Суть ролика проста: після того як однокласників не надто вразили її плани на подорож Україною, дівчина надсилає їм фото та відео з усіх місць, де побувала. І тут виявляється, що сафарі «як в Африці» насправді можна знайти в Асканії-Новій, селище Санжійка — це справжня «Нормандія», а Чернівці — ну викапана «Англія». Та що там Англія! Поїздка Херсонщиною подекуди нагадує висадку на Марс. Так, рожеве Лемурійське озеро справді здається чимось неземним, але чи справді все так «рожево» з туризмом в Україні й чи варто в ній шукати якусь місцеву «Африку»?
Протягом останнього місяця я хаотично подорожувала Україною, маючи на озброєнні поради друзів, Google Maps і шалений авантюризм. І тепер мені є що сказати. Спойлер: подекуди Україна й справді той ще «Марс», дикий і малодосліджений. Знаєте, яку фразу я чула від місцевих найчастіше? «Та чого ви сюди приїхали? У нас тут нема на що дивитися». За цими словами приховуються дві абсолютно протилежні проблеми: ми або так звикаємо до фантастичного, що не бачимо в ньому нічого особливого, або геть нічого не знаємо про ті скарби, які в нас просто під носом.
Читайте також: Польтовська мова у пошуках ідентичності
Ні те, ні те аж ніяк не сприяє розвитку внутрішнього туризму, хоча ця індустрія забезпечила економічне зростання не одній країні. А ми поки що використовувати той скарб не готові. Запитайте середньостатистичного українця, куди їхати, і вам назвуть Львів, Одесу, Карпати і, може, ще Чорнобиль для відчайдухів. І тут у мене безліч питань. Чому тури до Чорнобиля такі популярні, а тури до Кривого Рогу з його кар’єрами й трамваєм, що створює абсолютно постапокаліптичні відчуття, ні? Чому ми бодай краєм вуха чули про спадщину ЮНЕСКО в Чернівцях і геть нічого про активізм у питанні, щоб цілий район Запоріжжя теж внесли до цього всесвітньо відомого списку? Чому Карпати, а не Подільські Товтри? Чому, зрештою, їхати на переповнені одеські пляжі, якщо є Кінбурнська коса?
Частково відповідь на ці запитання полягає в тому, що ми лінуємося дізнаватися щось нове і взагалі завдавати собі клопоту або виходити за межі звичного. Одеса то й Одеса. Інша причина в тому, що Україна — це той ще «Марс». Інфраструктурні рішення в нас, на жаль, сьогодні такі, що, аби дістатися до тієї чи іншої точки, треба змінити кілька видів транспорту, причому не найліпшого. Подорожувати на власному авто, до речі, теж не найкращий варіант, бо в процесі поїздки доведеться обирати, що ви більше любите: нові враження чи машину. Ми подорожували не на автомобілі, тож наведу кілька прикладів із практики.Через брак квитків Укрзалізниця пропонувала нам таку заманливу опцію, як поїздка з Кам’янця-Подільського до Хмельницького тривалістю 15 год із пересадкою в Києві (звіряйтеся з картою), а от із Ковеля до Києва довелося-таки тягтися 11 год (450 км). А ще, якщо ви купуєте «люксові» місця, це не гарантує того, що вас не очікуватиме купейний вагон із піднятими верхніми полицями й персоналом, який на ці полиці обов’язково спробує підселити якогось там зайця. З Укрзалізницею в нас усе добре, лише якщо уявити, що ми живемо в 1960-х роках минулого сторіччя. У той час як світ стискається і пришвидшується, єдина позитивна опція, яку ви отримуєте тут, — це можливість подорожі в часі.
Якщо брати варіант пересування автобусом, то наші ФОПи, які переважно відповідають за здійснення перевезень країною, насправді ні за що особливо не відповідають: ні за чистоту, ні за кондиціонування, ні за культурний продукт у громадському місці. Найцікавіше, що люди, яких подекуди перевозять, немов худобу (так нечарівно ми їхали в справді чарівне місце Бакота), зі здивуванням реагують на те, що, виявляється, можна зробити зауваження водієві, залишити скаргу на перевізника чи просто попросити вимкнути Шуфутінского. Вони цього не роблять, а просто терплять. І головне, що роздратування в них викликає не поїздка стоячи дві години в задушливій маршрутці під блатняк, а те, що знаходяться люди, які озвучують невдоволення й просять водія зробити так, як годиться.
Читайте також: Розмовляємо мовою, «чатімся макаронамі»
У цьому й проблема з нашою інфраструктурою: ми терпимо і з незрозумілої причини ще й виправдовуємо це. А якщо терпимо, то навіщо щось змінювати? Так от терпіти не лише не обов’язково, а й злочинно, бо це ні вас не наближає до цивілізації, ні цивілізацію до вас. До речі, про наближення цивілізації. Часто в гонитві за увагою ми описуємо Україну через паралелі з іншими місцями. У тій самій згаданій вище рекламі Асканія-Нова — це «Африка», у готелі біля Шацьких озер ми прочитали, що Шацькі — це «український Байкал», а деякі енергійні люди навіть спорудили зовсім комічні статую Свободи й Пізанську вежу в Івано-Франківську (повірте, вони там є). Тут хочеться сказати: «Припиніть це робити!». І нагадати цитату з класика Леся Подерв’янського:
— От ви говоріте, шо Валька некрасіва, а лєбєдь красівий?
— Красівий.
— А от давайте, шоб у вас була така шия, як у лєбєдя, отакі лапи красні і пір’я кругом, тоже красіво, а? Лєбєдь красівий, як лєбєдь, а обізяна, как обізяна.
Ніхто не їде до Парижа, бо там «як у Чернівцях», то чому в Чернівці мають їхати, бо там «як у Парижі»? Давайте домовимося: Україна красива як Україна, без порівнянь і мавпувань. Щоб у цьому переконатися, достатньо взяти карту й наосліп обрати собі місце для наступної поїздки. Тут і зараз.