Чим дужче ми намагаємося осмислити перебіг і результати президентських виборів, тим більш зрозумілою стає неможливість описати й осягнути чинну політичну ситуацію за допомогою стандартних засобів політичної науки. Всі ці різні "ліві-праві-центристи", "демократи-авторитаристи", "прогресисти-консерватори" сьогодні не надаються до українських реалій. Досить лише згадати, про що говорили речники тих чи інших кандидатів у президенти на різноманітних ток-шоу, потім послухати, про що вони говорять нині, а то ще й зовсім не слухати – просто вимкнути звук і подивитися на їхні обличчя. Подивитися на ненависть не так до опонентів (хоча і до них інколи також) – до будь-кого у студії, хто насмілиться висловити якусь незручну, нестандартну думку, на жагу нищення, на презирство до плебсу, змішане із запобіганням перед ним – і стане просто моторошно. Або смішно – аж до істерики.
А ще краще – дивитися не на обличчя, а на те, що звичайно залишається за кадром: на автомобілі, що ними їздять скромні народні обранці та кандидати у президенти (до речі, майже всі з останніх, хто рахується, хоча й не часто засідає у Верховній Раді, не погребували взяти багатотисячну матеріальну допомогу – очевидно, бідують…).
І це – у незаможній кризовій державі; і це – у розділеній казна-на-кого і казна-на-що країні; і це на землі, де треба плекати кожну добру надію.
Утім, не цим персонам і не тим, хто їх слухняно обслуговує.
Так от, традиційна термінологія політичної науки безсила щось сказати про цих монстрів; адже там, де монстри – там вилазять архетипи давніх часів, там на конях виграють вершники Апокаліпсису, хай і у вигляді напівпародійному, там з людської натури злазять усі модерні культурні нашарування і бажання: "Розіпни його!" (кого саме – має особливого значення, головне – щоб був сам акт і насолода від нього) виглядає чи не найбільш невинним з-поміж інших бажань взятої крупним планом телевізійно-політичної еліти.
Ось тут і час згадати про справді глибинні, фундаментальні чинники, які характеризують людське єство; цими чинниками є чільні рушії людської поведінки, окреслені свого часу Зиґмунтом Фройдом та його послідовниками – Ерос і Танатос.
Відтак на якийсь час вимкнімо телеекрани з черговими політичними ток-шоу і звернімося до теорії. Бо йдеться про речі справді серйозні.
Звернення саме до таких глибинних чинників людської природи, щоб на їхній основі спробувати описати публічно-політичне життя України, мабуть, коректне ще й тому, що у нас не діють такою повною мірою, як у цивілізованій Європі, механізми сублімації первинних потягів людини, перетворення їх на витончені форми культурної поведінки. У нас багато що людське й напівлюдське постає у своїй відпочатковій оголеності. Взагалі-то, пострадянський простір мав би стати Меккою для польових досліджень з Еросу й Танатосу послідовників Фройда…
Отже, нагадаю засадничі риси розуміння Фройдом рушіїв людської поведінки у, так би мовити, глобальному вимірі. Ерос у сублімованому вигляді є джерелом людської творчості в усіх сферах, він надає яскравих життєствердних барв усьому людському буттю. На думку неофройдиста-неомарксиста (досить стандартне поєднання для другої половини ХХ століття, якщо йдеться про Захід) Герберта Маркузе, саме Ерос не дає “завалитися” підмурівкам цивілізації, і лихо сучасного світу в тому, що він надто “репресує” Ерос. Танатос, навпаки, уособлює потяг до знищення. Фройд писав про інстинкт Танатосу як про інстинкт тотальної руйнації і деструкції, про потяг до цього і про насолоду від знищення чи чогось конкретного, чи то геть усього. Тож вихід цей інстинкт знаходить у вигляді двох різновидів агресивності: спрямованої назовні та спрямованої всередину – себто мазохізму.
Після Першої світової війни, після появи більшовизму і нацизму, чимало авторів, в тому числі й сам Фройд писали про торжество Танатосу і послаблення Еросу у сучасній цивілізації. Досить згадати популярні тексти часів 20-30-х років ХХ століття. щоб переконатися у справедливості такого спостереження: "І як один помрем…" (варіант: "І всіх жидів поб’єм…") – "Хай живе світова пожежа революції!" – "Могила Леніна – це колиска нового життя трудящих" – "До д’ної ями, Будем, будем бить…" – "Ми радісно помираємо за фюрера, тому що він бореться за Німеччину…" – І так далі, і таке інше. Але зведення “сил Танатосу” на публічно-політичній арені лише до націонал-соціалістів і комуністів сьогодні виглядає вельми однобічним. Аналогічним чином і зведення “сил Еросу” лише до антисистемних, переважно молодіжних груп, як це проголосив на початку 1960-х Герберт Маркузе, теж виглядає однобічним. Але мова сьогодні не про Ерос (надто якийсь він у нас полохливий, та й вочевидь замало його у політиці), а про його "напарника", який добряче розрісся на нашому поживному ґрунті.
І хай читач пробачить, що я не називатиму конкретних партій, передач та прізвищ: не хочеться зайвий раз мати справу з силами деструкції у нескінченних судових тяганинах. Отож розставте самі, як пішаків на шаховій дошці, певних персонажів і їхні бренди на полях Танатосу…
Отже, першими варто назвати тих, у яких потяг Танатосу вочевидь домінує, отже, танатофіли. Тобто ті політичні сили, політиків та їхніх промоторів у мас-медіа, котрі внутрішньо налаштовані на руйнацію, деструкцію, негацію, на знищення як своїх конкурентів, так і всього чинного порядку речей. Іншими словами, це такі собі “термінатори політикуму”. Зрозуміло, що коли подібні люди і сили становлять переважну більшість (скажімо, у Німеччині початку 1930-х років нацисти, комуністи, націонал-радикали та інші прихильники “радості через силу” разом складали понад дві третини парламенту), то всьому існуючому ладові, ба, основам цивілізації загрожує тотальний обвал. Не лише у сфері політики – руйнація неодмінно торкнеться й елементарних засад цивілізованого буття “простих”, пересічних громадян тієї країни, де діють потужні носії енергії Танатосу
Серед танатофілів можна виокремити чотири основні різновиди. Один із них спрямований на зовнішню деструкцію, на знищення ворога й самоствердження шляхом постійного поборювання злих сил у смертельному бою, можливо, “холодному”, на телевізійному ток-шоу, але непогано й у "гарячому", тицьнувши тому в пику або вистріливши з пістолета, а чи то пославши у точку Х "Камаз" із відповідним спецзавданням, щоб одержати від усього цього – як процесу, так і від результату – незрівнянне задоволення. Порви, потопчи, хоча б вилий цебро помиїв – і посміхнися ледь втомлено, як володар усесвіту…
Другий різновид пов’язаний із спрямованістю руйнації не лише назовні, а й на самих себе, тож ідучи за Фройдом, зазначимо: це такі собі політичні мазохісти. Власне, це передусім та частина українського політикуму, яка щосили прагне перестати бути українською – не в етнічному, звичайно, а в державно-політичному, громадянському розумінні. Тут чимало діючих осіб, і всі вони ставлять собі за мету розчинити Україну у якомусь велетенському наддержавному об’єднанні, яке інколи делікатно називається якимось там “союзом”, інколи – взагалі непристойно: ЄЕП, інколи ж ніяк не називається, але, як то кажуть, все одно мовчки стоїть за дверима. Що цікаво: персонажі, котрі б ніколи в УРСР не зробили кар’єру вищу за начальника автобази чи секретутку райкому комсомолу, послідовно і щосили поливають брудом тих, хто виборював українську незалежність, тобто можливість будь-яких громадян України бути політичними постатями; а олігархи, котрі б ніколи за радянського режиму не просунулися далі за рубачів м’яса на провінційних базарах, щедро фінансують ЗМІ, що продукують ностальгію за тими часами. Аутонекрофілія, одначе…
Третя група політичних телетанатофілів – ті, хто намагається якнайдалі пролонгувати існування символів і структур класичної, так би мовити, доби торжества тотального нищення всього живого. Тут, власне, немає чого коментувати – хіба що здатність певного типу минулого з його поетизацію смерті відтворювати себе у душах представників нових поколінь, здавалося б, за своїм єством схильних до Еросу, до життя.
І четвертий різновид танатофілів вельми специфічний, часом навіть десь симпатичний і справді телегенічний, оскільки його потяг до Танатосу не є тотальним, – але від того не менш небезпечним. Ця група політичних сил і персонажів уже тривалий час прагне негайної й остаточної смерті певних соціально-економічних структур, що залишилися Україні у спадок від радянського минулого. Йдеться про радикальних реформаторів-ринковиків. Їхня мета і мрія – ліквідація геть усього, що не пов’язане прямо зі словами “вільний ринок” – від державних дотацій на утримання житлово-комунального сектора до Національної академії наук як структури, що перебуває більш, ніж наполовину на утриманні держбюджету. Наслідки реалізації подібних намірів можуть бути грандіозно-вбивчими, адже тут зібралися люди фахові, такі, що можуть “зі смаком” провести тотальну ліквідацію тієї чи іншої суспільної сфери лише на тій підставі, що вона “неринкова” (наче на ринковому Заході існує мало неринкових структур). І хоча за останні роки (особливо з початком глобальної економічної кризи) кількість таких “борців” дещо зменшилася або вони помудрішали, все ж тотальні ринковики стоять у лавах волонтерів Танатосу недалеко від тотальних антиринковиків.
Про партії та політиків, які органічно пов’язані із життєствердним Еросом, краще промовчати. У зв’язку із майже повною їх відсутністю. Проблема тут у тім, що недостатня кількість еротофільних політичних діячів та сил небезпечна для будь-якої країни, тим більше, для такої, яка начебто прагне вийти із перманентної кризи. Адже за Маркузе, коли Танатос бере гору над Еросом у макромасштабі, цивілізація (чи країна) рухаються до самознищення.
Нарешті, третя велика група політиків та партій – та, у яких змішані в різній пропорції Ерос і Танатос. Їх чимало – може, внаслідок певних особливостей українського політичного буття, де об‘єктивно зумовлена суміш прагнення до руйнації структур минулого з потягом до творення нового є домінантою. Але що цікаво: у більшості цих персонажів та сил їхня частка еротофільності мала відтінок нарцисизму. Відтак любов до себе з часом поглиблювалася, ненависть до інших посилювалася – й останнє стало домінантою політичної поведінки подібних суб’єктів.
І тут ми підходимо до головного – що не партії і не політики поки що визначають лице українського буття; реальні політичні рішення в Українській державі поки що ухвалюють зовсім інші люди, ніж ті, хто очолює партійні фракції у парламенті, засідає у президіях з’їздів серед своїх однодумців та виступає у телевізійних ток-шоу. Йдеться не тільки про тіньових босів, а і про тих, кого звуть “політтехнологами” і хто насправді смикає за ниточки нашого політикуму, одержуючи колосальне задоволення, коли їхні маріонетки стикаються між собою, завзято нищать одна одну чи зливаються у протиприродних обіймах. Нічого дивного в цьому немає, якщо згадати про початково клановий характер більшості партій в Україні. А клани, що зросли з угрупувань всередині колишньої номенклатури, зберегли і навіть посилили в собі потяг до руйнації. Для багатьох з них така руйнація (наприклад, вивезення продукції з України за демпінговими цінами чи успішна торгівля імпортними товарами за рахунок перманентного знищення внутрішнього товаровиробника) стала просто-таки способом життя.
Саме домінування кланів у реальному політичному житті Україні і посилює, з одного боку, опозиційні їм танатофільні політичні сили (бо цілком зрозумілим є підсвідоме бажання руйнації руйнаторів – у сублімованому вигляді це може бути навіть сумнозвісна “експропріація експропріаторів”), з іншого – призводить до деструкції творчих, креативних сил (хоча б тому, що кланові лідери цілком свідомо бачать у самому факті їхнього існування небезпеку для свого панування).
…Тому лишається ще раз повторити застереження Герберта Маркузе: там, де потяг до смерті, до руйнації, до деструкції бере гору над потягом до життя, там виникає загроза існуванню підвалин цивілізації. А ви, шановний читачу, гадаю, вже розставили політичні партії та кандидатів у президенти України за запропонованою вам приблизною схемою. А, може, додали щось своє. Особливо в плані дивовижних збочень Еросу і перетворення його на Танатос на щиро українському ґрунті. Таке, що авторові і не снилося.