Українська як іноземна

Розмова в маршрутці: «Будь ласка, передайте на один». «Зачем вы говорите по-укрАински? У вас такой чудесный русский! Я слышала, как вы по мобилке разговаривали… Вы ж не укрАинка?» «Майже ні. Але в Англії намагаюся говорити англійською, у Польщі – польською, а у Франції та Іспанії ­хоч якось задіяти свій невеликий французько-іспанський мовний запас. І вкотре, збираючись до улюбленого Єгипту, навмисне вчу ще кілька фраз арабською. Чому ж мені в Україні не говорити українською?» «Потому что все нормальные люди говорят на русском!!!»

 

 

Зізнаюся. Так, я збочена, причому подвійно. Бо не тільки скрізь намагаюся вживати українську, а ще й вивчаю її. Другий рік поспіль. Спонукав мене до цього тодішній Надзвичайний і Повноважний Посол Японії в Україні Муцуо Мабучі. Річ у тім, що, вперше з’я­вив­шись на відкритті якогось культурного заходу, який проводила Ам­басада Японії, пан Мабучі витяг із кишені папірець і раптом привітався неоковирною українською. Я не здивувалася. Просто сприйняла це як вияв дипломатичного етикету, приправленого східною ввічливістю. Але минав час, українські спічі пана Посла ставали довшими, вимова кращою. А коли я почула його передмову до виступу гурту японських барабанщиків!!! Хвилин десять він спілкувався із залою он-лайн чудовою українською майже без акценту і, звісно, без шпаргалки!!! Наступного ранку я терміново взялася шукати для себе курси поглибленого вивчення української мови.

 

Їх було безліч. Курсів, центрів і шкіл. Базових, стандартних та інтенсивних. Де викладали українську дітям і дорослим. З нуля, з початкового і вищого рівнів. Вранці, вдень і ввечері. Поєднуючи навчання зі спортивними, суспільними та культурними програмами. Нарешті цілодобово – під час екскурсій Україною. А ще у навчальних таборах: літніх у Криму та зимових у Карпатах. Мене не взяли нікуди. Бо я знала українську.

 

Виявилося, що все це принадне розмаїття було для іноземців. Англо-, франко-, іспано-, япономовних тощо. Називається такий курс «українська як іноземна». Заради правди скажу, що з-поміж 28 закладів, куди я звернулася, у двох мене, незважаючи на знання української, все ж погодилися взяти. Але за певних умов. Я повинна була або привести із собою не менше як десять осіб, або вчитися індивідуально. Ціна за індивідуальні заняття майже дорівнювала сумі, яку повинна була б сплачувати вся група, тож я мусила відмовитися.

 

 

Свій потяг до української я вгамувала: почала брати уроки у Віри ­Леонідівни, колишньої вчительки сина. Попри вік, вона, говорячи її словами, «задля радості спілкування з мовами» на ніч обов’язково читає. Обожнює поезію, тому це, наприклад, Волт Вітмен англійською, Фрідріх Гьольдерлін німецькою, Міхаіл Лєрмонтов російською та Ліна Костенко українською. Віра Леонідівна нещадна до моїх русизмів і взагалі помилок. Та коли я вперше написала диктант на четвірку (за старою шкалою), вона власноруч спекла торт.

 

Отримавши завдання від редакції зробити репортаж із курсів, де пересічні громадяни України вивчають державну мову, я знову залізла в Інтернет. Репортажу не буде. За два роки нічого не змінилося. Курсів української для українців, які хотіли б удосконалитися, немає. Чому? Бо немає попиту. Та все ж якщо ви зберете 5–10 знайомих, то вивчення рідної, державної, необхідної, омріяної (кому що) української мови можливе. Коштує це від 700 до 1200 грн за семестр (сім тижнів). Кількість семестрів залежить від рівня вашої української. Заняття відбуваються тричі на тиждень по півтори години у зручний для вас час. Щодо індивідуальних уроків, то обіцяли організувати, захмарних цін не називали. Казали, що треба подумати. Мабуть, свої корективи вже внесла криза.

 

Та є кращий варіант. Зателефонуйте до всеукраїнського товариства «Просвіта» і попросіть записати вас на мовні курси. Через місяць-другий (коли збереться група) вас запросять прийти. Якщо запишетеся з друзями, це станеться скоріше. І тоді за просторим столом, який подарувала київській «Просвіті» вдова видатного модерніста Павла Тичини (його більше знають за химерний вірш «Партія веде»), вам відкриються таїни великої мови. Безплатно. У відділеннях «Просвіти» в інших містах країни столи, мабуть, не такі раритетні, а ось навчання так само фахове і безплатне.

 

 

І все ж української в Україні побільшало. Мотиви різні. Хтось на гребені Помаранчевої революції просто перейшов із російської на українську, як то кажуть, з четверга на п’ят­ницю. І почав борсатися в ній, доки не виплив. Хтось озвірів від шаленої кількості помилок, які допускають зірки і депутати в «ящику», і схотів розібратися, що до чого. А мій приятель Сашко почав вивчати українську на зло одному високопосадовцю і водночас великому поборнику мови. Той ніяк не второпає, що «на протязі» – це російською «на сквозняке», а «на протяжении» українською буде «протягом» або «впродовж».

 

Є й меркантильні причини. Ось що розповів Тижню завідувач кафедри китайської, корейської та японської філології Університету імені Тараса Шевченка, відомий перекладач, доктор філологічних наук Іван Петрович Бондаренко: деякі його учні втратили престижну і високооплачувану роботу в представництвах японських та корейських фірм саме через недосконалість своєї української. Тож мусили вивчити її як слід.

 

А вчити непросто. Через чвари мовознавців і досі немає унормованої літературної української мови. Тому залишається щиро й безоглядно зануритися у мовне середовище: тиждень на Полтавщині, тиждень на Галичині. Ну і, звісно, у книжки. Українська класика, сучасна література, світові шедеври в українському пе­рекладі, словники, довідники.

 

І наостанок. Кажуть, що новий Надзвичайний і Повноважний Посол Японії в Україні пан Тадаші Ідзава вже почав приватно вивчати українську. Як і більшість дипломатів, які працюють в Україні.