У листопаді 2024-го виповнилося 30 років із часу підписання президентом Леонідом Кучмою базового указу про земельну реформу. А в грудні 2024-го — 25 років із часу підписання базового указу про аграрну реформу. Такий період є досить вагомим для об’єктивної оцінки справжності української аграрної реформи та її міжнародної значущості на тлі міжкраїнових порівнянь.
Чи відповідає аграрна реформа базовим характеристикам реформ
В Україні в 1990-х роках сприйнятність до аграрної реформи була низькою, а отже, складність її здійснення — досить високою. Це зумовила низка соціально-політичних чинників. Свідчення цього — невиконання двох постанов Верховної Ради із цих питань (грудень 1990-го і березень 1992 року). І до того ж зазначені постанови навіть не передбачали фундаментальних реформаційних заходів. Через це реформу вимушено здійснювали в три етапи:
- мала приватизація персоніфікованих земельних ділянок (згідно з декретом уряду Кучми від 23 грудня 1992-го);
- велика приватизація товарних сільгоспземель (згідно з указом президента від 10 листопада 1994-го);
- комплексна реорганізація колгоспів і радгоспів у приватні структури ринкового типу (згідно з указом президента від 3 грудня 1999-го).
Водночас аграрна реформа як за абсолютними, так і за відносними показниками була наймасштабнішою. Наприклад, мала приватизація персоніфікованих земельних ділянок (присадибні, садові, дачні, гаражні тощо) охоплювала майже 9 млн га земель, 19 млн отримувачів (кількість отримувачів не відповідає кількості громадян, бо окремі з них отримували у власність по кілька ділянок різного призначення. — Авт.) у всіх 30 тис. міст і сіл України. Велика приватизація стосувалася масивів землі — приблизно 28 млн га, великої кількості людей — 6,8 млн, а також усіх сільгосппідприємств — 12 тис. Сумарно земельна реформа охоплювала приблизно 38 млн га сільськогосподарських угідь, або приблизно 85 % їхньої загальної площі, і 26 млн отримувачів, або приблизно половину дорослого населення й майже всіх сільських жителів.
Найфундаментальнішою ознакою справжності реформи була повна зміна форми власності — від державної до приватної. Фундаментальність проявилася й у змінах форм господарювання. Усі 12 тис. радгоспів і колгоспів замінили приватними господарствами. Замість них з’явилося приблизно 10 тис. акціонерних і господарських товариств, більше як 40 тис. фермерських і приблизно 5 млн особистих селянських господарств з площею землі від 0,25 до 2 га.
Читайте також: Агросектор України. Тридцять три роки еволюції
Земельну реформу здійснили у два етапи: малу приватизацію — за три роки (1992–1994), а велику — за чотири (1995–1999). Це не дуже високий результат, але найкращий з можливих. Господарська реформа теж затягувалася майже 10 років. Мали пройти проміжний етап: від колгоспів і радгоспів до приватгоспів через КСП (колективні сільськогосподарські підприємства). Лише після указу президента від 3 грудня 1999 року цей процес радикалізували. Уже за перше півріччя 2000 року більшість колгоспів і радгоспів перетворили в приватні структури ринкового типу. А до кінця року реорганізацію майже завершили. Водночас без будь-яких організаційно-економічних втрат сільгоспвиробництво, навпаки, зросло на 19 % за 2000 рік проти 1999-го.
У процесі земельної та аграрної реформи досягнули високого ступеня соціальної спрямованості. Власниками земельних ділянок стали майже 26 млн отримувачів, що стосувалося більше як половини дорослого населення, чимало не всіх сільських жителів. Майже 7 млн людей стали власниками земельних паїв загальною площею 28 млн га із середнім розміром паю — 4 га.
Ба більше, як малу, так і велику приватизацію здійснювали на безоплатній основі. Приблизно 10 млн людей стали власниками земельних наділів з площею понад 1 га. Більшість цих власників були орендодавцями, але чимало стали фермерами. Загальна сума орендної плати, яку отримали такі селяни, за 15 років виросла в 100 разів — до 11 мільярдів гривень.
У 2000–2004 роках середньорічні темпи сільськогосподарського виробництва сягали 6 %, а в харчовій промисловості — 16 %. Частка бартерних операцій в аграрному секторі скоротилася в 10 разів, кредитування збільшилося в 10 разів, а інвестиції в основний капітал — у 6 разів. Якщо 1999-го кредитами профінансували тільки 2 % виробничих витрат аграріїв, то 2004-го — уже 32 %. Суттєво поліпшився й фінансовий стан галузі, яка зі збиткової стала прибутковою. Частка рентабельних підприємств зросла в 5 разів, а обсяги сплачених податків — у 17 разів. Припинилося списання за кошти бюджету боргів перед державою. Зросли обсяги залучення іноземних інвестицій.
Читайте також: Агросектор України: як стати невіддільною частиною внутрішнього ринку ЄС
Щоб об’єктивно оцінити справжність української аграрної реформи, її варто порівняти з реформами інших країн. У постсоціалістичних країнах Центральної та Східної Європи (ЦСЄ), включно з країнами Балтії, аграрні реформи мали низку особливостей. У цих державах значно нижчим був рівень соціалізації галузі, тому реформи сприймалися краще й здійснювати їх було легше. Політична й соціально-економічна сприйнятність до реформи тут була досить високою. У більшості цих країн люди з нетерпінням чекали на роздачу землі, на ліквідацію держгоспів і кооперативів, а політики це підтримували.
Масштабність реформ тут теж була обмеженою, бо ці країни й до трансформації (тобто за соціалізму) в сільському господарстві мали досить поширене дрібне приватне господарювання — від 30 % в Угорщині до 90 % у Словенії. У Польщі за соціалізму націоналізували тільки 10 % земель великих поміщиків (латифундистів), а приблизно 75 % земель і далі залишались у володінні малих і середніх фермерських господарств. У цих країнах людям мали передати від 10 до 30 % землі, а ліквідувати — по кілька сотень держгоспів і кооперативів.
Нині середня частка сільгоспземель у цих країнах становить 84 %, тобто на тому рівні, як в Україні (85 %). Але якщо завдяки реформі в нашій країні цього показника досягнули повністю, то в згаданих — не більше ніж на 20–30 %.
Водночас у цих країнах в аграрній сфері ринкові відносини, як і дрібна приватна власність на землю, значною мірою були присутні ще до реформи. Йдеться, зокрема, про певну свободу людей у розпорядженні своїм майном (активами) та своєю продукцією, установленні цін на неї, у придбанні засобів виробництва, у кредитуванні тощо.
У пострадянському просторі, крім України й країн Балтії, теж були свої особливості аграрної реформи, до того ж дуже різні. Але узагальнено можна стверджувати, що складність проведення реформи тут була дещо нижча, ніж в Україні. У цих країнах, крім кавказьких, при владі були такі адміністративні режими, які могли рішуче проводити реформи зверху й це було б набагато легше. Питання стояло за політичною волею очільників держав та їхнім усвідомленням потреби в реформах, чого їм якраз бракувало.
Масштабність реформування аграрного сектора з різних причин тут теж була нижче, ніж в Україні. Зокрема, нижчою була охоплюваність реформою об’єктів і суб’єктів, повнота залучення до приватизації сільгоспугідь. У Росії внаслідок реформи частка сільгоспземель у приватній власності становила лише 39 %, тоді як в Україні — 85 %. У країнах СНД загалом частка сільгоспземель у приватній власності ще нижча — 32 %. У багатьох із цих держав замість повної власності тривалий час використовували такі правові норми земельних відносин, як «довічне успадковане володіння», «довічне» і «короткострокове» користування, «оренда землі в органів державної та місцевої влади». Тож фундаментальність і радикальність реформи теж була невисока.
У країнах Центральної Азії та Кавказу держава не змогла запропонувати численним малим сімейним господарствам пакет заходів належної підтримки для забезпечення комплексності реформи. Зокрема, таких як в Україні мотиваційних пільгових механізмів оподаткування, кредитування, інвестування в модернізацію тощо. Меншою, ніж в Україні була соціальна спрямованість реформи. Зокрема, у Росії частка власників сільгоспугідь становила лише 38 % населення, а в країнах СНД загалом — 26 %, тоді як в Україні — 57 %, у ЦСЄ — 54 %. У багатьох країнах, особливо в Росії та Казахстані, під час реформи швидкого поширення набула холдингізація та латифундація, що істотно знижувало соціальність процесу. Це ж стосується й ефективності, яка в цих країнах виявилася значно нижчою, ніж в Україні. За 2000–2004 роки середньорічний приріст сільськогосподарського виробництва становив в Україні — 6 %, у Росії — 3,1 %, у Білорусі — 4,4 %, у Казахстані — 3,3 %, у десяти країнах СНД загалом — 5,2 %. Тому оцінки ефективності реформ там будуть нижчі, ніж в Україні.
Читайте також: Український агросектор в часи війни: сьогодення і найближчі перспективи
Китайська аграрна реформа — одна з найбільш розпопуляризованих у тоді ще соціалістичному таборі. Але насправді все було простіше. Реформа включала такі основні заходи: декомунізація; запровадження сімейно-орендного підряду; створення селянських і комунальних (селищно-волосних) господарств на засадах оренди землі; часткова лібералізація збуту продукції, закупки ресурсів і цін; обмеження системи держзакупівель сільгосппродукції.
Сприйнятність аграрної реформи в Китаї, особливо після маоїзму, зацикленого на гіпертрофованій комунізації селянства, була досить низькою. Крім того, китайська аграрна реформа не передбачала зміни форми власності на землю — заміни державної на приватну. Змінювалися лише форми господарювання. Значною мірою зберігалася система державної контрактації сільгосппродукції, регулювання цін, постачання ресурсів і збуту продукції тощо. Через це обмеженими (не повністю вільними, ринковими) були фінансові, кредитні й інші відносини держави із селянськими господарствами.
Доступ до землі отримали юридично всі селяни (приблизно 800 млн), і це поширювалося на більшість земель. Але китайські селяни отримали землю не у власність, а лише в оренду.
Японська аграрна реформа, хоч і не належала до трансформаційних, але за характером була близька до них. Вона передбачала викуп землі у великих землевласників (латифундистів), які володіли більше ніж 5 га, її розпаювання й продаж селянам за фіксованою мізерною ціною з 30-річною розстрочкою. Ключові слова тут «викуп, розпаювання й продаж» визначали особливість реформи, її відмінність від трансформаційних постсоціалістичних. Земельні наділи (паї), які продавали селянам, були дуже малі — 0,5–1 га. Загальний розмір земельної власності не мав перевищувати 3 га, тому середній розмір фермерського землеволодіння становив лише 1,8 га. Унаслідок реформи кількість селян-землевласників і площа їхніх земель зросла удвічі. Водночас уряд витратив значні кошти на розвиток сільської інфраструктури на субсидії, дотації, кредити та іншу допомогу малим новоутвореним фермерам. Завдяки реформі протягом 1955–1970 років сільгоспвиробництво щорічно зростало на 3 %. Маючи всього 13 % території, придатної для сільгоспвиробництва, у 1970 роках країна забезпечила свої продовольчі потреби на 90 %.
Загалом сприйнятність реформи в Японії була високою, а складність проведення низькою, бо все відбувалося під контролем окупаційного режиму, через викуп землі в деморалізованих війною латифундистів. Охоплення земель і селян реформою сягало приблизно половини. Під час цього не змінювалася форма власності (до й після реформи вона була приватною), а суб’єкти власності й господарювання змінювалися на платній основі. Водночас високої оцінки заслуговує радикальність реформування та комплексність заходів із підтримки й новостворених господарств. У підсумку число селян-землевласників подвоїлося, однак середньорічний приріст сільгоспвиробництва за результатами реформи становив 3 %, що удвічі нижче, ніж в Україні.
Отже, узагальнена оцінка ідентичності аграрної реформи в Україні виявляється досить високою. Це також відзначала більшість вітчизняних і зарубіжних дослідників.