Процеси, що відбувалися на Донеччині під час розвалу Радянського Союзу та відновлення незалежності України, були дуже строкаті та неоднорідні. Десь траплялися багатотисячні шахтарські мітинги, в інших містах комуністична агонія тривала ще довго після падіння імперії. Але специфікою саме для Донеччини стала не національна, а здебільшого соціальна забарвленість змін. Навіть активні та прогресивні громадяни тоді були впевнені, що українізація не на часі й ці питання треба вирішувати поступово, не торкаючись больових точок регіону.
«Я в той час навчалася в Києві, і це відчувалося вже просто на фізичному рівні: Радянський Союз більше не життєспроможний та приречений. Молодь охоче долучалася до Народного руху, ходила вулицями, скандувала лозунги, брала участь у заходах і мітингах, у переходах метро можна було купити книжки — самвидав з антикомуністичними статтями, — згадує журналістка з Торецька Тетяна Чучко. — Але коли я повернулася додому, до шахтарського містечка, напередодні 1991 року окрилення поступово зникло. Тут було катастрофічно мало людей, які бажали справжніх змін. Особливо якщо казати про національну свідомість: вона тут трималася суто на вчинках окремих особистостей. Пам’ятаю, як раділа, коли в нашому Будинку культури в переддень перших президентських виборів з’явилось українське панно, зроблене за наказом тодішнього директора, який підтримував патріотичні ідеї. Розумієте, це як перше усвідомлення, що ми вже не радянські, а українські».
Читайте також: Мова освіти — ключовий фактор єдності та безпеки держави
Але, мабуть, Донеччина чекала на зміни не менше, ніж інші регіони України. Мешканка селища Новгородське, розташованого біля Горлівки, Арина Радіонова вважає, що від самого початку треба було подавати українізацію не як процес привнесення чогось, а як відновлення українського коріння, якого тут достатньо. «Навіть до середини 1950-х більш ніж половина шкіл Донеччини були українськомовними, бо люди говорили українською. Особливо це стосується, наприклад, старовинної частини нашої промислової місцевості — козачого Залізного чи Щербинівки, де й нині спілкуються українською. Знаю, що в 1990 роках у місті активно діяла «Просвіта», але її представників наші місцеві державні органи веліли «не пущать» у школи, навчальні заклади з лекціями з історії України».
Про активізацію тієї самої «Просвіти» всією територією Донеччини розповідає Володимир Березін, один із членів політичного клубу «Пошук», що на початку перебудови з’явився в Бахмуті. (Тоді ще місто мало назву Артемівськ, але саме активісти політклубу стали ініціаторами проведення першого в Україні місцевого референдуму про його перейменування, який, на жаль, показав неготовність мешканців до прощання з комуністичним минулим.) За його словами, клуб був створений як база для громадського руху в 1989-му, у ньому виросли кадри для місцевої «Просвіти» й Товариства української мови. Але, на жаль, об’єднати зусилля для тотальних змін тоді не вдалося: «У витоків стояли працівники місцевого заводу «Перемога праці» Костянтин Чайкін, Микола Ткаченко, Володимир Ісаєв, ще брати Сергій та Олексій Гончарови та Олександр Лабенський, які вже пішли у вічність. Серед активістів був Віктор Шендрік, нині досить відомий письменник, учитель Сергій Чечуй, який виїхав до Канади. Народний рух і «Просвіту» в політклубі представляли тоді Іван Бірчак, який був кандидатом у Верховну Раду на перших виборах, і геолог Василь Суярко. Вони мали чітку ціль і працювали над нею. Наприклад, коли ми агітували за перейменування міста, просвітяни зробили багато листівок із козаком. Тоді ще гасло таке було: «Якщо Україна, то Бахмут!». Коли в нас почалася ця війна, я телефонував пану Василеві, який тепер викладає в Харкові, щоб сказати, як же вони мали рацію, коли твердили, що спочатку треба було займатися українізацією регіону. А ми тоді розпорошилися: я зайнявся екологією, хтось краєзнавством, хтось культурою, інші вирішенням соціальних проблем чорнобильців або підприємництвом. Якби ми тоді були активнішими та добилися значущого результату, найімовірніше, цієї війни вдалося б уникнути».
Про те, що за недовершене активістами в 1990-х тепер їхнім дітям доводиться розплачуватися війною, я теж чула від батька. Разом із ним колись ішла в колоні на міській демонстрації в Бахмуті, коли ми вперше в новій історії пронесли цими вулицями український прапор. Останні роки, як волонтерив, він щиро вибачався перед хлопцями-військовими, маючи на увазі саме те, що свого часу не доклав усіх зусиль до знищення умов для оголошення тут «русского мира». Про причини та наслідки «недоробленої» українізації на Донеччині мені розповів і його друг. Той самий професор Харківського національного університету імені Каразіна Василь Суярко, громадський та політичний діяч Донеччини, один із підписантів «Маніфесту Демократичної партії України». Він каже, що тоді намагався донести меседж про необхідність українізації зросійщених регіонів як запоруку існування України. Але навіть ті, кого обрали в Раду, не розуміли важливості та терміновості цього.
Читайте також: Уникнути ірландизації
Суярко вважає, що Україна тоді проґавила шанс «залізною рукою» впровадити національну ідею: «Історичний досвід свідчить, що відновлені держави починаються з націоналістичного авторитаризму. Не варто забувати: наша країна не звичайний шматок радянської імперії, а нащадок УНР. Я був присутнім на передаванні Миколою Плав’юком, останнім президентом України в екзилі, Леоніду Кравчуку грамоти, заяви, президентської відзнаки, печатки й прапора, що стверджує пряме правонаступництво, а отже, суть. Націоналістичний підхід дає позитивні наслідки: генерали Маннергейм у Фінляндії, Пілсудський у Польщі яскраво довели, що лише так можна було не тільки сформувати національну ідею, а й успішно протидіяти воєнній інтервенції колишньої метрополії. Люди прагнули сильної руки, а їм, несформованому посттоталітарному суспільству, запропонували пародію на демократію. І те, що маємо тепер, є прямим наслідком цього. У 1991–1993 роках я написав статтю «Донбас буде Вандеєю України», у ній ще тоді спрогнозував події на Сході, які закінчилися війною».
Пан Василь перелічує кроки, які не були зроблені владою на початку будівництва відновленої України, що призвело до створення умов для вторгнення та насадження «русского мира» з боку країни-агресора. По-перше, ігнорування створення української церкви на місцевих рівнях, бо Московський патріархат на Донеччині в цій війні став потужною зброєю. По-друге, на початку незалежності не було створено умов для вивчення мови, хоча люди мали в тому потребу. Уже потім вони зрозуміли, що це не обов’язкова умова для існування в країні. І ще гірше: питання мови для різних політичних цілей зробили питанням ворожнечі. «Я часто виступав на шахтарських мітингах, які передували розпаду імперії. На десятитисячних мітингах у Донецьку чи Макіївці звучали антикомуністичні гасла, люди зривали радянські прапори над шахтами, ставили українські. Тоді часто запитували: де можна вивчити мову? Але ми не балтійські країни, які одразу створили систему захисту національної мови. А на рівні свідомих громадян, без державної підтримки тоді це було неможливо. Нині історія показує: свідомість пов’язана зі словом. Це твоя територія, земля, мова. Навіть ті, хто не розмовляє українською, повинні усвідомлювати, що вона є головна й національна. А в нас ця ідентифікація була збита. Інша культура, історія, мова — інша ментальність. Розумієте, навіть коли людина на побутовому рівні каже: ціна стільки-то рублів, то це означає, що вона живе в іншій, чужій ментальності, бо не поважає символи своєї держави. І її дуже легко зробити зрадником».
Читайте також: З окупації по українську мову
Ще одним чинником провалу справжньої українізації Суярко вважає дуже поверхову декомунізацію, особливо в східних регіонах країни, яка фактично позбавила можливості будувати нову державу. Комуністична ідеологія, безперечно, є інструментом знищення української культури, історії, нації. І тому, не знищивши її, було наївно намагатися будувати країну: всі символи, ідейні постулати та навіть постаті були проти України як самостійної держави. «Компроміси можливі, не може бути поступок, а відмова від справжньої, якісної, ідейної українізації в цьому разі була фатальною поступкою. Це призводить тільки до поразок. Тому ми тоді, на жаль, програли бій, а тепер маємо робити це зовсім в інших умовах», — зізнається Василь Суярко.