Конституційною більшістю (понад триста голосів) народні обранці, котрі ще зранку взагалі не збиралися проводити пленарного засідання, прийняли цілу низку принципових законодавчих рішень.
Депутати підтримали поновлення дії Основного Закону взірця 2004-го року, скасованого Конституційним судом улітку 2010-го року. Відсторонили в. о. міністра внутрішніх справ Віталія Захарченка. Узаконили надання бюджетної допомоги постраждалим та родинам загиблих під час масових акцій протесту. Нарешті, декриміналізували статтю Кримінального кодексу, за якою відбуває ув’язнення екс-прем’єр-міністр Юлія Тимошенко.
Водночас деякі вимоги опозиції почуті не були. Так, нічим завершилася спроба кількох депутатів підняти питання про відсторонення генпрокурора Віктора Пшонки. Спікер Володимир Рибак оголосив про закриття засідання й хутко зник із сесійної зали.
Прийняттю цих рішень передували два дні боїв у центрі Києва, що потягли мінімум сотню смертей (абсолютна більшість – із боку повстанців), та восьмигодинні переговори між президентом Януковичем і трьома лідерами опозиційних парламентських партій. Наслідком цих переговорів, зокрема, стала й зміна Конституції, котра, втім, може тривати до середини осені. Водночас питання дострокових президентських виборів поки зависло в повітрі.
Читайте також: Каміння – зброя європейця
Інакше кажучи, сталося те, що нічого не сталося. Як справедливо зазначив «за гарячими слідами» в ефірі 5 каналу один із творців Конституції Віктор Мусіяка, коли Основний Закон змінювали в грудні 2004 року, «за» проголосували понад 400 парламентарів. Але після приходу до влади Януковича це рішення було без вагань перекреслене КС.
Нині ж за «повернення Конституції» проголосували лише 386 депутатів. Немає сумніву, що в разі, якщо президент утримає владу, він рано чи пізно знайде можливість знехтувати й цим волевиявленням. І вже тим паче знайде шлях для повернення «в стійло» депутатів-перебіжчиків, що сьогодні масово заявляли про вихід із пропрезидентської фракції.
Власне, це ще було б півбіди. Справжня біда полягає в двох інших речах. По-перше – у неможливості терміново й однозначно ввести в життя ті зміни, які логічно випливають із сьогоднішніх рішень ВР.
Є суто технічні нюанси. Так, декриміналізація «статті Тимошенко» повинна означати звільнення й усіх інших людей, засуджених за зловживання службовим становищем, що потягло особливо тяжкі наслідки (на думку судів). Бюджетні компенсації жертвам протистояння вимагають організаційних зусиль, на які державний апарат в його нинішньому стані виглядає просто нездатним. Нарешті, всі ці рішення ще повинен підписати президент. Котрий, поза всяким сумнівом, зробить свій підпис предметом торгу – мовляв, те й те я підпишу, але на умові, що парламентська опозиція не підніматиме тему того-то й того-то.
І тут постає друга, найбільша, проблема. Вона очевидна: формування нової влади, покарання винних у злочинах останніх місяців, і, нарешті, дотримання миру.
Читайте також: Ціна компромісу
Хто буде новим урядом? А владою на місцях? Як організувати розслідування злочинів силовиків? А злочинів із боку повстанців? Адже формально ті, хто бився на вулицях із міліцією – теж злочинці. Що робити із сепаратистським керівництвом Криму? І з харківськими губернатором та мером, котрі, здається, намагаються приміряти на себе роль нового «ПіСУАРу», не маючи на те власних ресурсів, котрі мали донбаські очільники взимку 2004-го – але маючи відверту підтримку Росії?
Ну й головне – хто і як зупинить і роззброїть повстанців? Тих, котрі втрачали в бою здоров’я і друзів, і сьогодні впевнені, що робили це не для звільнення Тимошенко, не для приходу до влади Кличка/Яценюка, і вже точно не для формування нової парламентської більшості зі складу вчорашніх «псів режиму»?
Авжеж, поганий мир кращий за добру війну. І небезпечного ворога не варто заганяти в куток: йому слід давати вихід. В тому числі й тоді, коли це означає збереження неправедно нажитого майна чи навіть позицій у владі.
Читайте також: Доба у вогні
Але правда і в тому, що в разі президентських виборів за участі Віктора Януковича він матиме шанси лишитись при владі. І ще більшою мірою матиме такий шанс завдяки поверненню Конституції-2004 – в ролі прем’єра після найближчих парламентських виборів. Та й не лише в Януковичі справа. Чинний (поки що) президент цілком міг піти на те, на що пішов учора, ще два місяці тому. Й тоді не було б ані зруйнованого центру Києва, ані десятків (чи сотень) загиблих. Янукович утратив цей шанс, і це все, що тут можна сказати.
Але як зміниться країна й держава? Ніякі конституційні та законодавчі новації не дають відповідей на це очевидне питання. Перезавантаження влади могло б дати шанс на проведення тієї ж люстрації – хоч би серед силовиків та суддів. Власне, це від самісінького початку було однією з головних, хоч і не завжди артикульованих, вимог суспільства. Але є дуже великі сумніви, що нова влада, хто б її не уособлював, виявиться здатною на послідовні кроки. Хоч би тією мірою, якою на ці кроки, заради зміцнення своєї влади, виявився здатний Янукович взірця 2010 – 2013 років.
І не варто сподіватися на «жорстку й рішучу» Тимошенко: вона виявилася безсилою проти Януковича раніше, і вже тим паче їй не стати диктатором («поганим» чи «добрим», уже неважливо) після років за гратами й за дії Конституції-2004.
Якщо, попри всі острахи, сьогоднішні рішення дійсно принесуть у Київ і країну мир, це все одно не означатиме завершення кризи. Власне, навпаки: країна стикнеться зі значно тривалішою кризою. Добре буде те, що вона обійдеться без боїв і смертей. Все інше буде дуже складно.
Втім, мир іще не настав. Він тільки став трохи можливішим.