У січні народним депутатам України було роздано масивну, на 560 сторінок, працю під поважною назвою «Другий періодичний громадський звіт щодо виконання Україною положень Європейської хартії регіональних мов або мов меншин». Книгу видано накладом 10 тис. примірників у видавництві «Золоті ворота».
Як сказано в самому Звіті, документ направлено до Ради Європи та інших європейських інституцій (котрі, втім, не названі). Власне, Євросоюз виглядає головним адресатом багатосторінкового твору. Сьогодні робота доступна і у відкритому доступі на сайті організації «Русскоязычная Украина».
Керівником цієї «правозахисної структури» є народний депутат від Партії регіонів Вадим Колесніченко, співавтор сумнозвісного «мовного закону», котрий був ухвалений Верховною Радою минулого року й спричинив спалах громадянського протистояння. Він же, тобто Колесніченко, виступає й одним з авторів Звіту.
Іншим співавтором праці є Руслан Бортнік – голова громадської організації «Спільна мета», політолог, випускник Києво-Могилянської академії (2005 р.). Передмову ж до книги написав ніхто інший, як іще один депутат-регіонал і співавтор «мовного закону» Сергій Ківалов.
«Саме питанню практичної реалізації Хартії та захисту права людини на рідну мову присвячено цю книгу», – пише пан Ківалов. Тут-таки він наголошує, що в Україні «щодня» використовується понад 20 мов, окрім української, а носіями їх є 30 % громадян.
Проте той, хто завдасть собі клопоту прочитати Звіт, легко переконається, що авторів цікавить лише одна мова – російська. До честі панів Колесніченка та Бортніка, вони цього і не приховують.
«Російськомовна спільнота України вирізняється неформальною цілісністю та виступає самостійним суб’єктом соціальної поведінки», – стверджують автори доповіді. – «За даними останнього перепису населення 14, 273 млн. громадян України назвали російську мову своєю рідною мовою, що в цілому становить 29,6% населення країни» (тут і далі збережено орфографію та пунктуацію Звіту – Ред.).
Залишається загадкою, в чому саме виявляється «самостійна соціальна поведінка» російськомовних українців (якось особливо на роботу влаштовуються, особливий хліб купують у супермаркетах, особливо переходять дорогу?). Проте є висновок авторів: російська повинна отримати в Україні «особливий статус», котрий ставив би її вище за інші мови меншин.
При цьому автори Звіту самі ж наводять дані, виходячи з яких російська, а не державна, сприяє прискореному зникненню низки інших мов меншин ! Але їх, тобто авторів, це не бентежить. Для доведення своїх переконань автори вдаються до маніпуляції «правозахисним дискурсом», котрий домінує в Європі. Мовляв, ідеться про захист права кожного громадянина на його рідну мову.
Очевидно, магічне слово «правозахист» повинне подіяти на душі європейців. Разом із тим, напевне, європейцям цікаво буде дізнатися, до чого вдаються Вадим Колесніченко та його однодумці, переконуючи, що в Україні нібито масово порушуються мовні права меншин.
Наприклад, як стверджено в Звіті, частка телевізійного мовлення регіональними мовами або мовами меншин в Україні Януковича зменшилась навіть порівняно з часами президентства Ющенка. Автори звіту пишуть, що на 2011 рік вона склала не більше 5 – 8 %. Виходить, українська мова обіймає на загальнонаціональних каналах понад 90 %?
Неуважний читач, зокрема європейський, може так і подумати. Але ні. Адже автори зараховують до «україномовних» програми та кінофільми, котрі… лише титровані державною мовою! Тобто переважну більшість російських фільмів та серіалів, що заполонили український ефір. Як кажуть у такий випадках росіяни, «наглость – второе счастье».
Впадає в око, що Колесніченко та Бортнік не просто наполягають на консервації штучно створених у часи Російської Імперії та СРСР конкурентних переваг російської мови. Але й виступають за розвиток цих штучних переваг уже в незалежній Україні.
Так, вони повідомляють, що 2011 року міністр освіти Дмитро Табачник скасував вимогу для школярів складати зовнішнє незалежне оцінювання винятково державною мовою. Але наголошують, що того ж року російську мову одним із предметів на ЗНО обрали лише 2 % українських випускників.
Здавалося б, ось вам картина справжньої зацікавленості українців у російській мові. Але, на думку панів Колесніченка і Бортніка, це свідчить тільки про проблему: українські вищі навчальні заклади не вимагають для вступу складати російську мову. А от якби вимагали – все було б інакше.
Звісно, було б. От тільки такий підхід яскраво свідчить про подвійні стандарти авторів звіту. Обов’язок знати українську – це для них «порушення прав людини», а от обов’язок знати російську – ні.
Автор цих рядків не перебільшує. Колесніченко і Бортнік приділяють чимало уваги нормативним актам, котрі, на їхню думку, порушують права носіїв регіональних мов та мов меншин. Так ось, у цьому переліку (стор. 86 – 99 Звіту) згадано, наприклад, вимогу до кандидата в президенти України знати українську мову, і такі ж вимоги до декотрих категорій державних службовців.
Тобто автори Звіту борються не за право громадян знати і розвивати рідну мову, а за їхнє «право» не знати державної, котру, за їхніми ж даними, вважають рідною 70 % населення країни. Колесніченкові та його однодумцям не подобається навіть законодавча норма, за якою назви населених пунктів можуть подаватись регіональною мовою (або мовою меншин) поряд із українською. Для пана Колесніченка українська тут – зайва, причому не в окремих регіонах, а в усій країні взагалі (стор. 92, перший абзац).
Іноді автори багатосторінкової скарги до Євросоюзу доходять рівня справжньої комедії. Наприклад, цілий абзац на стор. 80 присвячено популярним сувенірним значкам із написом «Кохайтеся, чорнобриві, та не з москалями!». На думку панів Колесніченка та Бортніка, це є приниженням росіян, оскільки слово «москаль», як вони гадають, «в 19-му столітті стосувалося етнічних росіян та солдат російської армії, а наразі – виключно осіб, в тому числі громадян України, росіян за національністю або російськомовних».
Цікаво було б дізнатися, як автори Звіту переклали цитату з Тараса Шевченка на зрозумілу європейцям англійську мову. До речі, про те, що це цитата, вони чомусь не згадують.
На підтримку своїх «аргументів» автори Звіту залучили аж 36 осіб, означених як представники «національних меншин та мовних груп України». Проте перелік підписантів виглядає досить дивно.
Наприклад, що дає Європейська хартія дагестанцям, афганцям, узбекам, азербайджанцям, чехам, курдам, естонцям, корейцям, бурятам, башкирам, циганам, що мешкають в Україні? У праці Колесніченка і Бортніка на стор. 26 наведено повний перелік регіональних мов та мов меншин, котрі має захищати ратифікована Україною Хартія: білоруська, болгарська, гагаузька, грецька (новогрецька), єврейська (ідиш), кримськотатарська, молдавська, німецька, польська, російська, румунська, словацька, угорська. Як то кажуть, знайдіть десять відмінностей.
Можна припустити, що башкири, дагестанці, корейці та інші насправді підписались не заради захисту власних мов, а в інтересах «мови інтернаціонального спілкування» – російської. Але чого тоді прямо про це не сказати?
Звісно, є й підписи від функціонерів національних і культурних організацій тих народів, чиїх мов Європейська хартія таки стосується. Водночас очевидною є «припискоманія» авторів доповіді. Інакше важко пояснити, чому від угорців підпис лише один, а від корейців, котрі в Україні не є територіальною меншиною – аж два (Асоціація корейців України та Асоціація «Корейці Києва»).
Від євреїв підписані дві різні організації, жодна з яких, як твердять співрозмовники Тиждень.ua з числа «активістів» юдейської спільноти, не має права виступати від імені всього українського єврейства (ідеться про Єврейський форум України та Товариство ім. Шолом-Алейхема). А от два підписи від курдської меншини, котра, повторімось, не підпадає під дію Європейської Хартії, стосуються однієї й тієї ж національної організації – просто папірець підписали і президент, і віце-президент цієї організації. Точно та ж ситуація – з київськими гагаузами (до речі, а чому немає підписів від організацій гагаузів «на місці», в Одеській області?) та кількома іншими структурами.
І вже геть незрозуміло, які мовні групи представляють, скажімо, Ісламський культурний центр чи Київське міське культурне товариство старообрядців-липован.
Необхідно зазначити, що упорядники книжки й самі не надто серйозно поставились до переліку своїх прибічників. Скажімо, голову Ради нацменшин Ашота Аванесяна в тексті не лише назвали по-батькові «Дадікоевичем» (а не «Дадікоєвичем», як того вимагає граматика), а ще й зазначили його другу посаду як «президент Національного конгресу армян України». Хоча в українській мові, якою написано Звіт, слова «армяни» немає.
Або ще приклад. Номер 5 у списку – Іван Іванович Валєєв, голова Ісламського культурного центру, а номер 7 – Іван Іванович Валеєв, директор Київського центру болгарської культури. Здавалось би, відмінність лише в одній літері прізвища. Але насправді керівник першого центру носить ім’я Емір Валєєв. А другий центр офіційно називається комерційною організацією
Чому за болгар не «підписались» справді масові, й при тому некомерційні, національно-культурні організації? Напевне, депутат-регіонал Колесніченко міг би звернутись до голови Асоціації болгар, свого соратника по фракції Антона Кіссе. А по підтримку єврейської спільноти – до впливового в цих колах депутата-регіонала Олександра Фельдмана. Але якось «не склалося».
Маніпуляції авторів Звіту помітні скрізь. Так, аналізуючи державне фінансування на розвиток мов, панове Колесніченко і Бортнік вказують, що у 2005 – 2011 роках на задоволення потреб румунської мовної меншини виділено «аж» 745 тис. грн., тоді як на розвиток російської мови – лише 60 тис., а на білоруську – нуль.
При цьому автори «забувають» свої ж твердження кількома десятками сторінок вище про те, що білоруси в Україні чи не поголівно розмовляють російською. Тобто, за їхньою ж логікою, фінансувати тут просто немає чого.
Також вони «забувають» про непогано фінансовані регіональні програми з розвитку російської мови. І, головне, не дають собі клопоту порівняти виконання цих програм з виконанням відповідних програм щодо розвитку й функціонування державної мови, котра нібито «пригнічує» в Україні всі інші.
Читайте про це: Ігри «патріотів»
Усе стає достатньо зрозумілим, якщо повернутися до преамбули твору, де чорним по білому написано: видання книги «підтримав» Фонд підтримки і захисту прав співвітчизників за кордоном.
Автори роботи «забули» дати повну назву цієї структури. В Україні жодного органу з подібною назвою нема. Але в Російській Федерації існує «Фонд поддержки и защиты прав соотечественников, проживающих за рубежом», діяльність котрого фінансується з федерального бюджету Росії.
«Це п’яте видання книги, попередні виходили за сприяння українських підприємців, а російський фонд профінансував лише українське та англійське видання книги», – повідомив Тиждень.ua співавтор Звіту Руслан Бортнік. «Російськомовне першовидання також вийшло за допомоги українських меценатів», – додав він.
Тобто за «помаранчевих» часів українські бізнесмени фінансували проросійську пропаганду в Україні, а за президента Янукорвитча чомусь таким бажанням не палають. Невже це і є проявом «погіршення» ситуації з правами людини, про які пишуть у Звіті?
Що ж до російського Фонду, то його створено навесні 2011 року указом тодішнього президент РФ Дмітрія Мєдвєдєва. Але реально діяти він почав лише ближче до зими. За дивним збігом обставин, саме тоді, за даними Тиждень.ua, почалась і робота над «Другим звітом» пана Колесніченка до Європи – після аж п’ятирічної перерви, котра минула з часів першого «звіту».
Ще один цікавий нюанс полягає в тому, що, як видно з офіційних сайтів органів влади Росії, рахунки Фонду проводились або і досі проводяться через «Райффайзенбанк». Кремлівські геополітики полюбляють цю європейську банківську структуру. Зокрема, саме «Райффайзенбанк» формально володів половиною скандальної компанії «РосУкрЕнерго» до того, як цю частку офіційно викупив «Газпромбанк», підконтрольний, за даними російської преси, особистим друзям чинного російського президента Владіміра Путіна братам Ковальчукам.
Кремль надає культурній «співпраці» не меншого значення, аніж, скажімо, «співпраці» на ринку енергоносіїв. Той-таки Мєдвєдєв у день народження знаменитого російського поета Алєксандра Пушкіна 6 червня 2011 року заявив про виділення 2,5 млрд. російських рублів на 5-річну програму з розвитку російської мови. Значна частина коштів, дав тоді зрозуміти Мєдвєдєв, піде на фінансування структур, котрі стимулюють просування російської мови за межами РФ.
Щось із цих грошей потрапляє до українських «борців за мови меншин». І, напевне, щоб і далі освоювати подібні кошти, можна написати не тільки про «пропаганду націоналізму» за допомогою значків з цитатою Шевченка.
Водночас подібні доповіді про «утиски» мов меншин в Україні традиційно стають у пригоді тим центрам впливу у Євросоюзі, котрі грають на боці Росії проти зближення ЄС та офіційного Києва.
У цьому сенсі без відповіді залишається одне запитання: чи є 560-сторінковий фантастичний роман депутата Колесніченка його самодіяльністю – чи мовчазна згода на подібні інсинуації надана Банковою попри публічні запевнення президента Януковича про незмінність проєвропейського курсу України.