Незважаючи на те, чи прийме польський сейм дату «11 липня» як день «пам'яті жертв Волинської трагедії та мучеництва кресов’ян», можемо бути певні, що велика частина польського суспільства таки відгукнеться на заклики політиків згадати ті події й вкотре засудити українців. Втім, 70 років тому, влітку 1946-го минула ще одна дата, яку не згадують поляки і якій мало уваги приділяють українці –ліквідація УГКЦ на території Польщі, що стало проміжною ланкою між каральними акціями Армії Крайової та акції «Вісла».
Закерзоння. Кров на ризах
В другій половині 1940-х велика українська драма розгорнулася на території соціалістичної Польщі, куди ввійшли етнічні українські землі Холмщина, Надсяння, Підляшшя та Лемківщина. Виселення, терор, арешти та смертні вироки (навіть в СРСР з 1947-го існував мораторій на смертну кару), спалення чи знищення цілих сіл – це те, в що на кілька років погрузло Закерзоння.
Читайте також: Пекло — це ти сам
Окрему сторінку цієї історії займає ліквідація Української Греко-Католицької Церкви, яказалишалася чи не останньою українською інституцією на території Польської Народної Республіки (ПНР).
Вже після формальної ліквідації УГКЦ на території Радянського Союзу, 25 червня 1946 року заарештовують Перемиських єпископів – Йосафата Коциловського та його помічника ГригоріяЛакоту. «Побитого старця-єпископа бандити винесли на вулицю разом із кріслом, якого він міцно держався, маніфестуючи таким чином свій опір. Його кинули до авта разом із кріслом, при чому єпископ розбив собі голову й з грюкотом упав на поміст авта», – описувалося в листопаді 1946 року у виданні підпілля «На чатах».
Останній Перемишльський єпископ 70-літній Йосафат Коциловський. Фото із слідчої справи
Коциловський помер в концтаборі Чапаєвка під Києвом в 1947 році. За окремими свідченнями, останні хто крізь колючий дріт опікувалися за цим блаженним чоловіком були черниці Російської Православної Церкви. Лакота загинув на 3 роки пізніше, в 1950-му, в таборі поблизу Воркути. Про нього залишив спогади римо-католицький священик Петро Леоні: «На засланні, серед людської мізерії, я стрінув теж і правдивих ангелів у людському тілі, які своїм життям представляли на землі Херувимів, прославляючих Христа-Царя слави. Між ними був ісповідник віри, владика Григорій Лакота, перемиський єпископ-помічник, який від 1948 до половини 1950 року просвічував нам знесиленим каторжникам своїм прикладом християнських чеснот».
Втім, переслідування 850 тисяч українців Закерзоння, зокрема й священиків розпочалося на кілька років раніше. Чи не найбільшою акцією винищення українського населення є події в селі Сагринь на Холмщині 10 березня 1944 року. Село було оточене й спалене разом з населенням боївкарями Армії Крайової (АК). Сьогодні встановлено понад 600 імен жертв, хоча окремі свідки підносять число до 1000 осіб.
Інше село-символ – Павлокома неподалік Перемишля. Тут 3 березня 1945 року відділ АК на чолі з Юзефом Біссом знищив 366 українців, більшість з яких були дітьми та жінками. При чому, страта українців відбувалася холоднокровно на території поблизу церкви. Перед тим, в самій церкві, людей ділили на групи знімали одяг та цінні речі. Життя подарували жінкам із хлопчиками до 7 років та дівчатами до 10 років.
Виселення українців до Польщі, березень 1946 року
Серед замордованих був й отець-парох Володимир Лемцьо. Його син, якому на той час виповнилося 6 років, згодом свідчив: «…розпочинався день 3 березня 1945 р., який на 60 років позбавив мене нормального сну. Розпочинався день, який закарбувався в дитячій пам'яті, позбавивши дитинства, змінивши мою долю». Останньою «жертвою» Павлокоми стала сама греко-католицька церква, яку місцеві поляки розібрали в 1963 році. Подібні трагедії пережили кілька десятків сіл Закерзоння.
В Павлокомі, де до війни проживало 1190 українців та 170 поляків, лише через 60 років після трагедії поляки дали дозвіл на встановлення пам’ятника. Затвердили «коректний» проект та напис: «Вічна пам'ять 366 жертвам, трагічно загиблим 1-3 березня 1945 року в селі Павлокома». А неподалік поставили хрест «Пам’яті поляків, мешканців села Павлокома, які в 1939-1945 роках загинули від рук українських націоналістів і померли на “нелюдській землі”»…
Читайте також: Чи варто засуджувати волинський злочин?
Окрім жертв польсько-українського протистояння, є ще категорія тих, яких стратили за вироком суду. Отець Василь Шевчук, більш відомий як капелан УПА «Кадило», в 1930-х роках був парохом в Павлокомі. Він приєднався до партизан, де продовжив виконувати свій священичий обов’язок – сповідав, вінчав, хоронив, правив Богослужіння, але вже в лісі. В червні 1947 року, під час переходу на Захід «Кадило» потрапляє в руки чехословаків, які передають його польській стороні. 13 вересня 1948 року священика Василя Шевчука розстріляли.
Загалом, на сьогодні дослідники обережно допускають, що на Закерзонні від рук поляків загинуло близько 50 українських священнослужителів. А один із вцілілих, хоча теж репресованих, священиків Василь Гриник в 1970-х роках згадував: «Всіх, я так рахував, що вбито коло 30 наших священиків… Але я не пам’ятаю випадку, щоб в околицях Перемишля був вбитий латинський священик».
Відділ АК в Сагрині під час «ліквідації» села
Акція «Вісла»
Остаточне вирішення «українського питання» відбулося в 1947 році. 28 березня 1947 року сотнею УПА Степана Стебельського-«Хріна» було організовано засідку та здійснено обстріл колони польського війська. Серед загиблих виявився віце-міністр оброни Польщі, генерал Кароль Свєрчєвський. Наступного дня комуністична влада ПНР приймає рішення про переселення українців на німецькі території, які відійшли до Польщі після ІІ Світової війни.
Чимось це нагадувало події 1934-го – коли після вбивства міністра Пєрацького, на наступний день урядовим декретом було створено концтабір в Березі Картузькій. Насправді ж, переселенча акція 1947 року тривало й ґрунтовно готувалася, а смерть Свєрчєвського стала формальним приводом для її реалізації.
Вперше велике переселення поляків та українців відбулося ще в 1944 році – тоді провели обмін населенням прикордонних земель. Із Західної України вивезли поляків, а українців – з місць компактного проживання на території Польської республіки. Цей великий обмін населенням між обома державами завершився влітку 1946-го. І хоча на територію УРСР було вивезено майже 500 тисяч українців Закерзоння, але це не вирішило вповні проблеми. Польські урядовці готувалися до остаточної розв’язки українського питання. Відтак, ще до загибелі генерала на найвищому рівні неодноразово піднімали питання створення моноетнічної польської території через виселення решток українців та розселення їх на Заході країни. Шлях в СРСР на той час уже був для них закритий.
Читайте також: Чи заспіває польський Сейм голосом КГБ/ФСБ?
Вбивство Свєрчєвського стало прямим приводом для трьохмісячної акції, що спочатку носила назву «Схід», а пізніше «Вісла». Між іншим, поляки так і не знайшли конкретних свідків, які б однозначно вказали, що польський генерал загинув від рук УПА. Не згадав про це в своїх, досить детальних спогадах, й командир Хрін.
Акція «Вісла» тривала з 28 квітня по 28 липня 1947 року. Українців Надсяння, Лемківщини, Холмщини та Підляшшя не лише вивозили на Захід Польщі, але й розпорошували серед польської людності, остерігаючись появи нових місць їх компактного проживання. Ще частина українців опинилася в тюрмах та концтаборах, найвідомішим з яких був Явожно – колишня філія Аушвіцу. Побої, голод, виснажлива фізична праця – це те, що було майже ідентичним з нацистськими кацетами, хоча діялося вже по війні. За час проведення акції «Вісла» до смертного вироку засудили 173 українця, в Явожно утримували ще майже 4 тисячі осіб, з яких біля 200 загинули. Загалом же, за польськими даними – на Захід вивезено понад 150 тисяч людей.
Так, за три місяці 1947 року було поставлено остаточну крапку в українському питанні, а разом з тим – знищено унікальну культуру, яку впродовж тисячоліття плекали місцеві автохтони. Ще через три роки польський уряд офіційно позбавив українців права власності на все нерухоме майно, яке залишилося на етнічних українських землях. Слабкий голос католицької церкви, щоб хоча б не розбирати іконостаси в старих церквах – не був почутий. І не дивно – десять років перед тим, влітку 1938 року було знищено понад півтори сотні дерев’яних церков Холмщини. Руйнувати їх в кінці 1940-х і в наступні десятиліття стало значно простіше.
Останнім акордом переселенчої акції стали обмін територіями, які здійснили СРСР та ПНР у 1951 році. Тоді обміну підлягали по 480 квадратних кілометрів, що знову ж супроводжувалося депортацією населення.
————————————————————
З книги спогадів вояка АК Стефана Дембскі "Екзекутор"
Коли ми входили до українського будинку, наш "Вілусько" ставав буквально шаленим. Статурою, як добре розвинена горила, коли тільки бачив українців, очі виходили йому з орбіт, з відкритих губ починала капати слина і він справляв враження скаженого.
Я з "Луісом" переважно ставали під двері та вікна, натомість напівпритомний "Твардий", старий ножевик зі львівських Пасік, кидався на скам'янілих українців та різав їх на шматки. З нечуваною вправністю розпорював їм животи чи розрізав горлянки, аж кров бризкала на стіни. Неймовірно сильний, часто замість ножа використовував звичайну лавицю, якою розколював черепи, наче макові головки.
Одного разу зібрали три українські родини в одному домі й "Твардий" вирішив прикінчити їх "весело". Вдягнув знайдений на полиці капелюх і, взявши зі столу скрипку, почав грати на ній. Поділив українців на чотири групи та при звуках музики наказав їм співати "Тут узгір'я, там долина, в дупі буде Україна…". І під загрозою мого пістолета бідаки співали, аж шибки у вікнах дрижали.
Це була їх остання пісня. Після закінчення концерту "Твардий" так жваво взявся до праці, що ми з "Луісом" втікли до сіней, щоб і нас часом помилково не зарізав…
З кожної історії можна зробити висновки та чогось навчитися, якщо опиратися тільки на правду. Для того в цій книжці пишу тільки про бойові дії, в яких брав безпосередню участь. Не пишу про речі, про які мені розповідали і яких свідком не був. Подаю тут факти з життя простого вояка Армії Крайової.
Через роки після закінчення війни я пробував аналізувати самого себе і наприкінці вирішив, що дійшов до звірячої стадії передусім через своє виховання замолоду – в атмосфері надміру патріотизму.