Іронія доля Петара Текелії

Бандерівських керівників заарештували, а окупаційній владі стало очевидно, що з’явилася сила, яка не обов’язково погоджуватиме свої плани з нацистами. Уже за кілька днів, 11—12 липня 1941 року, представники всіх українських політичних груп, окрім бандерівців, склали декларацію лояльності до німецьких органів влади. Бандерівці відмовилися й попросили нацистів з’ясувати своє ставлення до майбутнього України та клопотали щодо звільнення свого лідера. Німці стримували роздратування, обмежившись домашнім арештом Степана Бандери та Ярослава Стецька, яких транспортували до Берліна.

На черговий удар по українському питанню — приєднання Галичини до Генерал-губернаторства, а Північної Буковини та Бессарабії до Румунії, Стецько відреагував листом до Гітлера зі словами: «Вся українська нація здивована і глибоко вражена включенням української землі Галичина до складу Генерал-губернаторства». Він зауважив, що український народ і уряд розглядають їх як «удар по національних почуттях, а отже, не можуть з ним погодитися». В іншій частині України нацисти створили Райхскомісаріат Україна на чолі з Еріхом Кохом. Зважаючи, що окупаційну владу в Галичині представляв гауптман Ганс Кох, у народі поширилася приповідка «Де багато кухарів — там борщ пересолений» (з нім. Koch — кухар).

Факт, що бандерівці не припинили діяльності, а й за Збручем проголошували державність і творили адміністративні органи, неабияк дратував нацистів. Уже в серпні з’явилися директиви, щоб затримувати їхніх агітаторів, а 15 вересня 1941 року, напередодні взяття Києва, німці розпочали масову кампанію зі знищення націоналістичного руху. Спершу це стосувалося лише бандерівців, але незабаром поширилося й на інші групи.