За даними порталу GlobalFirepower, який із 2006-го щороку формує рейтинг країн за військовим потенціалом, Україна у 2021 році отримала 25 місце з 139, до того ж останніми роками позиція країни постійно зростала. Індекс передбачає не тільки характеристики, які стосуються лише війська, а бере до уваги також економічний потенціал і населення держав. Попри досить високу позицію в рейтингах, поки що не доводиться говорити про те, що наша країна займає гідне місце у глобальній системі безпеки. Хоча українська армія і за досвідом, і за розміром цілком реально могла би конкурувати з провідними країнами Європи.
Якщо говорити про міжнародне співробітництво у сфері безпеки й оборони, то насамперед Україна має розвивати відносини зі своїм стратегічним партнером і орієнтиром — НАТО. Для перетворення країни на потенційного члена Північноатлантичного Альянсу нам потрібно розв’язати низку питань, серед яких перехід на стандарти НАТО є лише відносно невеликим і доволі простим кроком, натомість більшість викликів перебувають у політичній площині.
Домашнє завдання
Формально на сьогодні є кілька доволі успішних реформ. Насамперед ідеться про впровадження західних стандартів у підготовці та управлінні військами, яке з різним рівнем успішності відбувається в ЗСУ. Так, уже триває перехід на J- та S-структури штабів та управлінь, за міжнародним зразком створюють і реформують командування, як наприклад Командування Сил підтримки, Командування Сил логістики, Командування Медичних сил, приведено відповідно до натовських і військові звання. Розділено функції міністра оборони, Головнокомандувача ЗСУ та Начальника Генерального штабу. У грудні 2020 року Міноборони України відзвітувало, що вперше в історії країни змогло здійснити закупівлю військових товарів через Агентство НАТО з підтримки та постачання. Тобто фактично нас допустили на міжнародний ринок озброєння. Сучасні зразки ОВТ, яку розробляють вітчизняні зброярі, дедалі більше орієнтуються на калібри й системи Альянсу. Утім, реальне наповнення не завжди відповідає декларованим амбіціям і окремі процеси відверто буксують.
Формування нових командувань поки що створило більше проблем, аніж їх розв’язало, в окремих випадках ставши лише зміною вивіски. Особливо критична ситуація в Командуванні Медичних сил, де організаційні проблеми, посилені пандемією, наштовхнулися на корупційні скандали, до яких, імовірно, причетний перший командувач, генерал-майор Ігор Хоменко. Його було призначено на посаду в лютому 2020-го й лише за вісім місяців звільнено після заяв волонтерів про численні порушення під час закупівлі медичного устаткування для ЗСУ. Бажає кращого й боротьба з коронавірусною хворобою у військах. Резонансною стала публікація в фейсбуку Героя України, полковника Сергія Собка про його досвід відвідування госпіталю з підозрою на COVID-19. А нещодавно волонтери Наталія Воронкова й Тарас Тополя презентували особисту оцінку карантинних заходів у ЗСУ, розкритикувавши бездіяльність командування. Звертали увагу волонтери й на те, що досі не призначено нового командувача МС, що гальмує закупівлі та дає змогу певним чином уникати відповідальності за затримку важливих рішень.
Підірвана стійкість
Розділення сфер діяльності між Міноборони та Генеральним штабом є звичним для більшості західних країн. Утім, у нинішньому перехідному періоді для України це створило певний вакуум відповідальності. Обидва відомства перекидають із себе обов’язки на іншу сторону, відмовляючись визнавати власну провину за певні проблеми. Зрештою, це неминуче призвело до конфлікту між різними поверхами блакитної будівлі на Повітрофлотському проспекті, кульмінацією якого стали позови до суду з боку Головнокомандувача ЗСУ генерал-полковника Руслана Хомчака на міністра оборони Андрія Тарана, щоб скасувати нещодавно накладене стягнення. Навіть не заглиблюючись у тему й не з’ясовуючи, хто саме з чиновників правий і хто кому фальцет, такий інцидент просто немислимий для країни, яка де-факто сьомий рік перебуває у стані війни. Годі казати про те, що ця сварка є чудовим подарунком для «сусідів із-за порєбріка», які радо використали ситуацію у своїй пропаганді.
Читайте також: Грузія й Україна — потенційні партнери Тримор’я
Хоча не лише цей випадок кидає тінь на імідж Збройних Сил. Коли на фронті суттєва частина підрозділів страждає від недостатньої укомплектованості, командування нібито мало би докладати зусиль для того, щоб зробити службу в армії привабливішою. Водночас малоймовірно, що на бажання поповнити лави ЗСУ позитивно вплине ставлення вищого військового керівництва до окремих своїх підлеглих. Як-от до Андрія Riffmaster Антоненка, чинного сержанта ССпО ЗСУ, якого понад рік тримають у СІЗО без чітких доказів його провини. Чи Яни Дугарь, військового медика, яка проходить по тій самій «справі Шеремета». Хоча судовий процес триває понад рік, жодної активності, бодай символічної, з боку МО чи ГШ на їхній захист не було, а на засідання ходять лише представники Командування ССпО, активісти й волонтери. Не менш показовим став кейс Вікторії Котеленець, учасниці АТО у складі «Правого сектора», яку затримали поліцейські, коли вона намагалася отримати посвідчення учасника бойових дій у Міністерстві ветеранів. На думку правоохоронців, Котеленець нібито схожа на поплічницю терористів із «ДНР», а тому, попри суспільний резонанс, понад два тижні вона була під вартою. Лише 3 лютого суд дозволив відпустити Котеленець під домашній арешт, але поки що не скасував самої підозри. Водночас колишня нардепка від «Партії регіонів» Олена Бондаренко може відкрито звинувачувати ЗСУ в злочинах проти власного народу в ТБ-ефірі, буквально напередодні Дня пам’яті захисників Донецького аеропорту. І жодних покарань, окрім хвилі обурення в фейсбуку, за це не отримати.
Іще один важливий для побудови стійкої держави процес — реформування територіальної оборони — перетворився на арену політичних змагань. Так, за сприяння закордонних радників і групи українських експертів було розроблено законопроєкт, яким передбачено кардинальні зміни в системі тероборони. Зокрема нардеп від партії «Голос» Андрій Шараськін подав проєкт, у якому пропонує створити сили територіальної оборони поза складом ЗСУ та підпорядкувати їх безпосередньо Міністерству оборони. Важливим моментом є функції майбутньої тероборони — до них, окрім класичного захисту відповідних областей чи районів від збройної агресії, планують додати захист держкордону, охорону об’єктів критичної інфраструктури й суспільно важливих організацій чи підприємств, контрдиверсійну боротьбу, допомогу ДСНС у подоланні наслідків надзвичайних ситуацій і підготовку населення. Запропоновано нову форму служби — службу в територіальній обороні, для її членів рекомендовано нову систему соціальних гарантій і пільг. Утім, законопроєкт кілька разів відправляли на доопрацювання, а після реєстрації торік у грудні одразу з кількох джерел було офіційно оголошено про розробку альтернативного проєкту від президентської команди. Надати такий закон обіцяли до 29 грудня 2020 року, про що заявив Михайло Коваль, перший заступник секретаря РНБО, який відповідає за цей напрям. Утім, жодного документа відтоді не представили. Це певним чином нагадує події довкола президентського закону про реформування Конституційного Суду, а тому може свідчити про своєрідний інструмент спротиву законодавчим ініціативам — обіцянка власного законопроєкту замість незручного, розробка якого може затягнутися на невизначений час.
Як заявив у своєму коментарі для Тижня генерал Сергій Кривонос, колишній заступник секретаря РНБО, а раніше — заступник командувача ССпО ЗСУ, який є одним з авторів наявного законопроєкту, критика з боку влади не передбачає власних пропозицій, що, на його погляд, є відвертою маніпуляцією. «Більшість звинувачень показують, що люди не читали текст законопроєкту», — наголосив він. І хоча головними противниками були здебільшого військові, генерал зазначив, що пропонована тероборона — це цивільно-військова організація, яка насамперед потрібна цивільним для безпеки країни.
Читайте також: Торгівля з Росією: бита карта
Основна частина критики лунала щодо підпорядкування тероборони. Нинішній командувач територіальної оборони Командування Сухопутних військ Збройних Сил України генерал-майор Анатолій Баргилевич у нещодавньому інтерв’ю для Defense Express наголосив, що в нашій державі не буде окремих військ територіальної оборони. Бо, на його думку, це призведе до розмивання функцій і неможливості використати наявну систему зв’язку й управління ЗСУ поза структурою армії. Загалом Міноборони й Генштаб не прагнуть надто змінювати наявну систему, вважаючи її цілком достатньою для виконання необхідних функцій. Нинішня тероборона підпорядкована Сухопутним військам ЗСУ і складається з кадрованих бригад мобілізаційного типу, які мають бути готовими до виконання завдань у термін до 30 діб.
Значна частка критики стосувалася пропозиції надати учасникам тероборони права зберігати вдома особисту зброю. Проти цього виступили зокрема член Ради волонтерів при Міноборони, радник командувача ССпО ЗСУ Денис Поданчук і радник Офісу президента України Олексій Арестович. Останній навіть побачив у законопроєкті ризики сепаратизму. Натомість генерал Кривонос вважає, що нинішнім ЗСУ не до тероборони. Адже завдання армії сьогодні — ведення війни проти РФ на Сході. А мета законопроєкту — створити кращу комплексну систему ситуаційного управління кризами в будь-якій області України, яка матиме і цивільний, і військовий компоненти. «Це про можливість українського народу захищати свою безпеку й незалежність у складі потужної, по-справжньому народної сили», — наголосив він. За його словами, російська армія може в певних моментах і на певних етапах перемагати ЗСУ, але росіянам ніколи не вдасться перемогти підготовлений і озброєний український народ. Кривонос додав, що за досвідом подій у Криму й на Донбасі, тероборона мусить діяти швидко, надто у прикордонних областях, де час реакції має йти на хвилини. Тому зброю слід зберігати в людей підготовлених і перевірених, які здали всі необхідні заліки, мають сейф і сигналізацію відповідно до наявних вимог, і до того ж вони можуть отримати таке право лише після підписання контракту. «Те, що в нас зараз понад 1 млн 200 тис. офіційно зареєстрованих стволів, нікого не лякає, хоча ніхто з власників не проходив спецперевірку й невідомо, патріот він чи ні, а видати 80 тис. одиниць зброї підготовленим і перевіреним бійцям чомусь уже лячно», — зауважив генерал. На його думку, тему зброї для маніпуляції обрано не випадково, адже саме за цим напрямом немає достатньої роз’яснювальної роботи з населенням.
Певним підтвердженням його слів є ситуація з іншим законопроєктом № 4335 «Про обіг цивільної вогнепальної зброї та бойових припасів до неї» авторства того самого депутата Шараськіна. Уже кілька років спочатку Петро Порошенко, а тепер Володимир Зеленський уникають розв’язувати питання впорядкування обігу зброї, вважаючи, що воно «не на часі». Нинішній проєкт, зареєстрований у ВР у листопаді 2020 року, був неодноразово включений до розкладу засідань, але щоразу за дивним збігом обставин з’являлися важливіші ініціативи. За словами Кривоноса, володіння зброєю є дисциплінуючим фактором, а бояться її лише тому, що людей відучили нею користуватися. «Якщо хтось не хоче мати озброєний навчений народ — це інша проблема. Не треба боятися власного народу, треба очолювати процеси його розвитку», — резюмував він.
Читайте також: Самопоїдання чи розвиток
Не менш болючим і проблемним виявилося питання реформування Служби безпеки. Адже вже кілька років партнери України з Альянсу мусять терпеливо чекати, коли ж Рада і президент наважаться на такий крок. Головна проблема, яку так складно розв’язати, — позбавлення СБУ невластивих функцій у сфері економіки, зокрема можливості «кошмарити» бізнес. Цю частину мають передати до інших спеціалізованих державних органів, як-от ДБР, САП, НАБУ та новоствореного БЕБ. Натомість Служба, як і більшість її іноземних колег, має зосередитися на питаннях контррозвідувальної діяльності та боротьби з тероризмом. Законопроєкт щодо реформування спецслужби президент подав як невідкладний іще в березні 2020 року, але наприкінці січня 2021-го він зміг пройти тільки перше читання.
А поки що довкола СБУ точаться не лише законотворчі баталії, а й цілком реальні, з яких спецслужба виходить із різним результатом. У випадку з імовірним замахом одного з колишніх офіцерів СБУ на бригадного генерала Служби, начальника головного управління внутрішньої безпеки Андрія Наумова (того самого управління, яке за задумом має знати про своїх співробітників усе і трошки більше) — нібито й перемога, але з дивним присмаком. Більше позитиву в новинах про ідентифікацію мережі телеграм-каналів, частина з яких дуже популярна серед українських користувачів (зокрема «Легітимний», «Резидент», «Чорний квартал» тощо), які ймовірно адмініструються в інтересах Кремля з території невизнаного Придністров’я. Але найбільший резонанс здобула новина про викриття групи завербованих диверсантів, яка складалася з колишніх спецпризначенців. Ці поплічники російського ФСБ збирали дані про підрозділи українських Сил спеціальних операцій, вербували собі агентів серед військового командування й готували теракти на території Київської, Одеської, Миколаївської, Житомирської та Чернігівської областей. За інформацією СБУ, група також планувала викрадення й перевезення на територію РФ колишнього командувача ССпО ЗСУ за винагороду в розмірі $100 тис.
Водночас є й певний позитив. Так, хоча пандемія коронавірусної хвороби поставила на паузу багато проєктів із міжнародними партнерами, проте для українських силовиків минулий рік виявився успішним. Зокрема, наша держава масштабно долучилася до стратегічних авіаперевезень НАТО для спільної боротьби з COVID-19. Попри карантин відбулися масштабні й дуже символічні навчання «Об’єднанні зусилля» й «Сі Бриз». Українські військові є звичними учасниками тренувань Альянсу за кордоном. Країну визнали однією з шести держав — партнерів НАТО з розширеними можливостями. Можливо, саме активна участь в операціях Альянсу є ключем до омріяного ПДЧ в організації. Схоже, що таким шляхом пішли також грузини, які попри значно меншу армію, набагато більше долучаються до натовських активностей і тепер доволі серйозно сподіваються отримати ПДЧ найближчим часом.
Дипломатичний фронт
Щоб повторити успіх Грузії, нам мало лише військових. Має бути воля та дії з боку політиків і МЗС. Українським дипломатам слід проактивно розвивати «мережу друзів», не обмежуючись кількома стратегічними партнерами, як-от США чи Велика Британія. До того ж бажаний комплексний підхід із боку українського керівництва, а не запитання до президента США Байдена «Чому ми досі не в НАТО?» від Зеленського.
Костянтин Єлісєєв, дипломат, посол і колишній заступник глави Адміністрації президента України, так прокоментував це у своєму телеграмі: «Європейська і євроатлантична інтеграція починаються в Україні, а тому закид не за адресою». До того ж він зауважив, що такі закиди до партнерів мають вигляд фірмового стилю команди нинішнього президента України. На думку дипломата, Україна втрачає лідерство у процесі приєднання до НАТО, а сам Зеленський демонструє невизначеність і пасивність. Про рівень ставлення нинішньої президентської команди до питання партнерства з Північноатлантичним Альянсом свідчить і тривала відсутність посла України при цій організації. На думку Єлісєєва, свідома пасивність із конкретних стратегічних рішень щодо членства в ЄС і НАТО «є індикатором справжніх намірів нинішньої влади».
Отже, для того, щоб стати повноправним партнером у системі міжнародної безпеки, Україна має спочатку навести лад удома. Зрештою, як неодноразово нагадували представники НАТО, реформування й розвиток України — це не для Альянсу, а для нас самих. Війська мають постійно розвиватися і вдосконалюватися, здійснювати переозброєння на сучасні зразки ОВТ, впроваджувати найкращий закордонний досвід. Бути готовими до активних дій, щоб у разі необхідності й за сприятливих політичних умов бути готовими розв’язати питання Криму й Донбасу, хай там скільки часу доведеться на це чекати (Азербайджан не дасть збрехати). Має ефективно працювати система підготовки мобілізаційного резерву для армії, вдосконалюватися патріотичне виховання. Не менш важливим є й інформаційний напрям. Стійкість суспільства визначається зокрема і його опором до ворожого дезінформаційного впливу. Тому припинення мовлення проросійських телеканалів є цілком позитивним кроком, але цей крок не має бути останнім. Потрібна комплексна робота зі створення прийнятної проукраїнської альтернативи для цієї частини аудиторії, і лише «Домом» тут не обійтися. До того ж жоден Трамп чи Байден за нас це не розв’яже, тільки самі. Але якщо все вдасться — тоді для нас відкриються всі двері й ми зможемо обирати формат і напрями нашого залучення.