Ніхто не знає, чим закінчиться сьогоднішня зустріч Путіна й Трампа на Алясці.
Якщо «саміт» — а це немалоймовірно — таки відбудеться, перший отримає фотографію, що забезпечить йому повернення на міжнародну арену.
Другий доведе, що хвиля гніву виборців, яким він радив «захлинутися слиною в очікуванні соковитих викриттів у справі Епштейна», його не потопила.
Європейці опиняться поза грою.
Зеленський, якщо нічого не зміниться в останні хвилини, буде проігнорований.
І навіть попри те що в політичному театрі може статися все що завгодно, і не заборонено мріяти, буцімто Трамп розчулиться від української вдячності чи муситиме поступитися меншості представників своєї більшості, котрим не стає сили дивитися, як путінська Росія — одвічний ворог Америки — паплюжить їхній прапор і висміює їхні цінності, найімовірніше, станеться таке.
Американський план видаватиметься виявом здорового глузду, а насправді лиш задурить голови й замаскує свою ганьбу сумнівною обгорткою «обміну територіями», де українські землі (окуповані та збережені) обмінюються на інші українські землі (де армія Зеленського чинить опір і які їй «милостиво дозволять» залишити собі).
Знову ж таки, я можу помилятися.
Але я розмовляв з одним із посланців Трампа.
Виступав у Конгресі з промовою за єдину, неподільну і вільну Україну і, на жаль, добре уявляю, чого хоче більшість прихильників MAGA.
І, на жаль, є всі підстави побоюватися, що все станеться саме так, як я описав вище.
Можна уявити зловтішність громадської думки, ейфорію фінансових ринків і овації пацифістів, які — мов ті «дурні», про яких Даладьє, повернувшись із Мюнхена, нашепотів Алексісу Леже (більш відомому як Сен-Жон Перс), мовляв, ті не знають, якій зраді аплодують, — отримають і ганьбу, і, дуже швидко, нову, ще страшнішу і глобальнішу війну.
Однак безсумнівно, що українці ніколи не підуть на поступки й не погодяться на план, який, як не крути, дорівнює капітуляції.
Нащо воно їм?
Коли втрачаєш так багато близьких, коли бачив гори трупів і щодня на кожному кроці зустрічаєш достойних чоловіків і жінок, які стали каліками, — чи можна все це просто стерти, наче не той приклад на дошці: «страждали даремно… загинули даремно…»?
А головне — доки ми, як заїжджена платівка, повторюватимемо, що «час працює на Росію» і що «Україна перебуває у скрутному становищі», коли перша за три з половиною роки завоювала лише 1 % території, на яку претендує, і не минає тижня, щоб друга не продемонструвала, навіть у самій Росії, блискучу перемогу, що викликає захоплення цілого світу?
І тут усе теж може змінитися.
І я ніколи не буду більше українцем, ніж самі українці.
Але Зеленський не має жодних підстав поступатися російським солдатам. Він знає, що вони деморалізовані, що їх підсилили ще більш демотивовані найманці й що на деяких фронтах атмосфера нагадує настрій бійців 1917 року, які підняли зброю вгору й підготували сепаратний мир у Брест-Литовську.
Залишається питання позиції союзників, зокрема Європи.
Якщо Україна відмовиться від фальшивого миру без гарантій безпеки, який намагатимуться нав’язати їй на Алясці, і якщо Трамп, роздратований, вийде з гри, як постійно погрожують його радники («не дратуйте президента… якщо президент gets exasperated, він відправить усіх куди подалі і залишить ворогів змагатись у пісочниці…»), — чи зможемо ми протистояти Америці, якій не наважились протистояти в питанні митних тарифів? Чи піднімемо замість неї рукавичку виклику, безпрецедентного за останні вісімдесят років, кинутого Кремлем вільному світу?
Чи можна покладатися на німецького міністра закордонних справ, коли під час візиту до Києва він обіцяє надати Україні «повітряну оборону», гідну цієї назви? Йдеться про формулу, озвучену 2 березня в Лондоні британським прем’єр-міністром Стармером. Чи є вона порожньою обіцянкою, мертвонародженим проєктом, а чи матиме шанс реалізуватися до укладення перемир’я, яке, як видно з усього, знову відбудеться за рахунок українців? А президент Макрон, який упродовж кількох років встановив довірливі відносини зі своїм колегою Зеленським — що зробило з нього експерта у безпекових питаннях? Чи дотримається він слова, даного у суботу, 6 серпня, коли вкотре заявив, що кордони України є нашими кордонами, її війна — нашою війною і, захищаючи Україну, ми боремося і за себе?
В Україні Європа стоїть перед вибором.
Сьогодні або ніколи, каже господар часу, який відлічує його для вільних людей.
Одного дня, не дай Боже, пекельна машина запрацює на повну потужність, і її неможливо буде спинити. Тоді він скаже: це було вчора або ніколи, час минув, ви спізнилися назавжди.