От і постає запитання: хто ментально далі від жителів Москви: мешканці Казані чи Харкова? Чи в Україні сформувався за 20 років інакший культурно-світоглядний простір, відмінний від Росії? Дехто скаже, що так, і навіть наведе аргументи. Проте не слід забувати, що Росія дуже різна. Безперечно, і в незалежній Україні, і у федеральному суб'єкті Татарстані є якісь свої, відомі лише на, так би мовити, внутрішньому ринку співаки, політики, письменники тощо. Проте і там і там більшість населення цитує жарти Задорнова і Петросяна, дивується вибрикам Жиріновського, знає пісні Кіркорова.
З роками ситуація не змінюється: в інтернеті з'являються нові російськомовні інтернет-проекти, як, приміром, квазіенциклопедія «Луркмор», відеоогляди на Youtube типу «+100500» або «This is хорошо», флеш-мульти на кшталт «Масяні». Такі російські продукти завжди популярніші серед українських користувачів, ніж українські. Вони породжують нові крилаті вирази, прислів'я, формують моделі поведінки. Не дивно, що навіть молоді україномовні громадяни в найбільш національно-свідомих регіонах послуговуються запозиченим з російської сленгом, тоді як український в останнє десятиріччя практично не формується, за винятком політичного.
Де формується окрема українська культура? Передусім музика і література, видаються книжки і диски, знімаються кліпи, відбуваються фестивалі. Однак за рівнем упізнаваності жоден український співак не зрівняється з Кіркоровим, звісно, за винятком тих, хто розкрутився і в Росії, як-от Вакарчук, Скрипка, Сердючка. Крім того, як я вже припускав, у етнічних суб'єктів РФ також має бути певна кількість письменників чи співаків для внутрішнього вжитку, що не заперечує домінування загальноросійського культурно-світоглядного простору. Певну популярність здобули копії російських проектів: «Камеді клаб.ua» (клон російського «Камеді клаба») і вітчизняна ліга КВК – куди ж без неї.
Найпопулярнішою соціальною мережею в Україні є російська «Вконтактє». Достатньо зазирнути на профілі зареєстрованої там молоді з різних регіонів України, щоб побачити, практично ніхто не обходиться без російськомовної музики, демотиваторів/коміксів, підписів, цитат абощо. Причому, іноді це навіть не копіпаст: погано обізнані в російській граматиці українські діти намагаються написати почуті десь російськомовні «розумні» фрази. Зазвичай це виглядає жалюгідно. Фактично російська мова в їхньому розумінні посилює зміст написаного/сказаного, вириває його з контексту буденності. А, так, мало не забув: найпопулярніші підліткові та сімейні серіали в нас також російські.
Не дивно, що українська мова в такій ситуації повністю синхронізується з російською. Будь-які нові терміни в українській – це перекладені російські, тобто якщо комп'ютерний вінчестер російською називатимуть «вінт», то українською він стане в кращому разі «гвинтом». Та й американізми в українській мові з’являються лише ті, що до того потрапили до російської. Ситуація дуже нагадує україномовний Windows XP: спочатку треба встановити російськомовну версію, а вже потім, поверх неї, запустити українізатор (який і українізує її, м'яко кажучи, неідеально).
Українське суспільство перебуває в єдиному культурному та світоглядному просторі Радянського Союзу, якого вже давно немає. Пересічний водій автобуса зі Львова значно легше порозуміється з колегою з російського Владивостока, ніж із сусіднього польського Перемишля: вони можуть спілкуватися на одній хвилі, використовуючи один понятійно-термінологічний апарат. До речі, українські дальнобійники (ще одне слово-калька з російської) в Польщі спілкуються на «загальнорадянській», а не польській частоті: навіть галицьким дядькам простіше і зрозуміліше перекинутись кількома фразами із зауральськими колегами, ніж із польськими. Мандруючи автостопом сусідніми європейськими країнами, я не переставав дивуватися цьому факту.
Як вийти з цієї ситуації? Кожен може спробувати порадити щось своє. Гадаю, що головне – подолати замкненість нашого культурного поля. Кожен молодий українець має поставити перед собою завдання: досконало опанувати щонайменше польську (вона із сусідніх європейських мов для нас найлегша), якнайкраще знати англійську, по змозі підтягувати німецьку. Диверсифікувати треба не лише канали постачання нафти й газу до нашої країни, а й інформаційні: Україна та її культурно-світоглядний простір мають бути синхронізовані не лише з Росією, а, крім того, щонайменше з Європою. Не відмовлюсь від спокуси згадати Шевченкове «І чужому научайтесь…»: щоб мати власний український світогляд, треба краще знати й розуміти світогляди всіх наших сусідів, а не лише східного.