Україна у французькій свідомості

Сплетений із ніжності й жорстокості світ його романів перебуває на межі реальності й карколомних фантазій. Фаворит французьких літературних критиків, почесний голова Премії імені Григорія Сковороди Жиль Леруа запросив Тиждень на прогулянку осіннім Києвом.

Normal
0

false
false
false

MicrosoftInternetExplorer4

/* Style Definitions */
table.MsoNormalTable
{mso-style-name:”Звичайна таблиця”;
mso-style-parent:””;
font-size:10.0pt;”Times New Roman”;}

У. Т.: На нагородженні переможців Премії Сковороди в книгарні «Є» ви сказали, що давно мріяли побачити Україну, зокрема Київ та Одесу. Звідки ця мрія?

– Україна присутня у французькій свідомості. У мене це пов’язано з російською літературою, яку непогано знаю. Я помітив, що майже в усіх творах російських письменників так чи інакше присутня Україна. Я зараз не про Гоголя. І хоча це було, так би мовити, між рядків, та все ж я зміг відчути інакшість України, її відмінність від Росії. Підтвердження своїх думок я знайшов у творах видатного францу­зького письменника Анрі Труайя. Він народився у Петербурзі, дитиною його привезли до Франції. Таким чином у мене сформувався образ вашої країни: майже міфічний і водночас дуже звабний. І ваша мова. Я знаю, що її за мелодійністю порівнюють з італійською. А моя бабуся – італійка. Ось усе й зійшлося докупи. Тому, коли я отримав запрошення стати почесним головою Премії Григорія Сковороди, не вагався ні хвилини.

У. Т.: Київська мрія здійснилася, одеська – попереду. Чи задоволені ви спілкуванням з українськими студентами?

– Зустрічі з вашою молоддю мене вразили. Зазвичай я по­боююся виступати перед учнями ліцеїв чи студентами вишів у Франції. Боюся, що вони будуть неактивні, мляві. А тут, навпаки, було багато цікавих запитань. І, що незвично для таких молодих людей, запитань світоглядного спрямування. А ще я був приємно здивований їхнім знанням французької мови.

У. Т.: Які ваші враження від Премії Сковороди? Чи взагалі можливий переклад, який дорівнював би оригіналу? Чи є професійна етика перекладача запорукою якості перекладу?

– На жаль, я не знаю української, тому цілковито покладаюся на шановне журі. Я лише почесний голова Премії. Щодо перекладацької справи як такої… Мабуть, я неправий, але до перекладів своїх творів ставлюся неприскіпливо. Не заперечую, коли перекладач щось змінює, адаптуючи мої твори для конкретної країни. Коли мої романи перекладали китайською, то перекладач ставив мені такі запитання, на які я не міг відповісти, бо реалії французького життя відрізняються від реалій життя в Китаї. Тоді я запропонував йому адаптувати мої тексти. Кажуть, вийшло цікаво й без викривлень.

У. Т.: Мова як основа національної свідомості, національної ідеї. Для України це одне з найболючіших питань впродовж усіх років незалежності. Це питання держави чи кожної окремої людини?

– Окрім мови дуже важливою складовою нації є присутність національної пам’яті. Через її пошук проходять всі. Загально французька акція «Гордість Франції» саме про це. Мова ж – це ознака ідентичності людини, народу. Безумовно, мова – це справа держави. Але й люди не повинні сидіти склавши руки. У Франції мешканці Бретані чи Корсики обстоюють свою мову, борються за те, щоб у школах та університетах викладали місцевими мовами. І що цікаво: регіони, що обстоюють право на свою мову, стають потужнішими в царині не тільки культури, а й економіки. Я знаю, що коли у вас була Помаранчева революція, то цей вибух національної свідомості дав поштовх зацікавленості своєю історією та культурою. І багато людей, які ніколи раніше не розмовляли українською, перейшли на неї. Думаю, це було справжнє усвідомлення своєї ідентичності.

У. Т.: Відомо, що Франція досить жорстко протистоїть експансії англійської мови (кіно, шоу-бізнес тощо). Чому це важливо для вашої країни? 

– Французи – стародавня нація, і наша мова давно сформувалася. Бар’єри, які ставлять у нас на шляху англійської, у мене викликають посмішку. Англійська мова полонила май­­же всю планету. І цьому не можна завадити, що пов’язано передусім із величезним потенціалом США. Це гегемонія економіки. Французам важко змиритися, що в колишніх французьких колоніях – а це майже половина Африки і частина Азії – ще 50 років тому розмовляли французькою, а зараз там молодь віддає перевагу англійській. Ваша ситуація зовсім інша. Здається, що для людей, які виступають за надання російській мові статусу державної, це, окрім побутової звичності й зручності, ще й туга за імперією, що називалася СРСР.

У. Т.: Ставка на такий непевний і крихкий матеріал, як слово, – один із подвигів європейської культури: грецька трагедія живіша за всі мертві піраміди та сфінкси. Знаємо також з історії, що література не раз була чинником спротиву: національного, політичного, релігійного… Яку роль відіграє література в сучасному світі?

– Література – це завжди спротив. Але моє бачення літератури більше гуманістичне, навіть метафізичне. Є португальський поет Фернандо Пессоа, який сказав, що саме життя не є самодостатнім. Тобто наявність літератури – це доказ того, що самого життя для життя недостатньо. Через літературу, через слово існує така химерна річ, як безсмертя. І це необов’язково релігійне слово.

У. Т.: Чи легко жити після такої високої премії, як Гонкурівська?

– Я не очікував, був вражений, та все ж думаю, що отримав її за роботу. Премія геть змінила моє життя. Воно розділилося на до і після премії. Можу навіть сказати, що Гонкур урятував моє життя. Бо коли я писав Alabama song, в мене було стільки боргів, що навіть хотіли відібрати мій будинок у селі, де я живу. Зазвичай наклади книжок у Франції – 8–10 тис. А тираж книжки Alabama song вже сягнув 250 тис. До того ж протягом двох останніх років я багато їздив світом, зустрічався з читачами. А ще премія – це велике випробування. Зараз я закінчив нову книжку, вона називається «Золя Джексон» (це ім’я героїні), й дуже хвилююся, як її зустрінуть. Гонкурівська премія піднімає планку – до тебе інак­­ше ставляться, від тебе більшого очікують. Я знаю, як накинуться на мене журналісти… Книжка вийде за два місяці, вона розповідає про жінку, яка зазнала трагедії в Новому Орлеані 2005 року під час урагану «Катріна». Заблокована у своєму будинку, вона згадує власне життя і готується до смерті…

У. Т.: Свій людський і творчий потенціал митці, по суті, спрямовують на розкриття таїни буття. Як би ви відповіли на запитання Гете з «Фауста»: «Чи може людина пізнати більше, ніж Бог-Природа сам відкриє їй?»

– Людині властиво загравати з небезпекою, щоб утамувати спрагу знання. І Фауст, і Прометей – саме про те. Я атеїст і не вірю, що десь там щось за чимось стоїть. Але впевнений, що людина здатна до самовдосконалення. Це, можли­­во, найважливіший скарб, який ми маємо… Та все ж зізнаюся, що в момент якогось душевного су­м’яття шкодую, що невіруючий… А знаєте, в творчості інколи відбуваються моторошні речі: її реактивність. Письменник пише те, що має з ним статися. У мене так було не раз. Взагалі я не вважаю себе інтелектуальним художником, але це не означає, що у мене в голові нічого немає. Просто мені ближча емоційна, чуттєва царина, ніж прагматична. Я не хочу моралізувати чи логікою намагатися пізнати незбагненність життя. Не спираюся на розум, коли пишу. Тільки на почуття.

Тиждень висловлює щиру подяку Посольству Франції в Україні та Французькому куль­­турному центру в Києві за сприяння зустрічі з Жилем Леруа.

[1623][1624]