У самісінькому серці південної Бразилії, за тисячі кілометрів від безкраїх степів Східної Європи, розкинувся маловідомий, але глибоко вкорінений острівець української ідентичності. Містечко Прудентополіс, муніципалітет у бразильському штаті Парана, вже давно став домівкою для однієї з найчисельніших українських діаспор у світі. Майже 70 % його мешканців мають українське походження. Багато з них і досі зберігають пам’ять про українство, а дехто навіть вільно говорить українською мовою — попри те, що ніколи в житті не був в Україні.
Прогулюючись містом, важко не помітити присутність цієї української спадщини, наприклад вулиці з назвами на кшталт «Rua Lécia Ucrainka» на честь української поетки. Знайомі нам українські страви — вареники, борщ чи голубці є звичною їжею в місцевих домівках і ресторанах, а греко-католицькі церкви уже багато років слугують духовним та культурним стрижнем місцевої української громади.
За словами Андерсона Прадо, історика з Федерального університету штату Парана, який досліджує історію містечка, українські мігранти, багато з яких походили з Галичини, почали прибувати до Прудентополіса у 1896 році. Бразилія, яка лише за вісім років до того — у 1888 році — скасувала рабство, прагнула залучити європейських мігрантів до відновлення аграрної економіки. Перші з близько 1500 українських родин, що прибули до Бразилії, працювали у сільському господарстві та на лісопилках, зазначає Прадо. Бразильський уряд надавав новоприбулим земельні ділянки, але й довга дорога сюди мала свою ціну: мігрантам доводилося працювати чотири роки, щоб повністю виплатити борг за корабельний квиток.
Імміграція тривала хвилями. У 1907–1914 роках українці прибували до Бразилії працювати на будівництві залізниць. Остання велика хвиля переселенців припала на час після Другої світової війни (1947–1951). Тоді до Бразилії прибули представники інтелігенції, які суттєво розширили внесок української громади в життя країни.
Уявлення, що більшість українців у Бразилії досі працює в сільському господарстві, вже давно не відповідає дійсності. Сучасна українська ідентичність тут більше не пов’язана із землею — вона виявляється у найрізноманітніших професіях і сферах громадського життя. Яскравим прикладом культурного внеску українців у Бразилії є такі постаті, як письменниця Кларісе Ліспектор, медик Афонсу Антонюк, юрист Тарас Савицький, а також режисер Гуто Пашко. Українсько-бразильська громада налічує 600 000 осіб.
Прудентополіс недарма називають «столицею української Бразилії» — тут виник справжній український культурний мікросвіт. Містечко було офіційно засноване в 1906 році, коли тут уже сформувалась українська громада. Майже 75 % місцевого населення має українське походження, а українській мові присвоєно офіційний статус нарівні з португальською. Відвідини Українського музею в центрі міста — наче подорож у часі. Ззовні стоїть величезний пам’ятник Тарасові Шевченку, який урочисто й гідно немов «наглядає» за містом. Поруч розташований парк із гігантськими писанками, що додає цьому українському простору казкового народного шарму.
У музеї відвідувачі можуть побачити історичні артефакти та фотографії, які розповідають про історію української міграції на цих теренах, процес адаптації та збереження культури. Російська війна проти України, яка триває вже одинадцятий рік, та повномасштабне російське вторгнення в лютому 2022-го відбуваються географічно далеко, але місцевих жителів важко звинуватити в байдужості до долі своєї історичної батьківщини. За словами священника місцевої української церкви, молитви за мир стали постійною частиною богослужінь. Керівниця Українського музею додає, що ще до пандемії коронавірусу Прудентополіс приймав українську делегацію з міста-побратима Тернополя. Тоді запланували й зворотну поїздку представників громади до України, та внесла корективи пандемія. А за нею почалося російське вторгнення.
«Багато хто з місцевих має родичів в Україні, — каже одна мешканка. — У всіх різна ситуація. Дехто втратив зв’язок із батьківщиною. Дехто допомагає Україні фінансово. Ми дуже болісно сприймаємо все, що відбувається в Україні, ми відчуваємо все».
Такий емоційний зв’язок із батьківщиною відображений і на сторінках газети «Праця» — двомовного видання, яке й надалі виходить українською та португальською мовами. Й справді, ця газета оповідає про повсякденне життя українських бразильців та про їхнє історичне коріння, поєднуючи місцеві новини з духовними роздумами.
Поблизу Прудентополіса, в навколишніх селах, розташовані православні церкви, які гармонійно вписуються в пейзаж і стали екзотичною цікавинкою для місцевого туризму. Перша дерев’яна каплиця з’явилася ще у 1898 році, а в 1922 році українська парафія приймала з пастирським візитом митрополита Андрея Шептицького. В муніципалітеті зараз діє 100 українських церков. Зазвичай туристи приїжджають до регіону побачити водоспади і дику природу, а повертаються, набувши глибшого розуміння частинки України, яка живе на бразильській землі.
Менше ніж за три години їзди від Прудентополіса розташована Куритіба — столиця штату Парана і найзеленіше місто Бразилії. Маючи населення понад 2 мільйони людей, Куритіба також є важливим центром української культури в Бразилії. Український меморіал у місті — місце, популярне як серед місцевих мешканців, так і серед туристів. Він розташований у парку, де вільно бігають капібари, і слугує водночас культурною експозицією та святилищем пам’яті.
У центрі цього комплексу — стара дерев’яна церква, ретельно відтворена в гуцульському стилі. Поряд розташована сувенірна крамниця, де можна придбати традиційну українську вишивку, книжки й дерев’яні вироби. Крамницею займається українсько-бразильська родина — попри те, що ці люди досі жодного разу не були в Україні, вони розмовляють українською мовою. Їхня родина походить із Тернопільщини, як і багато хто у Прудентополісі. Вони добре пам’ятають родинні історії про те, як їхнім бабусям і дідусям доводилося прикидатися бельгійцями чи поляками, щоб уникнути підозр у складні політичні часи.
«Щоразу, коли ми чуємо українську мову — радіємо, — розповіла одна з продавчинь. — Не щодня її почуєш».
Хоча за багато десятиліть відірваності від України в місцевих українських бразильців й сформувався свій унікальний місцевий акцент, у ньому досі вчувається західноукраїнський відтінок. Розмови тут розпочинаються емоційно й жваво — спільні корені й ностальгія за далекою країною миттєво породжують інтерес. Відвідувачі крамниці часто долучаються до розмови, пригадуючи, що їхні бабусі чи прабабусі теж колись приїхали з України.
У таких зустрічах відчувається майже сюрреалістична радість — надворі сонячні промені танцюють на кронах дерев, діти граються в парку, родини сміються, й ця ідеалістична картина контрастує з трагічною реальністю війни, яка розгортається за понад 11 тисяч кілометрів звідси. Проте емоційний зв’язок з Україною у цієї громади не втрачений. Він і надалі живе — у мові, їжі, піснях і спогадах.
Дехто з представників місцевої української громади згадує повстанські пісні УПА, яких співали їхні дідусі й бабусі — це своєрідна пам’ять про інший, але тісно пов’язаний історичний конфлікт. Ці спогади — не просто сентиментальні уривки оповідок старшого покоління, насправді вони мають глибоке політичне значення. У світі, де культурна ідентичність української діаспори часто розмивається, українці Парани не тільки зберегли її, а й органічно інтегрувались у бразильське суспільство.
У той час, як Бразилія займає складну, нейтральну, а часто навіть занадто стриману позицію у своїй зовнішній політиці та ставленні до російської агресії проти України, українська бразильська громада залишається спокійним, але стійким голосом солідарності. Через богослужіння, благодійні ініціативи, мовні курси та публікації вони зберігають живу пам’ять про батьківщину в час, коли Україна бореться за збереження державності.
Відвідини Прудентополісу чи Куритіби — це шанс побачити дещо справді унікальне: Україну не як згаслу і забуту спадщину минулого покоління, а як яскраву, живу нитку, вплетену в полотно сучасного бразильського життя. Тут, серед пагорбів і долин Парани, про Україну не забувають. Місцева громада звучить і говорить українською, готує українські страви, зберігає українські церкви й продовжує жити.
