Українська Держава Гетьмана Скоропадського

100 років тому народилася й загинула Українська Держава Павла Скоропадського. Увага громадськості повертається до непересічної постаті гетьмана, як на мене, найбільш морально приваб­ливої особи в натовпі українських політичних діячів останнього століття.

 

Розмаїття оцінок

Виходячи з факту окупації України у 1918 році австро-німецькими військами, керівники Центральної Ради, починаючи від Михайла ­Грушевського, розглядали ­режим Павла Скоропадського як маріонетковий. В унісон із ними висловлювався й Антон Денікін, який ­зараховував Українську Державу до ­«новоутворень, за примарною само­стійністю яких виглядала сила німецького меча і капіталу». Негативізм оцінок керівників Української Народної Республіки зрозумілий: Скоропадський позбавив їх влади. Нагадаємо, однак, що Центральна Рада не лише співіснувала з окупантами стільки часу, скільки вони погоджувалися, а й зрештою сама запросила їх в Україну, щоб уникнути російського загарбання.

У сучасних істориків на першому плані державотворча діяльність Центральної Ради. Стосовно гетьманської держави у них різні думки, часом протилежні. Зокрема, Юрій Терещенко послідовно проводить ідею присутності козацько-старшинських традицій ХVІІ–ХVІІІ століть у гетьманаті ХХ століття, що пояснювалося нібито спорідненістю селянства й шляхти як носіїв однієї мови та віри. Мирослав Попович давав нищівну характеристику гетьманату як «вимушеної псевдомонархічної конструкції, що виявилася нежиттєздатною, оскільки не було в українській традиції тих стабільних формоутворень, які намагалася намацати в темряві консервативна суспільна думка». Владислав Верстюк сформулював таку оцінку: «Гетьманський переворот був спробою консервативних політичних сил загасити полум’я революції, покласти край радикальним соціальним настроям, силою державної влади та поміркованих реформ спрямувати суспільне життя в річище правових норм, забезпечити права приватної власності, обстояти інтереси всіх соціальних верств».

 

Читайте також: Генеза українського консерватизму

Мабуть, остання оцінка найбільш зважена. Під «загасити полум’я революції» Верстюк мав на увазі Україн­ську революцію, яка вже виконала на той час основну мету — створення незалежної національної держави. На черзі постало не менш відповідальне завдання: спрямувати зусилля всіх соціальних верств українського суспільства на захист незалежності, перемогу у Визвольних змаганнях.

Ця оцінка стане цілком позитивною, якщо ми уважніше придивимося до того, як національну революцію підпалювали з півночі. Російська революція, що починалася з повалення самодержавства, зійшла нанівець у січні 1918-го, з розгоном Установчих зборів. Більшовицький переворот, який її зупинив, слід вважати контрреволюційною дією, яка відібрала в народу здобутий поваленням самодержавства колективний суверенітет. З весни 1918 року в Росії розгорнулася комуністична революція, яку вожді більшовицької партії намагалися зробити світовою й передусім перекинути її на сусідні держави. Захистити національну революцію від руйнівного впливу комуністичної — таке завдання постало перед Павлом Скоропадським.

 

Більшовицька диктатура як першопродукт комуністичної революції Юрій Терещенко твердить, що діячі консервативної революції в Україні протистояли марксівському соціалізму та демократичному лібералізму (Тиждень, 2017, № 8). Переводячи ідеологічні напрями в партійні структури, маємо партії соціал-демократів (есдеків) і соціалістів-революціонерів (есерів), з одного боку, та партії конституційних демократів (кадетів) і соціалістів-федералістів (есефів) — з другого. Виходить, що більшовиків, які народилися в одній із меншовиками соціал-демократичній партії, Терещенко теж вважає соціалістами марксистського спрямування. Спробуємо розібратися, чим був насправді той лєнінський комунізм, родоначальником якого традиційно вважається Карл Маркс.

 

окупаційна адміністрація почала шукати в українському середовищі політика, здатного очолити державу. начальник штабу вищого німецького командування в Україні генерал Ґренер вийшов на контакт зі  Скоропадським і зупинився на цій кандидатурі

Суспільно-політичний устрій, який народився в голові засновника більшовицької партії, не мав нічого спільного з марксизмом, але багато подіб­ного з російською самодержавністю. Паразитуючи на радах робітничих і солдатських депутатів — самодіяльних органах повсталих мас, винайдений Лєніним устрій гарантував більшовикам політичну диктатуру. Справді, реа­лізація проголошеного ним у квітні 1917 року гасла «Вся влада — Радам!» віддавала владу в руки комуністичних вождів, тому що більшовики організаційно відокремлювалися від рад, але заповнювали їх собою. Щоб завоювати сильні позиції в більшості рад, їм вистачило тимчасово взяти на озброєння радянські гасла. Щоб остаточно більшовизувати ради після завоювання влади, їм вистачило нацькувати на них чекістів. Влада була насправді переплетенням двох вертикалей: партійної, яка уособлювала диктатуру вождів під прикриттям міфічної диктатури пролетаріату, і радянської, яка здійснювала повсякденне управління.

Соціально-економічний лад, який відповідав лєнінському суспільно-політичному устрою, ґрунтувався на ідеях, які сформулювали в «Маніфесті Комуністичної партії» Карл Маркс і Фрідріх Енґельс. «Експропріація експропріаторів», як вважали основоположники революційного марксизму, мала перетворити приватну власність на «загальнонародну». Насправді, однак, експропріація суспільства, тобто всіх власників, від банкірів до селян, призводила до зосередження власності в державі-комуні, як висловлювався Лєнін. Оскільки така держава була невіддільною від партії і разом із нею будувалася на засадах «демократичного централізму» з цілковитим підпорядкуванням нижчих за адміністративно-територіальним поділом структур вищим, засоби виробництва переходили у володіння, користування і розпорядження вождів, що забезпечувало їм, поряд із
політичною, економічну диктатуру.

 

Читайте також: Уроки другого Гетьманату

Чи відрізнялися російські більшовики, які вважали себе комуністами, від соціалістів: однопартійців-меншовиків, українських соціал-демократів, обох есерівських партій (загальноросійської та української), всіх інших соціалістів? Багато хто тоді вважав більшовиків соціалістами. Ще й досі є переконаність, нібито в СРСР будувався соціалізм. А все тому, що Маркс поділив комунізм на дві фази, першу з яких назвав популярним терміном «соціалізм». Тим часом відрізнити соціалістів від комуністів просто: за ставленням до приватної власності. Суть російського комунізму полягала в експропріації суспільства державою-комуною, тобто в націленості на класову війну. Суть соціалізму в західноєвропейському розумінні цього слова полягала в узгодженні інтересів власників і пролетарів, тобто в прагненні класового миру.

 

«Неусвідомлений соціалізм» народних низів

Чи були сили, які так само зневажливо ставилися до власників засобів виробництва, як більшовики? За півроку до світової війни царський сановник Пьотр Дурново (до речі, з дворянського роду Дурново походила дружина гетьмана Павла Скоропадського Олександра) звернувся до Ніколая ІІ із запискою. Він попереджав, що майбутня війна в разі невдач закінчиться «соціальною революцією в найбільш надмірних її проявах». Тривогу в нього викликав стан справ у Російській імперії: «Особливо сприятливий ґрунт для соціальних потрясінь являє собою, звичайно ж, Росія, де народні маси, безсумнівно, сповідують принципи неусвідомленого соціалізму». Записка закінчувалася таким прогнозом: «Переможена армія виявиться надто деморалізованою, аби послужити підпорою законності і порядку. Законодавчі установи й опозиційно-інтелігентські партії не зможуть стримати народні хвилі, ними ж розбурхані, і вся Росія втягнеться в безпросвітну анархію, наслідки якої навіть не можна собі уявити».

Царя скинули народні низи, які в умовах світової війни виявилися об’єднаними у військові підрозділи та озброєними, а в перші дні революції — організованими в ради солдатських (переважно селянських за соціальним складом) і робітничих депутатів. До меншовиків та есерів, які в перші місяці революції зберігали вирішальний вплив у радах, приєдналися партії Державної думи на чолі з кадетами. Партії ліберальної та соціалістичної демократії утворили Тимчасовий уряд, який мусив скликати Установчі збори.

 

Читайте також: Світлій пам’яті Олени Павлівни Скоропадської

Після прибуття в революційний Петроград Лєнін сформулював програму дій своєї партії: замінити в радах меншовиків та есерів більшовиками, передати політичну владу радам, а засоби виробництва — державі-комуні. Він розумів, що більшовики були єдиною партією, гасла якої формально збігалися з радянськими: «Фабрики — робітникам!», «Землю — селянам!». Насправді ж вони відрізнялися від більшовицьких. У дусі «неусвідомленого соціалізму» народних низів робітничі колективи бажали приватизувати підприємства, на яких працювали, а селяни — організувати «чорний переділ», тобто зрівняльний перерозподіл орних земель, що належали поміщикам і заможним односельцям. Програма більшовиків передбачала передачу підприємств у власність державі-комуні, а орних земель — у користування великим радянським господарствам (радгоспам) і селянським комунам. Через кілька місяців Лєнін переконався, що більшовики не зможуть здобути більшість у радах із власними гаслами. Ще в червні 1917 року він критикував есерів, які включили зрівняльний поділ землі до своєї програми, а в серпні більшовики привласнили це гасло. Гасло «Фабрики — робітникам!» залишилося незмінним, але після здобуття влади Раднарком звинуватив в анархо-синдикалізмі ті робітничі колективи, які наполягали на приватизації підприємств. ІІ Всеросійський з’їзд рад Декретом про землю дав зелене світло «чорному переділу».

 

Поява Павла Скоропадського

Твердження Юрія Терещенка про те, що гетьманська держава спиралася на спорідненість селянства й шляхти як носіїв однієї мови та віри, фактами не підтверджується. Між поміщиками та селянами була соціальна прірва. Однак і самі селяни були неоднорідними. Українські, так само як селяни й козаки Північного Кавказу та Сибіру, перебували в іншому становищі, ніж ті, що мешкали в центральних губерніях. Вони мали більше доброї землі, їх не обплутували общинні порядки. Утім, в українських губерніях вистачало таких, що були налаштовані на «чорний переділ». Дивлячись на те, як ділять землю в сусідній Росії, вони стали тиснути на Центральну Раду. Через 11 тижнів після більшовицького декрету в УНР з’явився закон, який скасовував приватну власність на землю. Поперед­ні власники діставали право користуватися наділами, які могли обробити власною працею. Решта переходила без викупу до земельних комітетів для зрівняльного розподілу.

Здійснюваний під тиском незаможників «чорний переділ» наразився на спротив заможного селянства та поміщиків. 7 квітня 1918 року в Лубнах відбувся з’їзд Української хліборобсько-демократичної партії, який поставив перед Центральною Радою вимогу відновити приватну власність на землю. Не домігшись бажаного, хлібороби-демократи разом із переважно поміщицьким Союзом земельних власників вирішили скликати 29 квітня Конгрес хліборобів. Боротьба за перерозподіл земельної власності загрожувала весняній сівбі, а відтак і врожаю.
Тим часом укладений у Брест-Литовську «хлібний мир» міг урятувати центральні держави від продовольчої катастрофи тільки тоді, коли український уряд залишався б спроможним виконати взяті зобов’язання щодо поставки продовольства. Керівництво УНР не бажало скасувати земельний закон, і окупаційна адміністрація вирішила усунути його від влади. Переконуючи берлінських начальників у необхідності усунення Центральної Ради, посол Німеччини в Києві Мумм стверджував: «Постійне співробітництво з цими людьми, які через свої соціалістичні теорії перестають розуміти реальне співвідношення речей, неможливе».

 

Читайте також: Українські гетьманці ХХ століття

Діячів Центральної Ради насправді хвилювали не соціалістичні теорії. Вони не знали, як упоратися з позбавленим будь-якої теоретичної основи «неусвідомленим соціалізмом» селянських низів. Підсилені прикладом «чорного переділу», який відбувався в сусідній Росії, вияви «неусвідомленого соціалізму» заполонили українське село, поширюючи хаос і розбрат. Напередодні падіння Центральної Ради майбутній гетьман у розмові з генералом Драгомировим зауважив: «Те, що нині діється у нас на Україні, мало чим відрізняється від більшовизму». У Скоропадського більшовизм асоціювався не з комунізмом, який запанував у радянському селі тільки під час суцільної колективізації сільського господарства на початку 1930-х років, а з тактичним відступом більшовиків від власної доктрини до «неусвідомленого соціалізму» селянських низів.

У розпал воєнних дій на Західному фронті німецьке командування не збиралося перетворювати окуповану Україну на власне генерал-губернаторство. Перед тим як скинути Центральну Раду, окупаційна адміністрація почала шукати в українському середовищі політика, здатного очолити державу. 11 квітня начальник штабу вищого німецького командування в Україні генерал ґренер вийшов на контакт із нащадком гетьманського роду Павлом Скоропадським і зупинився на цій кандидатурі. Його родовід визначив наперед характер майбутньої держави як гетьманату.
23 квітня в Києві відбулося давно очікуване підписання загального господарчого договору між УНР та Німеччиною й Австро-Угорщиною. Центральна Рада стала непотрібною союзникам, і командувач Східним фронтом Людендорф дав ґренеру свободу рук. Останній не гаяв часу. Увечері 23 квітня в його кабінеті відбулася нарада, на якій опрацьовувалися деталі воєнного перевороту, який мав відбутися 29 квітня на Конгресі хліборобів.

На початку січня 1918 року Петлюра усунув Павла Скоропадського від командування 1-м Українським корпусом через популярність останнього в народі. Ще в жовтні 1917-го його обрали почесним отаманом Вільного козацтва. Усунутий від військової служби, Скоропадський дістав можливість розпочати політичну діяльність і скористався цим, щоб створити власну організацію під назвою «Українська народна громада». Після налагодження взаємодії з хліборобами-демократами і Союзом земельних власників його проголосили на Конгресі хліборобів гетьманом Української Держави. У день проголошення гетьман опублікував «Грамоту до всього українського народу», у якій запевнив: «Права приватної власності як фундаменту культури і цивілізації відбудовуються повною мірою».

 

По лезу бритви

Згадуючи в еміграції своє гетьманування, Скоропадський занотував: «Були дві течії — як в соціальних, так і в національних питаннях, обидві крайні. Ні з однією, ні з іншою я не міг погодитись і дотримувався середини». Чи мав він шанс на успіх?

У російських революціях 1905 і 1917 років з’явилися ради робітничих і солдатських депутатів, сповнені зневаги до приватної власності та бажання знищити великих власників, навіть фізично. «Неусвідомлений соціалізм» народних низів радикалізував російських та українських соціалістів і створив ідеальні умови для руйнівної діяльності лєнінської партії. У Росії спалахнула громадянська війна, але в Україні її унеможливила присутність 450-тисячної австро-німецької армії. Проте відсутність війни міжкласові відносини не пом’якшила.

 

Читайте також: Забутий архів Скоропадських

Зі своєю програмою захисту приватної власності гетьман виявився в політичній ізоляції. Створена ним Українська народна громада взяла участь у державному перевороті, але потім припинила діяльність. Партія хліборобів-демократів залишалася переважно регіональною організа­цією з основною базою на Полтавщині. Партії Центральної Ради опинилися в опозиції. Публічно гетьмана підтримала тільки партія кадетів.

У захищену австро-німецькими багнетами Україну тисячами стікалися російські поміщики, промисловці, банкіри, чиновники, офіцери. З їхнього середовища гетьман набирав собі управлінські кадри, зазвичай високопрофесійні. У першому гетьманському уряді більшість міністрів належала до кадетів. За винятком Миколи Василенка, вони не виявляли лояльності до української державності. Не пов’язані з державною службою кадети відверто виступали проти гетьманату.

У загибелі Української Держави головну роль відіграли партії Цент­ральної Ради, які утворили Директорію для керівництва протигетьманським повстанням і відновили УНР. Однак не можна недооцінювати роль «великоросійських сил», як висловлювався гетьман. У спогадах він писав, що в Україні тоді «зібралася мало не вся інтелігенція Росії: всі ховалися під моє крило, і до комічності жалюгідним є те, що ті ж самі люди рубали гілку, на котрій сиділи, прагнучи всіляко підірвати моє значення замість того, щоб зміцнювати його».

 

Чи могла вижити Українська Держава?

Юрій Терещенко з очевидним співчуттям наводить сказані в еміграції слова В’ячеслава Липинського: «Коли б наші революційні отамани та інтелігенти в 1918 році взяли і піддержали місцеву консервативну владу гетьмана Павла Скоропадського, то по цей час існувала б Українська Держава. Бо слабесенький напір більшовиків у 1918 році на Україну вдався (як і всі чужоземні напори на нашу землю) тільки завдяки внутрішній різанині українських революціонерів і українських консерваторів між собою». І далі Липинський наводить приклад країн Балтії, які змогли, як і Фінляндія та Польща, уникнути входження до реставрованої більшовиками імперії у вигляді Радянського Союзу: «Там демократія не робила «всенаціональних» повстань проти своїх «баронів-чужинців», проти місцевого консервативного державного елементу, і тому державність свою від більшовиків урятувала» (Тиждень, 2017, № 8).

Центральним пунктом цієї статті є розгляд природи «неусвідомленого соціалізму» та майстерних маніпуляцій вождя партії комуністів з оберненням на свою користь стихійного натиску народних мас на власницькі класи. Наслідок революційних катаклізмів піддається ілюструванню цифрами. На момент падіння гетьманської держави в грудні 1918 року Директорія УНР мала до 150 тис. багнетів, але вже в січні 1919-го перед здачею Києва більшовикам чисельність її військ зменшилася до 21 тис. Куди поділася решта? Частково розбіглася, не бажаючи підтримувати уряд, який усе-таки не ставився співчутливо до «чорного переділу», а більшою мірою перебіг­ла до Червоної армії. Отже, не міжпартійна «різанина» була причиною падіння гетьманату…

Не можна ігнорувати й тієї обставини, що для Кремля Україна мала цілком інше значення, ніж решта національних держав, які постали на руїнах Російської імперії та спромоглися зберегти свою незалежність. У 1918–1919 роках у Раднаркому справді не було в Украї­ні великих збройних сил, але наприкінці 1920-го він зосередив тут шість армій чисельністю до 1,2 млн бійців. Що могли протипоставити борці за незалежність України такій силі? До речі, у Кремлі не забули й про п’ятірку країн, які спромоглися вислизнути з «братніх» обіймів у 1917–1920 роках. В укладених 1939-го договорах із гітлерівською Німеччиною всі вони потрапили до «сфери інтересів» Москви.