Напевно кожна людина хоча б раз у житті спробувала написати чиюсь біографію: свою власну, відомого родича, видатного земляка, або маловідомого, але талановитого сусіда. З біографіями постійно мають справу вчителі й учні, літератори і літературознавці, історики, журналісти, політики та навіть кримінальний світ. Та й кого з нас не цікавлять якісь пікантні чи несподівані факти із життя «великих»?
Втім, біографістом може вважатися далеко не кожен ентузіаст, адже це тривала і копітка робота в архівах, бібліотеках, на ниві усної історії. Тут все зав’язано на людях, які прядуть свої життєві шляхи, а потім біографи намагаються розібратись у плетиві подій, генеалогії, творчих чи суспільних справ, міжособистісних взаємин, а по ходу справи «смакують» особистими таємницями героїв дослідження, їхніми досягеннями та помилками. Обговорення ролі певних постатей минулого чи сучасності часто збурює суспільство, і наше не є винятком. Проте наші професійні біографи часто залишаються поза увагою загалу, навіть якщо їхні дослідження мають надзвичайну актуальність.
Біографістика і демократія
Біографія як жанр найліпше розвинута в демократичних суспільствах, де людина є цінністю. Демократія дозволяє біографії існувати такою, як вона є: з помилками, хворобами й недоліками, пошуками дійсних причин рішень та вчинків. Можливо висвітлити долю маргінальної особистості, чи представника непопулярного руху. Натомість у недемократичних суспільствах біограф «у погонах» лише додає блиску черговому «сонцесяйному старцю», який пройшов «безгрішний і бездоганний» життєвий шлях. За авторитаризму роль постаті позірно визначальна, адже їй приписують всі можливі геройства та фантастичні риси, але насправді кожен член суспільства є безликим гвинтиком. Тимчасом демократія передбачає, що біографія кожного — це унікальний пазл, поєднання котрих формує цілісну картину світу.
Тому у «старих демократіях» значно більш розвинуте жанрове різноманіття біографічної, зокрема книжкової продукції. Книга найповніше і найчіткіше може розповісти про життєвий шлях людини, адже це дзволяє обсяг, образність і, якщо потрібно, посилання на джерела. Втім, сучасна біографіка – це вже не лише тексти (статті, книги, коментовані мемуари), але також твіти, дописи у фейсбуці, блоги і таке інше.
Якщо в Україні на полицях книгарень найбільше біографій літераторів та діячів далеких епох, то в Європі та США багато біографій сучасників: спортсменів, політиків, кінозірок, громадських активістів тощо. Тобто у нас біографічний текст, як правило, є вузькоспеціальним, тимчасом на Заході це вже масовий жанр. І ця «любов» є взаємною, адже й читають там значно більше, ніж в Україні.
Постколоніальні проблеми
Міркуючи про характеристики біографістики в Україні, обійти тему постколоніальності неможливо. Зокрема, це стосується вивчення так званої «людини імперської». Класичний приклад — Микола Гоголь, який попри своє козацьке походження й оспівування січової вольниці, щоб досягти вершин мусив жити у Петербурзі і писати російською. Українці, тут, звісно, не самотні. Чого варта, приміром, шанованого у Польщі Шопена, який здебільшого жив у Франції. Та й хіба мова лише про Гоголя? Скажімо, Ігор Сікорський, який розробив свій гвинтокрил у США і не особливо згадував про своє українське походження, але ми без вагань вважаємо його видатним українцем. Так само, як Сергія Корольова або Казимира Малевича. У сенсі визначення приналежності та визнання, інженер або художник мають певну неочевидну перевагу над літераторами. Бо, наприклад, Міхаіл Булгаков заледве може бути включений до когорти видатних українців — просто через зміст своїх творів.
Але й цим прояви постколоніальності не вичерпуються. Наприклад, ще й досі існує оте нав’язане почуття меншовартості, яке спонукає вважати національних діячів хай якими видатними, але все ж менш значущими, ніж російські. Згадати хоча б Івана Мазепу і Пєтра І. Для деколонізованого суспільства все мало б бути однозначно: ось бароковий герой, лідер національно-визвольного рух, а ось — злегка європеїзований деспот, який мордував і наш, і свій народ. Натомість у нас лише не так давно вщухли дискусії навколо того, чи справді Мазепа є чимось більшим, ніж «зрадником», який відвернувся від «царя-реформатора». Та й заледве можна сподіватись, що й наше сприйняття Шевченка вже повністю вільне від імперського пушкіноцентричного шаблону — принаймні, на рівні пересічних громадян.
Те саме стосується й нашого ставлення до іноземних героїв та діячів, бажання дізнаватись найменші дрібниці їхнього життя, а разом із тим — невеликого інтересу до постатей з українського минулого та сьогодення. Таємниці та поворотні моменти долі російських, американських та британських правителів оповідаються ледь не у кожному популярному виданні. Українські ж діячі потрапляють на шпальти набагато рідше. Не дивно, що коли з боку науковців з’являється ініціатива щодо увічнення певної історичної постаті, суспільство далеко не завжди реагує позитивно. Особливо, якщо йдеться про особу, котра не входить до вузького кола тих, хто вже увійшов до неширокого пантеону загальновідомих героїв. Згадаймо, наприклад, протистояння навколо перейменування проспекту маршала Жукова у Харкові на честь генерала Петра Григоренка, або боротьбу за комеморацію Бандери та Шухевича. Звісно, війна призвела до значного прозріння, але чи назавжди і чи в такому масштабі, як хочеться думати?
Варто згадати й про мізерність жанру політичної біографії. Звісно, це також спадок тоталітарного та бездержавного минулого. Як політики бояться або просто не мають чим похвалитися у власних мемуарах, так і автори не надто прагнуть описувати діяча, який сьогодні видається порядним, а от щодо завтра ніхто гарантій не дасть. Журналісти, котрі майже встановили монополію на політичні біографії, переважно роблять короткі огляди та часто нехтують психологічними, галузевими та й науковими підходами у висвітлені життєвого шляху діячів. Для прикладу, у США навіть викривальний нарис про політика (згадаймо книгу Майкла Вулффа «Вогонь і лють» про Білий дім часів Дональда Трампа) перетворюється на книгу, а мемуари стають фактором політичної боротьби (як це було у 2008 році, коли переміг Барак Обама).
У нашій книжковій галузі біографія українця може стати бестселером тільки через скандал. Ще нещодавно ми дружно купували книгу Вахтанга Кіпіані «Справа Василя Стуса». І, доводиться визнавати, часто не тому, що хотіли прочитати це видання, а тому що у такий спосіб могли побороти несправедливість. Але промоція через скандали — річ специфічна. Наприклад, саме завдяки скандалам свого часу здобув певної слави одіозний літератор Олесь Бузина.
Сподівання і перспективи
Новий етап у нашій біографістиці настане після перемоги у російсько-українській війні. Варто вже зараз думати про пантеон героїв різних епох, особливо про сучасних військових, без котрих ми могли б повернутися назад у затхлий мавзолей імперії.
Необхідно тверезо поглянути на всіх імперських правителів, які вплинули на долю українських теренів. Їхній діяльності має бути дана україноцентрична оцінка. Наприклад, хто така Єкатєріна ІІ, у пам’ятник котрій в Одесі зараз може поцілити ракета, пущена її політичними спадкоємцями? Переосмислення таких постатей має відбуватись як на науковому, так і на популярному рівні, адже досі розрив між науковим поглядом та суспільною думкою був разючим. Не менш важливо поряд з цим популяризувати наших «велетнів» культури та історії — молодші покоління слід системно призвичаювати до їхньої присутності і формувати адекватні оцінки їхнього спадку. І це варто робити найсучаснішими шляхами — силами книжкової галузі, кіно і навіть ігрової індустрії. «Біографічний поворот» у цих сферах мав би статися ще з десяток років тому, але краще пізно, ніж ніколи.
Маємо нарешті навчитися залучати до дискусій фахівців і, найголовніше, довіряти експертній думці. Наприклад, не кликати на ефіри, що стосуються відомих персоналій, епатажних «ноунеймів», які повеселити публіку зможуть, а допомогти розібратися – ні. Звісно, всі ці зауваги — лише вступ до осмислення нового етапу розвитку української біографістики, і час ще підкине нагальних завдань. Але важливо пам’ятати, що якщо історію пишуть переможці, то їм належить і вписувати туди своїх героїв, зачинателів та світочів. Залишилося тільки зрозуміти, хто вони і яке місце вони посідають у нашій картині світу.