З ліквідацією більшовиками донського козацтва як соціального стану після Жовтневого перевороту 1917-го року, була ліквідована і ця адміністративна одиниця, а її землі розподілені між іншими складовими частинами Російської республіки та України. В сучасній Російській Федерації до складу історичної Донщини, як території колишнього розселення українського народу, можна віднести значну частину території Ростовської області, західний окраєць Волгоградської області по правому берегу Хопру до його впадіння у Дон, а також північно-західну частку Калмикії до ріки Манич, яка є південно-східним кордоном Донщини, так само як її південно-західним кордоном є річки Єя, Куго-Єя та Середній Єгорлик. Чільним містом української Донщини безперечно можна вважати Ростов (Ростов-на-Дону), який за всю свою 300-літню історію лише 17 років знаходився у складі Області війська Донського (у 1887-1904 рр.), а до того більше 100 літ був частиною Катеринославської губернії (Катеринослав – сучасний український Дніпропетровськ).
Читайте також: Як хозарська фортеця Саркел стала руською Білою вежею
Останнім часом в українських джерелах Донщиною часто називають територію Донецької області України, а то і увесь Донбас (дивись, наприклад, українську Вікіпедію). Але це не правильно. І Донецька область, і місто Донецьк як її центр, і Донбас (Донецький вугільний басейн), ведуть свою назву від ріки Сіверський Дінець, яка протікає цією територією і є притокою Дона. Сам же Дон територією України не тече, і тому називати Донщиною якісь землі сучасної Української держави недоречно. Для Донецької області природною є назва Донеччина, а Донбас він і є Донбас.
Вперше українці закріпилися на берегах середнього Дону за часів князювання Святослава Хороброго, коли цей войовничий київський князь ущент розгромив хозарів, захопивши їхню донську фортецю Саркел, та перетворивши її на слов’янський форпост Білу Вежу. Від того часу (з 965-го року), Біла Вежа стала значним торговим та воєнним пунктом Давньокиївської Держави у Великому Степу, на шляху до Північного Кавказу та Середньої Азії. Слов’яно-тюркський гарнізон у Білій Вежі обороняв південно-східні кордони Київської Русі від нападів степовиків аж до початку XII століття, і лише феодальні міжусобиці у державі та посилення половців, змусили наших предків покинути ці землі.
Вдруге українці збудували свої оселі на нижньому Дону після того, як з’явилися тут у середині XVI століття під керівництвом князя Дмитра Вишневецького, черкаського старости, славутного «Байди» українських пісень. Прийшовши з Байдою до Дону, запорізькі козаки заснували тут міцне поселення, яке назвали Черкаським, на честь Черкас, дніпровського володіння князя Вишневецького на Україні. Так запоріжці поклали початок донським козакам, які ще у XIX столітті добре пам’ятали, що предки їхні колись були запорожцями, та звалися «черкасами» по своїй першій столиці. Спочатку донські козаки сильно зберігали свої українські традиції, мову та звичаї, але згодом, за рахунок значної частини російських селян, що втікали на Дін від лихого кріпацтва та козачилися тут, донці вельми зросійщилися, і зберігши у своїй ментальності деякі українські риси, все ж поступово перетворилися на субетнос російської нації, яким є і дотепер.
Українська Донщина і Кубань на мапі Євразії.
До XVIII століття, донські козаки, як і запорізькі, зберігали свою незалежність, протистоячи зі зброєю в руках зазіханням не тільки турків та татар, але і московським зайдам. Та знищивши українське козацтво в Запоріжжі та на Гетьманщині, російська влада зберегла козацьку організацію на Дону, перетворивши колишніх борців за волю на своїх вірних слуг. Саме донські загони, разом з поліцією, захищали у Москві та Петербурзі імперський режим від революційних протестів, шашками розганяючи мирні демонстрації студентської молоді. У нагороду за це царський режим наділив донських козаків різними пільгами, перетворивши їх на військовий стан, що ніс лише військову службу, майже не переймаючись сільськогосподарською справою.
Читайте також: Козаки донські та запорізькі. Хто є старшим братом?
Тим часом становище українського селянства в імперії значно погіршало. Нащадки запорізьких козаків тепер страждали від малоземелля, та змушені були шукати нових земель, аби вижити та вигодувати власні родини. Так українці втретє з’явилися на Дону, але тепер ні як господарі цієї території, а як злиденні орендарі, які годували своєю працею і самих себе, і власників землі з донського козацтва. На офіційному рівні українці в Області війська Донського були позбавлені різних прав, і хоча у багатьох районах краю складали відтепер національну більшість, згідно з законами імперії презирливо іменувалися «іногородніми», і страждали від свавілля донських козаків, яке завжди покривалося владою.
Тому не дивно, що після повалення царату, українське селянство Донського краю виступило на боці російських більшовиків проти донського козацтва, і серед місцевих червоних командирів було забагато людей з українськими прізвищами. Але перемога радянської влади призвела до загибелі і тих і інших. Спочатку більшовики розправлялися з місцевими козаками, винищуючи їх як «контрреволюційну силу», та віддаючи козацькі землі в руки їх справжніх власників – українських селян, але давши працьовитому селянству трохи піднятися у своєму економічному становищі, винищували і їх, як «куркулів» та «сільську буржуазію». В результаті на Дону зникло і повноцінне козацтво, зникло і українське життя. Місце і тих і інших зайняли переселенці з Центральної Росії та Кавказького регіону.
У сучасній Російській Федерації нібито відроджується козацьке життя, але тепер козаками можуть стати всі, хто народилися на донській землі, не дивлячись на те, ким були і де жили їхні предки за часів імперії. Організоване ж українське життя переслідується на сучасній Донщині як і скрізь у Росії. Тому і не дивно що серед сучасних донських козаків так багато людей з українськими прізвищами, що було зовсім не притаманно справжньому донському козацтву. Нащадкам українських селян, чиїх предків гнобили ті козаки, легше записатися до лав своїх колишніх ворогів, і користуватися пільгами від держави, ніж відроджувати славу своїх справжніх предків, адже боротися за правду це є доля обраних, і не кожному це дано. Тому знов таки маємо, що маємо.
У складі української етнічної Донщини можна виділити два окремих регіони, кожний зі своєю особливою специфікою. По-перше це Донське Приозів’я, землі навколо устя Дону, з такими містами як Ростов, Озів, Таганріг. В роки незалежного існування донського козацтва ця територія підкорялася туркам, які збудували тут міцну фортецю Озів, що перекривала донським козакам вихід в Озівське та Чорне моря. Після того, як у 18-му столітті російські війська перемогли турок, ці землі активно заселялися українцями, і більше ста років входили до складу української Катеринославської губернії. В етнічній приналежності земель навколо Таганрогу до української національної території не сумнівалися і більшовики, які при утворенні Української РСР створили Таганрозьку округу у складі Донецької губернії цієї республіки. До України Таганріг належав до 1924-го року, і відійшов до Росії не з національних, а лише з суто економічних міркувань, адже навіть за всесоюзним переписом 1926-го року 71,7 % населення округи складали українці.
Так само до 1924-го року у складі України був і Східний Донбас, як Шахтинська округа тієї ж Донецької губернії. В національному і економічному плані Східний Донбас формувався і оселявся таким самим чином як і Донбас український, що знаходиться зараз у складі Донецької та Луганської областей незалежної України. Разом з Таганрогом приєднали до Росії і східнодонбаські землі, і відтепер шахтарські міста з промовистими іменами Шахти, Новошахтинськ та Кам’янськ-Шахтинський знаходяться у складі Ростовської області, за східними межами українського державного кордону.
Таким чином, підбиваючи підсумки цього нарису, можна зазначити:
Донщина – український етнічний регіон з культурним центром у Ростові.
У складі Донщини: Донське Приозів’я(з Ростовом, Таганрогом та Озовом), і Східний Донбас(із Шахтами, Новошахтинськом і Червоним Сулином).
В економічному, національному і культурному плані Донщина тяжіє до українського Донбасу.