Україна туристична: рік 1800

200 років тому в Лондоні вийшла друком книжка під назвою Travels through several provinces of the Russian Empire; with an historical account of the Zaporog Cossacks, and of Bessarabia, Moldavia, Wallachia and the Crimea («Подорожі кількома провінціями Російської імперії; з історичними свідченнями про запорозьких козаків, а також про Бессарабію, Молдавію, Валахію і Крим»). Її автор – барон Кампенгаузен, «майор кавалерії на службі його імператорської величності й член кількох академій і наукових товариств». У передмові барон повідомляє про намір презентувати громадськості розповідь про кілька вартих уваги провінцій Російської імперії, мало відомих іноземцям і навіть багатьом мешканцям Росії. І старанно виконує обіцянку.

 

Малюнок невідомого художника. Гапка у батька просить благословення

 

 

Маршрут мандрівки Кампенгаузена розпочинається з Чернігова і пролягає через Ніжин і Лубни на південь. Автор розповідає про велику кількість садовини й детально описує, які спиртні напої з неї готує місцеве населення, повідомляє про худобу, типи ґрунту, види птахів.

 

Але справжня цікавинка путівника – описи міст, за якими дуже важко впізнати їхні сучасні аналоги. Наприклад, таким собі торговельним Вавилоном виглядав… Кременчук (нині – місто у Полтавській області). Тут можна було купити що завгодно, навіть каракатиць, яких привозили греки з Егейського моря. А ось про Київ Кампенгаузен майже нічого не пише. За його словами, у цьому місті варті уваги лише печери (він називає їх катакомбами).

 

Мешканці сучасного індустріального Кіровограда (в часи Кампенгаузена – Єлизаветграда) неабияк здивувалися б, якби дізналися, що їхнє місто автор порівняв… із голландським містечком! Наступна зупинка – Ольгопіль: «Ольгопіль знаходиться від Єлизаветграда на відстані 131 версти (вочевидь, ідеться про селище на Миколаївщині. – Ред.). Ольгопіль є місцем, дуже корисним для здоров’я. Його назва означає, що жителі є головним чином молдавани, які оселилися тут під час війн між росіянами і турками. Вони переважно скотарі і є дуже заможними. Але вони настільки небагатослівні у своїх відповідях і водночас настільки скнаристі і негостинні, що можна рідко почути від них що-небудь, окрім Noui або Nouschdi – «Ми нічого не знаємо, Ми нічого не маємо». (У сучасній молдавській мові Nu ştiu – «я не знаю». – Прим. перекл.)

 

Малюнок Ільї Рєпіна. Ярмарок.

 

 

Дуже цікавими є спостереження барона щодо людей, яких він зустрічав дорогою: «Як і всі жителі південних країн, жителі України ледачі й брудні, окрім їхніх будинків, які є надзвичайно охайними. Вони працюють стільки, скільки їм треба лише для забезпечення предметами першої необхідності. Вони не настільки схильні до пияцтва, як північні росіяни, але їхні спиртні напої більш приємні на смак і однаково міцні. Вони вкрай розпусні і дуже часто страждають від венеричних хвороб. Здається, що вони мають природну обдарованість до поезії, а мальовнича краса навколо них, кохання та міцні напої є зазвичай темою їхніх віршів».

 

Вихований в аскетичних традиціях протестантизму, Кампенгаузен безжальний і до інших етнічних груп: «Поляків дуже багато, але оскільки вони загалом ліниві й погані люди, то вони не затримуються надовго на одному місці і часто залишають села, які самі побудували. Серби та угорці осіли тут за володарювання імператриці Єлизавети. Вони населяють міста Єлизаветград, Олександрію, Миргород і є надзвичайно заможними. Вони дали цій області назву Нова Сербія. Греки та вірмени походять із Криму і переважно населяють Бахмутський округ. Майже всі вони скотарі і звичайно настільки багаті, що не мають причин шкодувати за виноградниками, які було покинуто їхніми предками».

 

Дісталося від барона й одновірним німцям та шведам: «Тих жителів, які є начебто шведського походження, приблизно 900 осіб. Всі вони походять з Лівонського острова Даго і є сумішшю курляндців, естонців і фінів. Живуть вони здебільшого поблизу Кизикермена (нині – місто Берислав Херсонської області). Вони сповідують моравську релігію, а їхній діалект, що є сумішшю мов названих вище країн, дуже важко зрозуміти. Німці, за винятком тих, які живуть поблизу Єлизаветграда, знаходяться у плачевному становищі, яке спричинено їхнім пияцтвом та флегматичною млявістю».

 

Далі наводиться опис одягу і характерів людей: «Їхні вбрання, особливо у заможних, є сумішшю польських і татарських костюмів. Велике панство є надзвичайно гордовитим, і  серед них вважається, що до найперших родин належать тільки ті, в яких був або гетьман, або генерал, або головний суддя. До таких родин належать Кочубеї, Кулебякі, Безбородьки, Скоропадські і т. ін. Ці поважні родини походять від печенізьких татар. Незважаючи на свою гордовитість, вони не нехтують торгівлею, бо в Україні кожний є або купцем, або землеробом».

 

Малюнок Т. Калинського. Український міщанин. 1778 – 1782рр.

 

 

Картини статечного обивательського побуту пожвавлюються описом способу життя запорозьких козаків. Кампенгаузен познайомився з ними ще під час Російсько-турецької війни 1787–1791 років, у якій нащадки степових лицарів відзначилися в штурмах Очакова, Кінбурнській битві тощо, тож знав чимало з власного досвіду. «Якщо іноземець потрапляв до їхніх (січових. – Авт.) земель, вони приймали його та його почет з великою гостинністю. Цю гостинність вони довели до такого ступеня, що запорожець ніколи не залишав своєї хатини без хліба, солі, алкогольних напоїв та інколи свіжого м’яса на столі, щоб мандрівник, який міг прибути за його відсутності, міг знайти дещо їстівне. Господар будинку, де зупинявся мандрівник, був для нього янголом-охоронцем. На дверях не було замків, тільки дерев’яні засуви, проте все, чим він володів, вважалося священним. Але таке добре ставлення тривало лише рівно стільки, допоки мандрівник залишався на території запорожців. Тільки-но він перетинав кордони, його переслідували і грабували, забираючи всі цінні речі, якими він володів».

 

Не оминув спостережливий барон і стосунків січових харцизяк із прекрасною статтю: «Жінки жили в селах, кожне з яких знаходилось під керівництвом отамана. Жінкам було під страхом смерті заборонено ступати на територію Січі або місце проживання чоловіків. Кожний запорожець мав право користатися ними як заманеться. Коли жінка вагітніла, ніхто не давав собі труда встановлювати, хто був батьком дитини, оскільки вона належала нації в цілому. Якщо це був хлопчик, його забирали до Січі у чотирирічному віці і виховували там. Але дівчаток залишали з матір’ю, і як тільки вони досягали шлюбного віку, повинні були скорятися залицянням будь-якого запорожця, якому вони сподобалися. В одній хатині завжди жили чотири жінки. Якщо якийсь запорожець закохувався у дівчину і мав намір одружитися з нею, то йому дозволялось це зробити, але він втрачав право брати участь у розподілі спільної здобичі. Відтоді він повинен орати землю і сплачувати певну данину, яку розподіляли серед інших козаків Січі. Особливо дивно, що до шлюбу представники цієї жорстокої нації ставилися дуже поважно і з моменту його укладання жодний запорожець не смів порушувати права чоловіка. Покаранням за перелюб була ганебна смерть».

Далі Кампенгаузен продовжує не менш цікаві подорожі вже шляхами Криму, Бессарабії, Молдавії та Валахії.