Українська держава XVII–XVIII століть і виклики XXI

Давні римляни – люди, які свого часу зуміли захопи­­ти чимало близьких і далеких земель, – зазнача­ли, що завоювання території завершується лише тоді, коли завойовник починає писати історію своєї жертви. Тож мета сьогоднішньої кремлівської пропаганди, хвиля якої накриває не лише Україну, а й увесь світ, не обмежується тривіальним, хоча й важливим супроводом «гарячої» російсько-української війни. Насправді способом інформаційної агресії Кремль вирішує своє стратегічне завдання – поневолити Україну інтелектуально. Без цього відбудова імперії, не кажучи вже про її існування, неможлива.

Міф завойовника як зброя поневолення

Зумівши ще в другій половині XVII століття ввійти в Україну, Москва діяла типово для всіх завойовників: одразу почала шукати й нав’язувати її еліті та світові «історичне обґрунтування» свого нібито природного права володіти українськими землями. У ХІХ столітті, коли історія стала наукою, Росія вже на цьому ґрунті прагнула поширити своє імперське уявлення про Україну та її минуле. Майже два століття Москва невтомно працювала над тим, щоб світ сприймав Україну виключно через російську інтерпретацію, а головне, щоб українська історія була написана за московськими лекалами. Годі говорити, що нав’язаний завойовником погляд серед іншого вкорінював уявлення про нездатність українців до самовизначення та державного життя.

Наслідки тривалого зомбування такими російськими інтерпретаціями помітні й тепер. Світ досі чує «голос з України» крізь товщу образів, що їх конструювали й конструюють у Москві. Проте вирішальну роль тут відіг­рає світосприймання самих україн­­ців, яке й сьогодні суттєво потерпає від довго культивованих імперських стереотипів, і, що небезпечніше, цим страждають і деякі історики, яким годилося б першими скинути пута меншовартості, самоїдства та мавпування чужих зразків і допомогти звільнитися від них усьому суспільству. В українських інтелектуальних середовищах іще живий той внутрішній цензор, який породжує підсвідомий страх бути звинуваченим у «нативізмі», «національній зашореності», «хуторянстві». А наполегливі заклики застосовувати «безсторонній науковий підхід» погано приховують відверте бажання новими засобами підтримати старий статус-кво.

Читайте також: Геть від Москви, назад у Європу!

Там, де німецький чи французький дослідник, приміром до­би Середньовіччя, беззаперечно бачить на своїх територіях державність, український не може позбутися міфу про «спільну колиску трьох братніх народів» (причина засадничої спотворено­сті медієвістики в українській історичній науці – то окреме й болюче питання). Якщо для європейського дослідника не існує сумнівів щодо природи державності Ранньомодерного часу, то український науковець, коли йде­ться, наприклад, про державність Гетьманщини, сором’язли­­во (а то й догідливо) говорить щонаймен­­ше про дискусійність питан­­ня і тим самим сприяє нав’я­­заним свого часу Росією уявленням про неспроможність української еліти до державної самоорганізації. Якщо польський інтелектуал розмірковуватиме над змістом колоніального статусу Польщі в ХІХ – на початку ХХ століття, то український заперечуватиме колоніалізм щодо України, покликаючись на приклади вдалих кар’єр вихідців із вітчизняної шляхти та брак дискримінації українців за етнічним походженням. Заперечується тяглість і неперервність української історії, натомість пропонується концепція розривів (звісно ж, «безстороння»). Замі­сть показу природної європейсь­­кості українського світу з’явилася тенденція наголошення на пограничності українських земель: мовляв, Україна є не східною брамою Європи, а лише буферною зоною між Сходом і Заходом, із невизначеною цивілізаційною перспективою та сумнівною внутрішньою цілісністю. А під таким кутом зору і трьохсотлітні прагнення Московії-Росії поглинути український світ, і різні проекти його розчленування (як-от «федералізація») бачаться цілком умотивованими внаслідок буцім­­то розмитості української ідентичності.

Не вщухає навіювання уявлень про відсутність в Україні державницької традиції, перервність української історії та про сучасну Українську державу як нібито історичну випадковість. Особливий наголос робиться на уявленні про нашу історію як потік суцільних поразок (на противагу блискучій і величній російській) та про історично запрограмовану ущербність українських еліт, нездатних адекватно виконувати свої суспільні функції. Задля цьо­­го використовується, зокрема, емоційне тло, створене падінням ранньомодерної Української держави – Гетьманщини та невдач Визвольних змагань 1917–1921 років.

Історія як підстава для оптимізму

Насправді ж історія Гетьманщи­­ни є випадком, коли на підставі невеселого фіналу не можна судити про саме явище. Та доба дає нам куди більше підстав для оптимізму, ніж для зневіри. Вона засвідчила найголовніше – здатність українського світу мобілізуватись у критичний момент, генерувати нову еліту, відтворювати повноту своєї структури, тобто риси, що не раз знадобляться українцям і пізніше. А головне – поява Гетьманщини відновила міжнародну суб’єктність українського світу із власним правителем на чолі. Завдяки Гетьманщині була суттєво розширена етнічна українська територія. Господарська колонізація у природний спосіб укоренила українську присутність на доти незаселених теренах Слобожанщини, а також у Запорозькому степу аж до берегів Чорного й Азовського морів на півдні та до річки Міус на сході. Саме тоді сучасна Південна та Східна Україна незворотно набула українського забарвлення.

Навіть більше: попри всі зусилля Московії – нового претендента на українські землі, образ України формувався українцями, а в написанні української історії європейські автори спиралися таки на українські тексти. Ніхто в Європі не сумнівався в легітимності Пилипа Орлика як правителя, тому так довго протривали пошуки ним та його сином Григором міжнародних комбінацій для від’єднання України від Московії. Ніхто в Європі не розглядав Україну як московську провінцію. Ніхто не заперечував права позбутися зверхності царя. І лише зміна міжнародних альянсів у 1750-х роках та падіння Гетьманщини стерли Україну як політичний суб’єкт у головах європейських політиків, хоча в головах інтелектуалів до кінця XVIII – початку ХІХ століття зберігалося уявлення про українську окремішність.
Тяглість української державницької традиції найвиразніше втілилася в інтелектуальних перегуках у середовищі української еліти, її політичній культурі, ідеологічних концепціях. Інтелектуальні надбання Гетьманщини були активно використані в ХІХ столітті, ставши сполучною ланкою між домодерною та модерною українськими історико-ідеоло­­гічними традиціями. Саме в Гетьманщині було генеровано низку ідей, які пізніше лягли в основу українських модерних концепцій.

Виклики для нової української еліти

У часи Гетьманщини Україна вперше складала найтяжчий з усіх можливих іспит – зміну еліт. Традиційні еліти не вигасали ніде, вони лише поповнювалися новими силами, натомість в Україні через вороже налаштування князівсько-шляхетської еліти до відновлення козаками Українсь­кої держави мусила сформуватися цілком нова провідна верства, прийнявши в себе якусь частину вихідців із нижчих поверхів старої (переважно шляхетську дрібноту). А тому в Гетьманщині на порядку денному поставали завдання, незнані там у Європі, де збройно чи ні виборювалася суверенність (Португалія, Бранденбург, Голландія, Неапо­­ль, Каталонія). Крім того, в Україні слід було узаконити правителя та еліту як таких, що сіяло сумніви, провокувало охлократизм, розколи та часту зміну орієнтацій, штовхало до ризикованих зовнішньополітичних кроків.

Ключове питання, однак, полягало в тому, наскільки ті, в чиїх руках опинилися репрезентацій­ні функції, виявилися світоглядно готовими адекватно виконувати місію еліти. Чи здатна була вчорашня, станова козацька верхівка разом із представниками переважно дрібної шляхти, які до неї долучилися, піднятися над суто становими запитами до розуміння загальнодержавних інтересів і усвідомити себе суспільною елітою? А потім іще й виробити стратегії реалізації інтересів держави, які забезпечили б українському світові перспективу в складному геополітичному становищі.

Відповіді еліти

Уже перші кроки Богдана Хмельницького та його оточення свідчать, що верхівка повстанців, не маючи попереднього досвіду та репрезентаційної традиції, виявилася готовою до формулюван­­ня стратегічних загальноукраїнсь­­ких завдань, які розуміла однозначно: відновлення самодостатності українського світу з одержавленою структурою, увінчаною власним правителем, повноцінною і відповідною часові ідеологічною легітимацією.

Читайте також: Гетьманська дипломатія

Ідеологічний інструментарій, задіяний козацькою елітою, дав змогу вже в 1650-х роках добитися визнання в християнському світі відновленої Української держави. В очах інших володарів Гетьманщина набула й до кінця свого існування зберігала статус окремого політичного тіла. І не вина еліти часів Богдана Хмельницького, що зворотним боком медалі стало перетворення Переяслава 1654-го, задуманого виключно під потребу дня, на відправний пункт поновлення спроб Московії підкорити українські землі. Волею невблаганної геополітики Україна була не лише східною брамою європейської цивілізації, а й найдалі висунутим форпостом Європи, який постійно стикався з іншою системою цінностей, зазнавав тиску неєвропей­­ської цивілізаційної версії організації суспільства та влади, а відповідно й постійної загрози війни.

Гетьман Богдан Хмельницький мислив і діяв у традиційній для тих часів системі координат, яка не передбачала вічних союзників, а вирішення спричинених тимчасовими союзами проблем переносила в майбутнє. У 1654 ро­ці інших можливостей, аніж використати Московію з її територіальними апетитами та затятою конкуренцією з Річчю Посполитою, не існувало. Московський цар був найслабшою ланкою в низці потенційних союз­­­­ників-су­­­­сідів, але навіть він пішов на визнання Гетьманщини лише під тиском Хмельницького, який підвісив над Алєксєєм Міхайловічем дамоклів меч переходу під турецький протекторат.
Старшині вдалося поставити відносини з Московією на договірну основу між двома правителями (гетьманом і царем), що вводило їх у правове поле, невідоме московській традиції. Тому Договірні статті Богдана Хмельницького стали для асиміляційних намірів Московії найтяжчою перешкодою, вона завжди мусила згадувати їх для надання своїм діям відтінку легітимності. Навіть біль­­ше: українська старшина й після ліквідації Гетьманщини ще довго мислила категоріями договірно­­сті як основи українсько-московського єднан­­ня, що передбачало дотримання царем своїх зобов’язань і теоретично давало можливість відіграти ситуацію назад. Балансування між взаємно ворожими потугами нагадувало стратегії, віддавна культивовані молдовськими господарями, та свіжі практики голландських провінцій Бранденбургу чи Лівонії. Підданство цареві у Гетьманщини ніколи не вважали довіч­ним і безальтернативним.

Нова українська еліта проголосила Гетьманщину спадкоємницею Русі та окреслила кордони відновленої держави межами роз­­селення українського етносу. А концепція перетворення Гетьманщини на Велике князівство Руське, яка від гетьмануван­­ня Івана Виговського не покидала голів верхівки Гетьманщи­­ни, передусім віддзеркалювала курс на рятівне для України замирення зі шляхтою як традиційною елітою. «Вікопомне склеєння» мало статися не стільки між Україною та реформованою заради неї Річчю Посполитою, скільки в самому українському суспільстві, ослаб­леному розколом між старою та новою елітами у вирішальний момент.

Невдача Гадяцького проекту 1658 року запустила сценарій поступового розмивання державності Гетьманщини, що пізніше ретроспективно зумовило песимістичну оцінку здатності тогочасної української еліти адекват­­но репрезентувати суспільство. Справді, з багатьох причин старшина не зуміла віднайти і здійснити оптимальні практичні кро­­ки, наслідком чого став розкол по Дніпру, втрата Правобережжя та понад столітній наступ Московії на суверенітет Лівобережної Гетьманщини.

Читайте також: Геополітика Хмельницького

Проте на рівні інтелектуальних концепцій еліта ніколи не здавала державницьких позицій. Для українських гетьманів поза сумнівом залишалася необхідні­­сть збереження одержавленого українського тіла, існування влас­­­­ного правителя, підведення під булаву всіх етнічних українських земель. Інша річ, що такі гетьмани, як Петро Дорошенко чи Іван Мазепа, підходили до проблеми на рівні стратегічної державної політики, натомість решта, менш удатних, часто в’язла в тактичних відступах. Породжені різними причинами, ці відступи невпин­­но звужували вікно можливостей, зменшуючи шанси на успіх українського державного проекту Ранньомодерної доби.

Козацька старшина, незважаючи на нездатність до спротиву уніфікаційному тискові, незмінно трималася ідей, які посвідчували її належність до клубу суспільних еліт. Тому утвердження суверенітету Гетьманщини залишалося метою і в Мазепину добу, і в середині XVIII століття, і після ліквідації Гетьманщини. Концепція Гетьманщини/Малої Русі/України як політичного тіла, зануреного корінням глибше ніж у києво-руські часи, відмінного від Московії і пов’язаного з нею лише постаттю спільного царя, була стрижнем у системі переконань цієї еліти. Тому-то в часи Кирила Розумовського старшина «пакти Гадяцькі читала» й опрацювала програму реформ, що мали відновити не тільки внутрішню самодостатність, а й зовнішню суб’єкт­ність Гетьманщини.

Український історичний міф, опрацьований у XVIII столітті, був добре пристосований до викликів Ранньомодерного часу. Він не тільки на рівні тодішніх вимог легітимізував появу Гетьманщини, окреслював її просторово та ментально, а й інтелектуально відкидав московські претензії на українські землі. З часом «козацький народ» зумів залучити до реалізації своїх намірів православних інтелектуалів, які також заходилися в’язати Гетьманщину з попередньою українською традицією, а за доби Івана Мазепи вибудовували ідеологічні концепції для нового історичного призначення Гетьманщини як спадкоємниці Київської Русі з гетьманом-князем на чолі.

Українська еліта Гетьманщи­­ни не зникла з історичного обрію, бо вже за кілька десятиліть, від початку ХІХ століття, біля джерел нової України стоятиме частина нащадків цієї ж таки еліти, а головне – її історичні та історико-правничі праці становитимуть основу інтелектуального народження модерного українства. Достоту так, як і на попередньому витку історії – коли частина шляхти долучилася до козацьких лав, шляхетські світоглядні концепції були задіяні в козацькому середовищі, а під козацьким прапором було відновлено повноту структури, самодостатність і суб’єктність українсь­кого світу. У такий спосіб на рівні еліт досягався той необхідний мінімум спадкоємності, який давав змогу уникнути розривів на верхівці суспільної піраміди та втра­­ти еліти. Відповідаючи на виклики часу, творці ранньомодерної української державності зуміли створити власний ідеологічний фундамент і сперти на нього конструкцію створеної ними держави. Цей фундамент виявився настільки міцним, що не тільки пережив Гетьманщину, а й у ХІХ столітті не дав розчинитися українському світові, ставши основою модерної української нації. Своє слово на арені історії українська шляхта ще зможе коротко сказати і в ХХ столітті, коли 1918 ро­­ку у вигляді Української Держави – гетьманату Павла Скоропадського – ненадовго заявлять про себе українські консервативні сили. Проте хвиля соціалістичних перетворень накриє собою тогочасне українське суспільство, приведе до влади в Україні російський більшовизм і надовго – аж дотепер – вилучить з українського наративу питання про традиційну українську еліту.