Вшановуючи В’ячеслава Липинського (1882–1931) — видатного українського вченого, громадсько-політичного діяча, дипломата, засновника державницького напряму української суспільно-політичної думки, не можемо не згадати слова правника та журналіста Володимира Левицького. Він підкреслював, що значення політичної творчості Липинського для українського громадянства подібне до ролі творів Тараса Шевченка для національного життя українців: «Не можна бути Українцем, не знаючи Шевченка; не можна забирати голосу (очевидно: серйозного голосу) в українській політиці, не знаючи “Листів [до братів-хліборобів]” Липинського».
Що потрібно для побудови держави
Як талановитий політик-практик В. Липинський на початку минулого століття зумів передбачити розвиток історичних подій на далеку перспективу. Він був переконаний, що державу не можна створити без застосування зброї, вона має народитися з війн і революцій. Учений також підкреслював, що самої лише військової сили для створення держави недостатньо, потрібен легітимний уряд, визнаний усіма соціальними групами. Україна вже втретє за останнє сторіччя збройно виборює власну незалежність. З усією очевидністю теза Липинського, що «ніхто нам не збудує держави, коли ми самі її не збудуємо, і ніхто з нас не зробить нації, коли ми самі нацією не схочемо бути», втілюється в життя на наших очах.
Слова про політичну волю, національну єдність сьогодні набирають нового значення, адже ворог не в останню чергу розраховував на таке вже звичне політичне протистояння в нашій владі. В. Липинський не раз звертав увагу на причини, які завадили об’єднанню українського політикуму. На його переконання, у цьому насамперед виявлялося небажання лідерів різних політичних сил припинити постійні міжпартійні чвари та шукати компроміс для досягнення національної консолідації. «…Не вільно провідникам народу задля приватних, класових чи яких-небудь инших хвилевих політичних інтересів жертвувати вічним і незмінним, поки істнує нація, і всій нації спільним ідеалом національної волі і національної солідарности в обороні цієї волі», — наголошував він.
Читайте також: Кресовець, хлібороб, державник. Про витоки політичних поглядів В’ячеслава Липинського
Як учасник національно-визвольних змагань 1917–1921 років Липинський одним із перших серед громадсько-політичних діячів проаналізував їхні причини і наслідки. «Наша нація — велика нація, і тишком-нишком, невеличким коштом чіпляючи наш державний та національний віз до чужих, хоч би і великих валок… здобути для неї волі не удасться», — писав він ще у 1919 році. На його переконання, державу можна збудувати «тільки величезним моральним зусиллям, тільки безмежною любов’ю до української національної ідеї і до ідеї державної як політичного олицетворення повної національної волі, тільки об’єднанням абсолютно всіх честних національних сил коло внутрішньої праці для цієї ідеї». Учений вважав надзвичайно шкідливим втручання з позицій партійно-політичного доктринерства в дії військових структур, що негативно позначилось на їхньому загальному становищі і спричинилося до поразок на фронті 1919 року. «Без добре зорганізованого українського війська я не мислю можливості істнування Української Держави», — наголошував він.
Теорія і практика державного будівництва
Критика В. Липинського щодо дій проводу Української Народної Республіки була продиктована гіркою необхідністю вивести український рух із глухого кута, в який його завело ігнорування власної державницької традиції, нерозуміння того, що носієм державницької свідомості та ідеології має бути насамперед еліта, незалежно від того, з якого соціального прошарку вона походить. Причому Липинський наполягав на рівності перед законом усіх без винятку, незалежно від партійної чи соціальної належності.
Учений прагнув «не тільки критично оцінить помилки, які викликали наше страшне лихоліття», а й збудити віру, сміливість та волю, щоб українці могли стати «на нові тверді шляхи національної орґанізованости, витривалости і дисципліни». Саме це, на переконання В. Липинського, може підготувати ґрунт для створення української нації й довести «її до вільного і незалежного Державного Життя». Він був чи не єдиним з українських істориків та політологів, хто детально проаналізував соціально-політичні процеси в Україні, співвідношення класових сил та їхню залежність від зовнішніх чинників і на основі цього обґрунтував нову концепцію здобуття й розвитку української держави. В. Липинський наголошував, що «замість способу думання пасивного “фаталістичного” — мовляв, Україна сама зробиться — я хотів дати спосіб думання активний, динамічний: що і як ми, українці, повинні робити, щоб була, щоб здійснилась Україна».
Рушійна сила націєтворення
Наслідуючи італійського мислителя Ніколо Макіявеллі, якого вчений перекладав українською, Липинський намагався піднести політичну культуру українського загалу, виробив учення про вирішальну роль еліти в національній історії. На його думку, великою проблемою національного державотворення була поведінка еліти, яка здебільшого нехтувала своїм прямим обов’язком узяти на себе відповідальність і домогтися загальнонаціональної гармонії заради спільної мети. «Коли Україна й надалі матиме таку безвольну провідну верству; — коли одна, консервативна, частина цієї верстви не зуміє своєю свобідною волею свої стихийні, здержуючі і орґанізаторські, інстинкти в собі в українськім напрямі розвинути, а друга — поступова і революційна — не зуміє такою ж свобідною волею свої рухові і руїнницькі стихийні хотіння обмежити — то можна з певностю сказати, що ані держави, ані нації української ніколи не буде», — констатував він.
У своїй публіцистичній праці «Трагедія українського Санчо Панча (Із записної книжки емігранта)» В. Липинський в алегоричній формі звертається до взаємин між елітою — Дон Кіхотом і народом — Санчо Панчо. Порівнюючи позиції західноєвропейської і вітчизняної еліт, учений зазначав, що в Європі Дон Кіхот — тобто уособлення аристократичної верстви — був носієм «традиційної віри предків, лицарської традиції», культури, досвіду минулих поколінь, прагнув передати їх, «цей скарб», Санчо Панчу — тобто новим поколінням прагматиків. За словами В. Липинського, без Дон Кіхотів «не можна би було помислити собі існування модерної європейської нації». Натомість, в Україні, на його думку, де українська еліта втратила свою національну духовність, «задержались тільки тілесні Дон Кіхоти, Дон Кіхоти без віри в себе, в свою культуру, в своє призначеня». Без української віри, без української культури українська еліта — «наші Дон Кіхоти йшли в чужі віри, ставали чужими Дон Кіхотами.., творили міць і силу Великої Російської Імперії».
Діяч вважав, що національне відродження в Україні застало українських Дон Кіхотів непідготовленими. Замість того, щоб стати провідником для народу, еліта переклала на нього «непосильні завдання» шукати самостійний шлях. Ця трагедія буде продовжуватися доти, зазначав він, поки не з’явиться Дон Кіхот із «непохитною вірою… в себе, в свою стару зброю, в свою стару традицію, в свою стару культуру…». Саме пасивність еліти, на думку В. Липинського, спричиняла нездатніть народних мас до самоорганізації.
Шляхетність і чин
Консервативні ідеї В. Липинського був тісно переплетені з українською національною традицією. Нащадок давнього польського шляхетського роду, який у ХVІІІ столітті оселився на Волині, вчений ніколи не зрікався свого соціального походження. Навпаки, він як шляхтич прагнув досягнути гармонійних відносин з українськими хліборобами, серед яких народився та виростав. Учений писав: «Виховання, яке я виніс із батьківського дому, заклало в мені засади, що, якщо ми — землевласники на Русі — хочемо зберегти своє існування, то повинні мати, по-перше, не тільки права, але й обов’язки, по-друге, маємо бути внутрішньо солідарні, основуючи ту солідарність на взаємній любові й повазі до старших та авторитетніших з-поміж нас».
Без національного ідеалізму, носієм якого були верстви, що репрезентують національну традицію, відновити державність, на думку В. Липинського, не було жодної можливості. Його ідеї базувались на таких принципах. По-перше, суспільний плюралізм: Україна повинна розвинути диференційовану класову структуру, що охоплювала б усі верстви, потрібні для існування зрілої нації та самостійної держави; відродження національної аристократії, яка могла б стати сполучною ланкою між «старою» і «новою» Україною і внести елемент стабільності в національне життя. По-друге, політичний плюралізм — необхідність існування політичної опозиції, яка своїм тиском на державний апарат не допустить його бездіяльності. По-третє, територіальний патріотизм: усі мешканці України є її громадянами, без огляду на їхнє етнічне походження, віросповідання, соціальну належність та національно-культурну свідомість. По-четверте, релігійний плюралізм — рівність усіх конфесій і неможливість ототожнення національності з будь-яким віровизнанням. Концепція територіального патріотизму, якої вчений дотримувався, мала об’єднати та консолідувати всі етноси і стани спільним почуттям їхньої належності та любові до рідної землі. Саме ця позиція В. Липинського, що тривалий час була поза увагою сучасного політикуму, могла значною мірою сприяти нівелюванню конфліктів в українському суспільстві, що продукувалися за межами нашої держави і час від часу використовувалися промосковськими партіями в передвиборчій боротьбі.
Читайте також: В’ячеслав Липинський: як жив і про що мріяв головний український монархіст ХХ століття
В. Липинський наголошував на нерозривному зв’язку України з європейським світом, з яким нас єднала спільна культурна й суспільно-політична спадщина протягом віків. На його переконання, цей зв’язок не перервався і в тяжкі часи втрати козацької державності та перебування під гнітом Російської імперії. Саме «європейськість» України, на думку вченого, суттєво відрізняла її від Москви, яка без застережень прийняла візантійський цезаропапізм і синтезувала його з татаро-монгольським зразком організації державної влади, що зрештою відмежувало Росію від цивілізаційних цінностей європейського світу.
В. Липинськиий був переконаний, що відмінність України від Москви базується не на несхожості мови, етносів, а на витворених віками особливостях у методах організації правлячої верстви (еліти), характері відносин «верхів» і «низів» суспільства, держави і громадянства. Росія ніколи не була країною вільних громадян, усі класи її суспільства, включаючи й аристократію, зазнавали жорсткої регламентації з боку деспотичної державної влади, яка не допускала існування громадянського суспільства. Саме холопський характер російської еліти, позбавленої «усякого рицарства і благородства», готової заради службової кар’єри «наплювати на всі свої “України”, на всі свої старі “обряди”, на всі свої земельні місцеві права і традиції», давав можливість їй стати «общеросійським єдинонеділимчеським правлячим класом». Цим рабським характером своєї еліти Росія суттєво відрізнялася від решти європейського цивілізованого світу. Холопство, зазначає В. Липинський, «є необхідною приналежністю, є логічно-неминучою передумовою всякого Петра Великого, всякого центродержавія, усякої єдності та єдиноподібності Росії».
Натомість «українство», або національно-креативний компонент суспільства, на переконання вченого, за своєю соціальною природою було «рухом верхів». «Українство» складається з «активних елементів, прибуваючих з заходу, і активних елементів, що виділяються з народних мас та до перших прилучаються». Отже, українство є рухом аристократичним, оскільки трансформується в «хотіння» насамперед провідної верстви, а не народних мас. Ось чому найважливішим історичним завданням цього руху, умовою його перемоги є організація «українотворчих верхів» та їхня «залізна єдність».
Ще напередодні Першої світової війни В. Липинський вважав за необхідне створювати в Європі політичні організації на зразок Українського внформаційного комітету та Союзу визволення України, які інформували б світ про культуру та історію України, її прагнення до державної незалежності. Не останню роль у цьому процесі вчений відводив ґрунтовному вивченню минулого України. «…Історії — як що дивитись на неї, як на “учительку життя” — не можна навчитись: її треба в своїй крові, в своїй традиції і у своїй культурі мати», — наголошував він.
Читайте також: В’ячеслав Липинський. Спадщина
Важливо зауважити, що його як політичного діяча вирізняли нетерпимість до проявів крутійства та підлості, висока моральність у всіх вчинках, насамперед у політичних та громадських справах. На відміну від багатьох сучасних йому діячів, він ніколи не трактував питання моралі й етики в політиці як другорядні. Натомість В. Липинський пов’язував політичний процес, майбутнє України з поверненням до створених попередніми поколіннями моральних цінностей. «Між українцями завжди єсть досить охочих палити свої власні святощі, свої Печерські Лаври», — писав учений. Морально-етичні домінанти В. Липинського у боротьбі за українську ідею ніколи не збігалися зі справами політиків, які звикли «заробляти з любові до України». «Патріотизм, на якому будуються держави і нації, це віра, це спокій душі, а не бізнес з надією на “добрі проценти”, і не акторство з надією на оплески і дарунки юрби», — наголошував Липинський.
В українському суспільстві давно викристалізувався запит на єдність у колах національної еліти та відповідальність перед законом усіх без винятку представників влади, бажання належного рівня морально-етичних норм у політичному середовищі. Це фактично було продемонстровано під час Помаранчевої революції та Революції Гідності, з перших днів Третіх визвольних змагань.
Політика для В. Липинського була системою взаємин між суспільством та елітою, яка з приходом до влади брала на себе політичну відповідальність, а не була порожнім місцем на провладному Олімпі. Саме тому його концепція здобула високу оцінку сучасників. Так, український філософ Дмитро Чижевський наголошував, що ідеї Липинського «можна прикласти до розв’язання політичних проблєм усіх часів і народів». Адже для нього, за словами Д. Чижевського, «політика є виявом вічних, глибоких тенденцій та законів історичного процесу взагалі». Інший учений — Іван Мірчук — бачив заслугу Липинського в тому, що він виразно заявляє «про посланництво України у світовій історії». З кожним днем ми дедалі більше переконуємося у слушності цього твердження. Його система координат розвитку суспільства значною мірою могла б спростити розуміння, як і за якими правилами має розвиватися модерна українська нація, які критерії має встановити держава для співіснування з нею. Тому творча спадщина вченого заслуговує на уважне прочитання та ретельне вивчення.