Україна російська чи українські росіяни?

Життя чи смерть – держава нарешті повин­на наважитися й полишити сере­динний шлях між життям і смертю, бо, як і кожен «третій шлях» – це ілюзія, згубна ілюзія, що неминуче веде до державної смерті. Держава нарешті повинна наважитися мати власне обличчя, стати, так би мовити, особою, а не бути мертвотним держапаратом, що сіє серед своїх номінальних громадян зневіру та відчай.

 

Власне обличчя – це національна ідентичність, держава повинна або набути її, або зникнути. Ідентичність – це передусім мова. Завдання зберегти свою ідентичність постає перед багатьма державами, навіть перед такими високорозвиненими, як Франція. Французьке суспільство не те що мультиетнічне, а мультирасове, й ходять чутки, що білих етнічних французів у країні менше половини населення. Але будь-яка статистика за національною ознакою в країні заборонена, Франція свято шанує республіканські принципи, а вони, як відомо, – свобода, рівність, братерство. З огляду на таке людське розмаїття Україні – зі «своїми», як полюбляють наголошувати місцеві «інтер­націоналісти»-русифікатори, ста тридцятьма з гаком «національностями» (більше, ніж у колишньому еСеРеСеРі, де розводилися про «сто тридцять рівноправних»!) – ще далеко до Франції, а проте в тій країні про «національності» не згадують і докладають великих зусиль для збереження свого обличчя, своєї ідентичності, своєї мови, там немає недорік-президентів та чужомовних депутатів, які плюють на Конституцію. Чистота мови – основа культури, французи люблять і плекають свою мову, її панівне становище видається непохитним, і все-таки французькі законодавці 1993 року були змушені закріпити державний статус французької мови в Конституції. За даними опитувань громадської думки, французька мова – голов­ний елемент національної ідентичності (80% ствердних відповідей), на другому місці стоять республіканські вартості (64% ствердних відповідей), а вже далі йдуть такі дрібниці, як гімн або герб. Усі французькі громадяни мають одну мову, одну національність – французьку, навіть німці Ельзасу та Лотарингії, що їх так розпачливо й не раз намагалася пригорнути до «материнського лона» Німеччина. (Але й свого німецького діалекту вони теж не забувають!)

 

В Україні є досить численна російська громада, сформована тут унаслідок колоніальної політики царської, а надто совєтської Росії, бо після революції в Україні жило близько мільйона росіян, а тепер їх увосьмеро більше, дарма що кількість українців за цей час змінилася мало. Значна частина нинішніх росіян – нащадки примусових переселенців, якими Москва колонізувала «провінцію» (зокрема Крим після війни), та армійські відставники, з яких тепер сформовано загони «українського козацтва», – в денікінських мундирах! У принципі, більшість росіян лояльно ставляться до української держави, і за розумної державної політики у сфері куль­тури ніхто б уже не згадував ані про двомовність, ані про якийсь особливий статус російської мови. Але держава не просто усунулася від виконання своїх функцій у мовно-культурній сфері, а чинить точнісінько навпаки, ніж треба: зводить українців до статусу упослідженої національної меншини, заганяє українську культуру в гетто, всіляко потурає націоналістам-русифікаторам, не чинить опору масованій культурній інтервенції з боку Росії. Така держава готує собі смерть. Потрібні не лицемірні заяви з високих трибун про любов до України (як схожа ця облудна любов на колишню «любов партії до народу»! Чи не тому, що країною заправляє «вся комсомольская рать» пристосуванців і кар’єристів, які й досі святкують ювілеї свого комуноюгенду?), а реальні масштабні дії. Без них збереження України як держави неможливе. Або росіяни, які живуть в Україні, стають щирими українськими громадянами, розуміючи, що країну об’єднує мова та національна ідентичність, або Україна летить у прірву, і та прірва – Російська Федерація, де українці поділять долю безправних і вже фактично безмовних удмуртів та чувашів.