Україна з пластиліну

Часто доводиться чути, що українська анімація лежить у руїні, як, власне, і вся країна. Проте не такий уже й страшний чорт, як його малюють. З 2008 року Мінкульт запустив у виробництво шість короткометражних і один повнометражний («Хто боїться дядечка бабая», режисер Наталя Марченкова) мультфільми. Крім того, держава профінансувала створення серіалу «Чарівний горох» Ярослави Руденко-Шведової (по­­ки що йдеться про чотири десятихвилинні серії). Але 26-серійний серіал «Моя країна – Україна» вивищується над усіма і кількістю своїх трихвилинних серій, і технікою сполучення каркасних ляльок із пластиліном, яку до Степана Коваля, творця серіалу, ніхто в Україні не використовував. Найкращий учень патріарха української анімації Євгена Сивоконя, Коваль спромігся не залишитися на місці після улесливого, але важкого призу на Берлінському кінофестивалі за свій «Йшов трамвай № 9» і піти далі, розробивши разом із Сашком Лірником довгограючий важливий для самоствердження і життя анімації загалом проект.

У. Т.: 2005 року ви зробили мультик «Злидні» для російського проекту «Гора самоцветов», що створювався за мотивами казок народів, які живуть на території РФ. Отже, що було першим кроком до нинішнього проекту і чи не російська «Гора…» започаткувала українську «Мою країну…»?

– Почалося все до російського проекту, але саме Татарський (київський режисер, засновник студії «Пілот», що знімає серіал «Гора самоцве­­­­тов». – Ред.) зробив багато для того, щоб уявити, як може виглядати такий проект. Поки був живий, він, як сильна та цікава особистість, і штовхав «Гору…», надихав усіх режисерів, які хотіли щось робити. Тобто, з одного боку, на створення серіалу мене надихнув Татарський, а з іншого – «Гора…», бо до цього проекту долучилися українці: два фільми – «Злидні» та «Глинь­­ка» – зробив я, а ще кілька мультиків – інші українські режисери. Однак, на відміну від «Гори самоцветов», де кожен фільм створювали вже відомі режисери, можна сказати метри, ми хотіли залучити до роботи молодих, майже аматорів. З тих фільмів, які ми зняли, а їх уже 12, лише один робив випускник, решта лягли на плечі аніматорів, які просто працювали в нас, хтось рік, а хтось і менше, тих, хто чогось хотів, хто тягся до роботи, хто набрався певного досвіду. Тому «Моя країна – Україна» – проект молодий, де майже всі фільми – дебюти. Має він ще одну мету – створити місце роботи для випускників вишів. В Україні багато студій, що займаються 3D-фільмами або 3D-іграшками, є чимало студій із виготовлення реклами. Але для аніматора, який тільки-но закінчив Київський університет Карпенка-Карого або інститут іншого міста (у нас, приміром, зараз працюють хлопці з Харкова і Хмельницького), роботи немає. Ось ми, бажаючи вирішити цю проблему, й створили студію, де могли б працювати молоді (студія «Новатор-фільм». – Ред.).

У. Т.: Розкажіть про другий крок – як ви вийшли на Сашка Лірника і чому, власне, він став сценаристом проекту, адже Сашко більше відомий як казкар?

– Нас познайомив директор компанії «Артхауз Трафік» Денис Іванов, із котрим ми якось заговорили про повнометражний анімаційний фільм, на який і досі шукаємо гроші. Й тоді з’ясува­­лося, що Сашко Лірник уже написав цікавий сценарій. А потім ми з ним зустрілися на фестивалі «АртПоле» і там познайомилися ближче. Він виявився людиною талановитою, харизматичною і творчою. До того ж має таке цінне для нас, режисерів, знання дрібниць побуту, маловідомих ма­­леньких-великих історій, що відбувалися в різних регіонах України. Він збирає їх для своїх казок. Тож наші інтереси перетнулися. Тепер він надає нам цікаву інформацію, а ми йому за це платимо з державних коштів… які доходять до нас раз на -надцять місяців. Щоправда, часом ми переробляємо його сценарії, на що він трохи ображається. Але переробляти – це нормально, бо ж сценарій – це література, і режисер мусить для кіно пропустити її крізь себе. Тому часом ми й самі пишемо сценарії до фільмів проекту. Проте найкращий наш сценарист – Сашко Лірник.

У. Т.: Ви згадали про гроші, тож поговорімо про бюджет…

– У нас усе, як завжди впродовж останніх 10–15 років: якщо держава погоджується фінансувати якийсь проект, то у зв’язку з виборами і політичною ситуацією виконує свої обов’язки дуже повільно, із затримками в півроку чи навіть рік. Ми приватна студія, і щоб зацікавити державні структури, мали зменшити кошторис так, щоб вони побачили: ми беремо дешевше за державну студію «Укранімафільм». Просто дуже хотіли робити цей серіал. Так, пластилінова анімація трохи дорожча, бо мальовану можна робити і вдома, а для пластилінової потрібні більше приміщення – павільйон, більше світла, що має бути професійним.

У. Т.: Як ви добирали режисерів для проекту?

– Ніяк. Просто приходять до нас на двотижневу практику з курсу Євгена Сивоконя третьокурсники, а йдуть через два роки. Один із них за цей час повністю створив фільм, другий трохи не доробив. Приходять люди, які десь почули про проект, і приносять свої сценарії, бажаючи їх втілити. Ми їм допомагаємо – даємо можливість попрацювати, щоб побачити, що вони можуть і як використати їхні вміння для їхніх же фільмів. Якось до нас прийшов один чоловік із талантом, як-то кажуть, від зірок. Рік попрацював аніматором, а тепер робить власний фільм.

У. Т.: Якщо ви берете непрофесійних аматорів, чи не страждає від цього якість?

– А я навіщо? Я і художній керівник, і режисер. Я не ламаю режисера, кажучи: «Роби так і не інакше», але намагаюся довести, що так краще «оскільки». Або запрошуємо Євгена Сивоконя, і якщо я помиляюся, він мене підстраховує. А потім ми ж усе це здаємо в Мінкульт, і там, коли збирається комісія, теж можуть бути зауваження. Процес відбувається ієрархічно: молодий режисер, над ним керівник, над ним головний художник, потім я як художній керівник і режисер, потім редактор Сивокінь із нескінченним досвідом, а потім ще комісія. І така структура була від самого початку. Звісно ж, молодий режисер не «запуститься», доки не здасть режисерську та художню розробки, доки ми не побачимо сторіборд, ескіз тощо.

У. Т.: Яке майбутнє в проекту? Чи передбачена його дистрибуція?

– Проект поки що не закінчений. Головні права належать державі, але якщо від неї ніхто не займатиметься його просуванням у світі, доведеться їх викупити. Повністю прав вона не продає – лише на деякий час. Так само нещодавно було продано права росіянам на п’ять років на українські анімаційні та ігрові фільми. За рік-півтора серіал має бути закінчено, і тоді подивимося, що робити далі. Наразі є 12 серій із 26. Чому саме стільки? Бо спочатку хотілося, щоб була представлена кожна частина України. Але потім цікавість історій переважила, з’являлися по дві-три історії про один регіон. Тепер ми вважаємо дотримання першого варіанта серіалу необов’язковим і не хочемо зупинятися на 26 серіях, прагнемо продовжувати далі й далі. Кількість історій в Україні нескінченна.[2168][2169]

Вдихнути душу. Народження мультику починається з робочих ескізів

Печі Криворіжжя. Індустріальна Україна очима кота

Морські прогулянки. Тандем мандрівників дістався Керчі