На одній нараді у 2012 році, де обговорювалося, чим приєднання України до Угоди про асоціацію відрізняється від членства в ЄС, французький експерт, колишній функціонер Єврокомісії, вразив присутніх реплікою: «ЄС — це не принц на білому коні для бідної Попелюшки, якою себе іноді уявляють деякі країни. Це шлюб за контрактом. Чим більше ви зазначатимете в ньому своїх умов і чим краще будете їх виконувати, тим більше шансів на тривалий шлюб». Один український експерт запитав: «Шансів чи гарантій?». «Жодних гарантій, а також любові, а щастя й поготів, — прозвучала відповідь. — Можна досягти певного спокою, але це не позбавляє вас від необхідності постійного скепсису та аналізу умов».
Альтернатива чи догма
Сумніви щодо єдино правильного європейського шляху в Україні дорівнюють зраді на користь агресора. Проте, як і в економічній думці, де панує догматичний неолібералізм, який уже 30 років нищить умови для розвитку, так і в обраному шляху до Європи догматизм і безальтернативність не приносять успіху та шкодять справді взаємовигідній інтеграції.
Погляд із середини Європи нам здається корисним. «Шлюбні контракти» деяких нових країн-членів не тільки докладно готуються, а й піддаються постійному аналізові на відповідність національним інтересам. Часи, коли зовнішня політика вважалася прерогативою винятково еліти, давно минули. Сьогодні в цій сфері неможливо діяти без широкої участі суспільства та підтримки з боку громадської думки.
Доказом цього є, по-перше, той факт, що багаторічний консенсус щодо подальшої інтеграції в ЄС («більша інтеграція») перебуває під збільшувальним склом громадськості, а отже, політичної уваги. Це викликано і частковою дисфункцією європейських структур (криза євро та міграційна криза), і зниженням здатності ЄС гарантувати безпеку та процвітання своїм громадянам, і тим, що, на думку національних політиків, Брюссель замахується на політичний суверенітет країн-членів. По-друге, міжнародна політика дедалі більше стає чинником внутрішньої політики, зокрема через побоювання громадян, що глобальні економічні процеси (делокалізація галузей) і демографічні процеси (міграція) впливають на їхнє повсякденне життя. По-третє, у зв’язку з кризою довіри до представницьких інститутів (забюрократизованість Єврокомісії) і політичного істеблішменту (рішення національних політиків, котрі вважають себе наднаціональними діячами, рішення, що шкодять інтересам країни з погляду кожного громадянина) посилюються заклики до форм прямої демократії. Саме ці процеси нещодавно відбулися у Великій Британії, Нідерландах та Угорщині.
Читайте також: Хиткий власний шлях
Зручний приклад
Польща має особливі підстави ставити питання про те, як поточна зовнішня політика узгоджується з національними інтересами та забезпечує розв’язання запитів громадян. Починаючи з 1990-х років, погляд Польщі на Європу та світ визначався її європейською орієнтацією, шляхом до НАТО та ЄС. Це був не тільки політичний та економічний вибір, але й культурний і цивілізаційний. В інституційному вимірі цей вибір залишається незаперечним, але в новій європейській та глобальній реальності він повинен постійно отримувати підтримку громадян. Це залежить від того, наскільки політична еліта та суспільство загалом готові (і спроможні) конструктивно брати участь у формуванні європейської політики і в найважливіших інтеграційних проєктах. Поляки дуже активно й, відзначимо, дуже успішно, зайшли в інститути в Брюсселі (Єврокомісія), Страсбурзі (Європарламент) і Парижі (ОЕСР).
Навесні 2016 року Фонд Стефана Баторія опублікував звіт «Зміни в Польщі, але що зміниться?». У ньому стверджувалося, що парламентські вибори 2015 року відкрили період найбільших змін у зовнішній політиці Польщі з 1989 року. Якщо раніше ЄС розглядався передусім як джерело можливостей, то тепер його дедалі частіше визначають з боку уряду як загрозу та перешкоду розвитку. Докази цього можна спостерігати в різних сферах: загострюються суперечки польських урядовців із Єврокомісією та іншими європейськими інститутами, виникла криза у відносинах із Францією. А пропозиція Ярослава Качинського про чітке обмеження компетенції інститутів ЄС, його загальний ідеологічний фронт із прем’єр-міністром Угорщини Віктором Орбаном та резолюція Сейму про перетворення Євросоюзу в асоціацію слабо пов’язаних між собою сильних суверенних держав поклала початок процесу відкритої фронди до нинішньої системи управління в Союзі. Критики часто заявляють, що євроскептична політика партії «Право і справедливість» (ПіС) здійснюється всупереч польській громадській думці, яка, зрештою, є однією з найбільш проєвропейських у ЄС.
То що ж означає бути «проєвропейським» у польському варіанті? Нині європеїзація дедалі частіше стосується Європейського Союзу як організаційного утворення, а не Європи або європейської цивілізації. «Європеїзація» з раціональної позиції означала перенесення законів і правил ЄС у національне законодавство та адміністративну практику країн-членів («aquis communautaire»). Європеїзація передбачає взаємну адаптацію національних і субнаціональних систем управління відповідно до загальноєвропейських норм і правил як «поступовий процес, що змінює напрям і форму політики тією мірою, якою політика Євросоюзу та його економічна динаміка зумовлюють логіку розвитку національної політики». Водночас загальні переконання й норми спочатку визначаються та закріплюються в процесі ухвалення рішень на рівні Єврокомісії, а пізніше включаються в логіку внутрішнього дискурсу країн, їхніх політичних структур і державної політики загалом.
Дотримання політиками швидкості та ступеня змін у кожній країні, яка виконує рішення ЄС, дає змогу віднести їх до трьох різних таборів:
1. Неофункціоналісти. Вони вважають європеїзацію «неминучою» та «автоматичною».
2. Історичні інституціоналісти, які покладаються на важливість історичних змін і залежність від раніше обраного шляху розвитку, наголошуючи на важливості колишніх рішень, інституційних практик і шляхів «залежності», орієнтуються на реальний емпіричний досвід і відповідно формують соціальну, політичну, економічну поведінки.
3. Ліберальні інституціоналісти, такі як Ендрю Моравчик, пропонують політику «переговорних ігор» та формування національних переваг як дворівневої гри з акцентом на переваги держав. Це, на їхню думку, краще, ніж єврореалізм і євроскептицизм, — політики, що засновані на інтересах.
У процесі розширення ЄС роль Єврокомісії була об’єктом палких дискусій. Спроба об’єднати ліберальний міжурядовий підхід Моравчика з неоінституційною теорією (так званий підхід «Моравчик +») спричинила те, що на практиці стало важче розрізнити вплив європеїзації, конвергенції, глобалізації та вестернізації на внутрішні процеси. Інакше кажучи, виміряти вплив «європеїзації» важко, і також дуже непросто з’ясувати, які інституційні та організаційні зміни відбуваються завдяки їй. Однак, існує широкий консенсус щодо того, що «Європа» і «європеїзація» стають невіддільною частиною внутрішньої політики.
Реакції на ЄС з боку національних держав теж розподіляються на три категорії: низька (поглинання), поміркована (пристосованість) і висока (трансформація). Низька невідповідність (висока інституційна відповідність до інституцій ЄС) вимагає низького ступеня зміни й відповідно — поглинання. Політика ЄС прагне мінімізувати невідповідність і може бути прямою та «жорсткою» або непрямою та «м’якою». Отже, інституційні та політичні процеси, що раніше обговорювалися на рівні національної держави, наприклад, риторика політичних партій і місцева політика, більшою мірою, ніж раніше, стають об’єктами оцінювання на рівні Єврокомісії, яка прагне звести політику в країнах — членах ЄС до спільного знаменника.
Читайте також: Ніколя Тензер: «Не варто вести переговори з Путіним»
Водночас не секрет, що потужні розвинені країни ЄС мають потенціал трансформувати європейські інститути відповідно до своїх національних моделей («завантаження»). Свого часу це намагався здійснити президент Франції Емманюель Макрон, запропонувавши у 2019 році «Новий проєкт європейської цивілізації». Він, зокрема, зазначив: «Нам потрібно віднайти за допомогою європейського проєкту, який я також вважаю глибоко французьким проєктом, силу для натхнення нашого народу. Це дух Відродження, дух Просвітництва. Це глибинний дух французького гуманізму, який ми несли та осмислювали, який нам тепер доведеться переосмислити». Проєкт мав дуже амбіційний вигляд, перспективний із глобального погляду як альтернатива іншим цивілізаційним проєктам: американському, китайському, російському. Однак національні держави сприйняли його як обмеження суверенітету. Малі держави та держави, які упродовж десятиліть перебували під іноземним правлінням, часто стикаються з «інтеграційною дилемою»: або відмовитися від значної частки національного суверенітету й так ризикнути опинитися поглиненими інтеграційної системою, або намагатися відстоювати збереження національного суверенітету, ризикуючи так залишитися осторонь, ізольованими та самотніми.
Між національним та спільним
Національна та європейська ідентичності можуть перебувати в гармонії, але часом вступати в конфлікт і породжувати євроскептицизм, заснований на відмінностях у сприйнятті ідентичності. Щоправда, в офіційних деклараціях чимало йшлося про формування спільної європейської ідентичності, що часто застосовувалося як засіб зміцнення співпраці в галузі безпеки та зовнішньої політики, яка набувала переважно ознак міжурядової. Але питання полягає в тому, чи може взагалі бути реалізована ідея «спільної європейської ідентичності», чи реалістично в процесі розширення ЄС стерти відмінності між «інсайдерами» й «аутсайдерами» та забезпечити єдність у бажанні сформувати загальноєвропейську «наддержаву» з високим ступенем культурної однорідності. Для французьких політиків та експертів відповідь очевидна: «Ні», тобто неможливо створити спільну ідентичність. Не говорячи про це відверто, більшість експертів і функціонерів почали будувати фундамент ЄС на формальній інституціоналізації, стомившись від невдалих спроб побудови європейської ідентичності.
Термін «європеїзація» часто має розпливчасті визначення. Деякі автори наполягають на відокремленні термінів «європеїзації» та «ЄС-изації», проте більшість дослідників застосували ці терміни як взаємозамінні або, що відбувалося навіть частіше, застосовували лише перший термін, маючи на увазі другий. Європеїзація розглядалася як «поступальний процес переорієнтації напрямів і форм політики до такого ступеня, коли політична та економічна динаміка ЄС стає частиною організаційної логіки національної політики та її формування». Зауважимо, що це одне з перших визнаних визначень європеїзації. Європеїзація інтерпретується також як «сукупність процесів, через які політична, соціальна та економічна динаміка Європейського Союзу демонструє взаємодію з логікою національного дискурсу, національної ідентичності, внутрішніх політичних структур і вітчизняних політиків».
У процесі європеїзації розрізняють три хвилі, які де-факто відбиваються і на трьох поколіннях досліджень європейської інтеграції, результатом яких є формування окремої структурованої теоретичної та концептуальної основи для виокремлення європеїзації як окремої галузі досліджень (див. «Рух назустріч»).
Перша хвиля («висхідний» підхід, 1970–1990-ті роки) була присвячена аналізу процесу європейської інтеграції та інституційного розвитку Європейського Союзу, а також напрямів розвитку його політики. Дослідження відбувалося здебільшого відповідно до методики, що застосовувалася для міжнародних відносин, але тоді, як правило, аналізувалися інституційні, правові, економічні та політологічні фактори. Інституційна система Європейського Союзу (насправді Європейського Співтовариства) розглядалася як екзогенний фактор щодо держав-членів. Європейську інтеграцію трактували як приклад процесу регіоналізації в міжнародних відносинах. Поняття європеїзації на основі «висхідного» підходу передбачає, що «групи інтересів і мережі зв’язків є інструментом, за допомогою якого преференції окремих груп «знизу» розглядаються на рівні ЄС, впливаючи на розвиток його політичних структур».
Існують три альтернативні шляхи щодо «висхідних» процесів європеїзації: (I) проактивний передбачає переорієнтацію національних груп на наднаціональний рівень; (II) відмова або просування (базується на анти- або проЄСівських рухах у національних суспільствах; (III) використання, що передбачає застосування «тиску» зверху на свою користь.
Друга хвиля («низхідний» підхід, 1990-ті – донині) розвитку та досліджень розглядає європеїзацію як фактор, що пояснює зміни, які відбуваються на рівні держав-членів. Прихильниками цієї концепції Європейський Союз і його інституційна система розглядаються як окрема політична система. «Низхідний» підхід інтерпретує європеїзацію через побудову «над- і субнаціонального співтовариства, яке досягло певної здатності до саморегуляції, що пов’язано зі зростанням та інституціоналізацією системи ухвалення рішень». Враховуючи це, європеїзація почала визначатися як «процес створення, поширення та інституціоналізації формальних і неформальних правил, процедур, політичних парадигм, стилів, способів функціонування та загальних переконань і норм, що спочатку були визначені й закріплені в політиці ЄС, а потім застосовані до логіки внутрішнього (національного та субнаціонального) дискурсу, політичних структур і громадського вибору» (див. «На різних рівнях»).
Нині виникає третя хвиля (круговий, або крос-підхід, 2000-ні – донині) у дослідженні європейської інтеграції та європеїзації, що є спробою створення цілісної концепції на основі припущення, що ці процеси взаємопов’язані, і водночас за допомогою поєднання «висхідного» та «низхідного» підходів. Усупереч двом попереднім хвилям досліджень (які вважаються класичними підходами європейських учень щодо європейської інтеграції) круговий підхід відокремлює європейську інтеграцію від європеїзації, але виокремлюючи причини та наслідки залежностей між ними. Цей підхід, попри міждисциплінарність припущень, бере за основу передусім перетворення, що відбулися в економічній, а часом і в нормативній (адміністративній та юридичній) сферах, і прямо або опосередковано впливають на макроекономічні, мікроекономічні та бізнес-процеси.
З методологічного погляду, існує п’ять аналітичних рівнів: (I) мега-, (II) макро-, (III) мезо-, (IV) мікро- і (V) нано-. Три з них найчастіше застосовуються в економіці (макро-, мезо-, мікро-) (див. «Ключові напрями»).
Європеїзація на зовнішньому макроекономічному рівні уособилась у набутті Європейським Союзом статусу вагомого економічного центру світу.
Європеїзація на внутрішньому макроекономічному рівні, з одного боку, створює сприятливі умови для розвитку бізнесу на території Європейського Союзу (європеїзація навколишнього бізнес-середовища), а з іншого боку, сприяє зближенню макроекономічних систем окремих держав – членів ЄС.
Читайте також: Жак Фор: «Причини, з яких було накладено санкції на Росію, не зникли»
Європеїзація на мезоекономічному рівні присутня в галузях промисловості, оскільки національні підприємства можуть набути статусу загальноєвропейських. Діяльність окремих галузей, як правило, регулюється єдиними законами та нормативними актами ЄС (наприклад, банківський сектор). Мезоекономічний вимір європеїзації набуває дедалі більшого значення.
Європеїзація на мікроекономічному рівні — європеїзація бізнесу. Водночас, із погляду мікроекономіки, європеїзація — це процес інтернаціоналізації бізнесу в Європі або бізнес-діяльність у межах єдиного спільного ринку.
Ба більше, не менш важливим є управлінський рівень європеїзації, пов’язаний з особливостями та характерними ознаками європейського бізнесу (європейський стиль управління).
Протилежний «європеїзації» — «євроскептицизм». Його проаналізували в дослідженні «Протистояння Європі» («Opposing Europe: The Comparative Party Politics of Euroscepticism», 2008). Його автори Алекс Щербяк і Пол Таггарт запропонували таку класифікацію євроскептицизму:
• Євроскептицизм, заснований на ідентичності. Він тісно пов’язаний з інтеграційною дилемою, що містить суперечність між національною та європейською ідентичністю й абсорбує, з одного боку, страх бути «поглинутим» наднаціональним інститутом (Європейським Союзом), а з іншого, страхом опинитися «вилученим із процесів».
• Євроскептицизм, заснований на розколі. Він прив’язаний до основних водорозділів у суспільстві, наприклад: місто проти країни, праця проти капіталу, релігія проти секуляризму тощо. Громадяни, які мешкають у сільській місцевості, як правило, більш євроскептичні. Крім того, соціальний розбрат між «переможцями» реформ і «переможеними» вносить економічний розкол.
• Євроскептицизм, заснований на політиці (або «функціональний єврореалізм»). Належить до опору певній політиці та конкретним питанням, наприклад, єдиній валюті, міграційній та кліматичній політиці. У деяких випадках можна спостерігати «скептицизм щодо однієї проблеми», наприклад, щодо сільського господарства, ринку землі, навколишнього середовища, моральних питань тощо.
• Інституційний скептицизм, заснований на високій легітимності національних інститутів і низькій легітимності інститутів ЄС («скандинавізація» європеїзації). З іншого боку, низька довіра до національних установ може збільшити підтримку інститутів ЄС і ЄС загалом («італізація» європеїзації) і зменшити євроскептицизм.
• Скептицизм, заснований на національних інтересах. Містить суперечність між загальноєвропейськими та національними цілями. У разі євроскептицизму, заснованого на національних інтересах, головна мета — захистити життєво важливі національні інтереси попри потенційне ослаблення власної участі в загальноєвропейському проєкті. Як уже зазначалося, національні інтереси часто формуються в межах дворівневих ігор ліберального інституційного типу;
• Скептицизм, заснований на досвіді. Виникає через відчуття, що переговори про членство в ЄС були несправедливими й асиметричними, а тому остаточний результат переговорів був нав’язаний.
• Партійний євроскептицизм. Формується згори вниз із політичних партій і від харизматичних політичних лідерів із неоліберальною («тетчерити»), антимодерністською, традиціоналістською або лівопопулістською аргументацією проти ЄС.
• Атлантичний скептицизм. Належить до почуття суперечності між проамериканізмом і проєвропейством, наприклад, у разі спільної європейської зовнішньої політики та політики безпеки.
• Заснований на практиці скептицизм ЄС («неглибока європеїзація»). Тут ми не знайдемо принципового опору ЄС і європеїзації, але «національне» визначення європеїзму дуже відрізняється від того, що вимагає Євросоюз відповідно до «панівної» інтерпретації та копенгагенських критеріїв. Європеїзація інститутів може бути визнана недостатньою, скажімо, через недостатнє застосування національних ресурсів на виконання «aquis communautaire» ЄС і прискорення ринкових економічних і соціальних реформ, і тоді ця форма скептицизму виникає як реакція на таку позицію Брюсселю.
Інтеграція по-польськи та екологічні виклики
У Польщі ставлення до ЄС і європейської інтеграції пройшло різні стадії: від євроентузіазму до жорсткого та м’якого євроскептицизму. Але ця країна від початку вважалася найскладнішою серед нових країн — членів ЄС. У певному сенсі Польща поводила себе як «стара Європа»: поляки вперті, як іспанці, зарозумілі, як французи, євроскептики, як англійці. Польща відрізняється від інших нових країн — членів ЄС не тільки розміром, але й ставленням до Європи та до процесів європеїзації й, зокрема, манерою ведення переговорів. Інстинктивно більшість поляків — прихильники міждержавного співробітництва, як голлісти у Франції та британські консерватори, які виступають за міждержавне співробітництво, за Європу «хоумлендів» із застосуванням певних принципів атлантизму та за тісні зв’язки зі США. Тому польський (м’який) євроскептицизм вважався переважно «атлантичним».
Від початку риторика про ЄС як солідарний (тобто, про гроші з Брюсселю) та міжурядовий і трансатлантичний — з постійною американською військовою присутністю в Європі — була дуже привабливою для багатьох поляків. Крім цього, за деякий час більшість політиків та учасників переговорів отримала реалістичніше уявлення про те, чим насправді був Євросоюз. Також однією з умов успіху на виборах було створення у виборців враження, що життєво важливі інтереси Польщі рішуче захищаються його політичними лідерами. На момент вступу в ЄС переважна більшість поляків підтримувала його інститути більше, ніж національні. Тільки інститут президента отримав високу підтримку населення. Отже, євроскептицизм «інституційного типу» в Польщі перебуває на низькому рівні.
Тепер євроскептицизм отримав потужне підґрунтя. Колись могутня вугільна промисловість і колиска польської європеїзації сьогодні виявилася водночас легендою та прокляттям. Польща позиціонує себе як одну з найбільших вуглевидобувних країн ХХ століття, а її історія видобутку вугілля тісно пов’язана з модернізацією. У комуністичну епоху промисловість із видобутку кам’яного вугілля дала змогу Польщі піднятися з руїн Другої світової війни. Вугільні електростанції сприяли відновленню країни, розвитку енергомісткої важкої промисловості, як-от металургія, суднобудування та хімічна індустрія. Експорт цього палива забезпечив цінні валютні надходження. Сектор досяг свого піку в 1979 році, коли 420 тис. гірників добули 201 млн тонн бурого та кам’яного вугілля.
Але XXI століття з його курсом на екологізацію економіки та вільний ринок жорстоко позначилися на вугільній промисловості Польщі, яка забезпечує 73% електроенергії країни (48% — завдяки кам’яному вугіллю й 25% — бурому вугіллю). Це — найвищий показник у Європі. Прикметно, що частка природного газу в енергоспоживанні навіть у 2020 році не перевищила 6,5%, вітряки генерували 15,7% електроенергії, а частка енергії з біомаси в енергобалансі країни становила всього 1,5%.
Попри те що Польща видобуває більше вугілля, ніж будь-яка інша країна в Європейському Союзі, різке падіння світових цін на цю сировину спричинило скорочення з 70 шахт у 1990 році до 25 нині; за цей же період чисельність гірників скоротилася з 388 тис. до 83 тис. осіб.
І тепер, коли Брюссель активізував зусилля з декарбонізації, «вугілля з наріжного каменю економіки» перетворилося на «камінь на шиї» Варшави. З одного боку, країна, хоч і з затримкою в один рік, підписалася під загальним для ЄС скороченням викидів СО2, проте, згідно з даними Польської промислово-торгової палати гірників, вона не планує відмовлятися від видобутку вугілля до 2040 року. Для представника Палати Януша Ольшовскі видобуток вугілля є запорукою енергетичної безпеки, працевлаштування та надходжень до бюджету. Звертаючись до опонентів, він ставить низку запитань, відразу пропонуючи на них безапеляційну відповідь: «Чи створює спалювання вугілля викиди, що вбивають людей? Ні! Тому що високі стандарти й технології, застосовувані в польській енергетиці, виключають викиди токсичних газів і пилу. Чи призводить викид СО2 польськими електростанціями (і електростанціями всього ЄС) до кліматичної катастрофи? Ні! Тому що викиди СО2 від спалювання вугілля в Польщі та в ЄС не впливають на глобальний парниковий ефект. То навіщо нам ліквідовувати вугільну промисловість?».
25 вересня 2020 року в місті Катовіце польський уряд і профспілки уклали угоду про призупинення видобутку вугілля з 2049 року. Це відбулося після того, як сотні гірників приєдналися до страйків, залишаючись під землею після зміни на знак протесту проти загрози закриття шахт. Угода встановлює терміни завершення видобутку кам’яного вугілля на окремих шахтах і надає соціальні гарантії працівникам. «Ми підписали угоду про ліквідацію однієї з найважливіших галузей в історії Республіки Польща», — сказав Домінік Коложе, керівник профспілки «Солідарність» у Сілезії. «Але в нас також є чесний і соціально узгоджений шлях», — написав у твіттері Артур Собон, заступник міністра державних активів, якого прем’єр-міністр призначив для ведення переговорів від імені уряду.
«Економічні перспективи видобутку вугілля в Польщі змінилися від жахливих до неможливих», — ідеться в недавньому звіті організації з екологічного права Client Earth. Тиск на Варшаву з метою згортання її вугільної промисловості чинять зусібіч. Зазначимо, що з 2013-го до 2018 року Польща витратила €6,8 млрд на підтримку вугільного сектора, який належить переважно державі, за допомогою прямих платежів і субсидування цін на електроенергію. У країні затверджені важливі зміни в енергетичній політиці, згідно з якими у 2030 році досягнуть таких показників: частка вугілля у виробництві електроенергії становитиме 56–60%; частка поновлюваних джерел енергії — 21–23%; на 30% скоротяться викиди СО2 (як порівняти з 1990 роком); енергоефективність буде підвищена на 23% (як порівняти з 2007 роком); викиди інших забруднювачів повітря зменшаться на 10–20% до 2040 року; у 2033 році запровадиться атомна енергія.
Попри заклики Міжнародного енергетичного агентства призупинити будівництво нових вугільних електрогенерувальних потужностей, Польща нещодавно запустила вугільну електростанцію (вартістю $1 млрд) поруч із гігантською шахтою в Богатині. На заводі застосовується буре вугілля, яке виділяє набагато більше вуглекислого газу, ніж інші його різновиди, із сусіднього кар’єру, відомого як Туров. Копальню мали закрити цьогоріч, але, попри протести екологів, у березні уряд продовжив ліцензію до 2044 року. Раніше вищий суд Європи зажадав, щоб роботи в Турові були зупинені доти, доки судді не ухвалять рішення за позовом Чехії, поданим у лютому проти Польщі за порушення європейських екологічних правил, а цей процес може тягтися роками. Намагаючись тиснути на польську владу та на чеський уряд, сотні гірників Турова з гаслами «Руки геть від копальні!» паралізували рух на вузькому перешийку польської території між Чехією та Німеччиною.
Компанія PGE, чия електростанція в Белхатові в Центральній Польщі є основним джерелом викидів парникових газів у Європейському Союзі, мобілізовує населення на підтримку видобутку вугілля, пообіцявши передбачити в планах запровадження поновлюваних джерел енергії. Нещодавно компанія розмістила плакати в Празі та Брюсселі, на яких зображена сумна дівчина поруч із написом «Чому ви хочете позбавити мою сім’ю засобів існування?». Дівчина, як пізніше з’ясувалося, не мала жодного стосунку до видобутку вугілля та відповідної території.
Брюссель сподівається скоротити викиди вуглекислого газу в Європейському Союзі до 2030 року на 55%, але, за словами екологів, політика Польщі в галузі енергетики, оголошена в лютому, означає, що цього не станеться. Пообіцявши поступово відмовитися від вугілля, Варшава очікує, що частка палива у виробництві електроенергії до 2030 року перевищить 50% замість 2%, необхідних Брюсселю.
Уряд, який залишався головною опорою галузі, опиняється в лещатах. Представники Єврокомісії нескінченно нагадують про те, що вугілля коштує дорого, забруднює навколишнє середовище, є поганою інвестицією та перетворює Польщу на «колючку в нозі» для ЄС. Водночас Брюссель всіляко намагається вплинути, прикриваючись мільярдними фондами, здатними полегшити відмову країни від викопного палива.
Своєю чергою, попри неминучий спад видобутку вугілля, польський уряд під тиском представників промисловості намагається зберегти галузь, водночас формуючи плани на «життя без вугілля». Цьогорічна спроба закрити дві шахти на південному сході зазнала невдачі, коли гірники вийшли на вулиці Варшави з протестом.
У новому проєкті кліматичного плану Міністерство клімату і навколишнього середовища рапортувало, що до 2030 року на вугілля припадатиме всього 37% електроенергії, а до 2040 року — 11%, оскільки європейські ціни на викиди вуглецю роблять вугілля ще менш економічно вигідним.
На думку Катаржини Міхаловськи-Кнап з Інституту відновлюваних джерел енергії у Варшаві, проблема полягає в тому, що досі відсутня стратегія «зеленого» переходу польського енергетичного сектору. «Наше керівництво ніколи не визначало, як ми збираємося це виправити. Ми досі настільки залежні від вугілля, що воно вважає це технічно неможливим», — зазначила вона. Збігнєв Карачун, експерт з енергетики Польської кліматичної коаліції (спілки неурядових організацій), додає, що політики з панівної партії «дуже добре розуміють, що шахти потрібно закрити, а Польща повинна робити більше для підтримання відновлюваних джерел енергії. Але вони бояться це зробити».
«У нас немає іншого вибору, крім як змінюватися», — каже Йоанна Мачковяк-Пандера з НУО Forum Energii. «Це означає, що ми повинні інвестувати в сектори, орієнтовані на майбутнє, а не в ті, що були в минулому. Нові галузі створять набагато більше нових і кращих робочих місць». ЄС своєю чергою пропонує пакет допомоги гірничодобувним регіонам. Фонд справедливого переходу Євросоюзу, який має в розпорядженні €2 млрд у вигляді грантів та інвестицій, призначених для Варшави, створювався з урахуванням дилеми Польщі як засіб, що допоможе їй перейти до низьковуглецевої економіки. Фонд підтримуватиме дослідження та розробки у сфері чистої енергії, перепідготовку робітників, реабілітацію довкілля та скорочення викидів на промислових об’єктах. Президент Європейської ради Шарль Мішель раніше заявив, якщо Польща не виконає план і графік ЄС щодо нульових викидів, половину її частки в ресурсах Фонду справедливого переходу заблокують і можуть надати іншим країнам.
Європа агресивно рухається до поступової відмови від вугілля, оскільки ставить амбітну мету стати першим у світі кліматично нейтральним регіоном. Президент Єврокомісії Урсула фон дер Ляєн вважає Європейський Зелений Курс і боротьбу з кліматичною кризою визначальними складниками всієї політики ЄС. Але цієї мети буде дуже важко досягти без повної підтримки Польщі, адже, на думку експертів, мета вимагає закриття всіх вугільних електростанцій у Європі до 2030 року. Це не збігається з планами Варшави зберегти деякі вугільні електростанції в робочому стані аж до 2049 року.
Витрати від квот на викиди вуглецю в ЄС вразили польський енергетичний сектор і промисловість. Справді, тепло та електроенергія, що виробляються з використанням вугілля, стають дорожчими значно через зростання цін ЄС на викиди вуглецю, що є центральним елементом його боротьби зі зміною клімату. Упродовж багатьох років ціна була дуже низькою та здійснювала незначний вплив на емітентів. Але з 2018 року ціни на дозволи на викиди вуглецю зросли в чотири рази й надалі зростатимуть упродовж наступного десятиліття.
«Уряд відчуває значний тиск із боку Брюсселя, — каже Йоанна Мачковяк-Пандера, керівниця варшавського аналітичного центру Forum Energii. — Але польська промисловість теж голосно скаржиться, тому що ціна на гуртові постачання енергії вища, ніж у сусідніх країнах. Навіть комунальні підприємства готові до трансформації, тому що Польщі потрібні нові генерувальні потужності».
Побічні наслідки від схеми торгівлі квотами на викиди вуглецю в ЄС дуже вплинули на польський енергетичний сектор і промисловість, що перетворило деякі ключові енергомісткі галузі на неконкурентоспроможні. Запаси вугілля достатні, але країна фактично імпортує його з Росії, тому що воно вищої якості та дешевше. Іронія імпорту російського вугілля полягає в тому, що польське керівництво давно розглядало вітчизняне вугілля як форму енергетичної безпеки від Росії.
Уряд Польщі навіть пригрозив ЄС вийти зі схеми торгівлі вуглецем і створити власний режим ціноутворення. Але участь у схемі ЄС обов’язкова: вихід Польщі з вуглецевого ринку може поставити під загрозу її членство в Союзі.
А тим часом в умовах енергетичної кризи, що насувається, ціна вугілля зросла впродовж одного року на 200% — до $230–240 за тонну, ф’ючерси фіксують стабільні очікування на цьому ж рівні. Коливання світових цін у діапазоні $40–120 за останні десять років із нижніми показниками, які спричинили закриття шахт не тільки в США, але й в Австралії, змінилися іншим трендом — нестачею вугілля і в Європі, і в Китаї, і в Індії.
Тиск на перегляд кліматичних вимог усередині ЄС, особливо від Німеччини, допомагає Польщі проводити політику євроскептицизму, досягаючи власних національних інтересів. Формування економічної політики дає змогу амбіційним і послідовним польським політикам вибудовувати й геостратегічну політику. У нових умовах це їм, схоже, вдається. Європеїзм дедалі більше відрізняється від ЄС-изму, рухаючи відносини між старою та новою Європою до справді рівноправних, а євроскептицизм із лайливого слова стає лише інструментом політики.
——–
Наталія Резнікова, доктор економічних наук, професор, професор кафедри світового господарства і міжнародних економічних відносин Інституту міжнародних відносин Київського національного університету імені Тараса Шевченка
Володимир Панченко, доктор економічних наук, директор Аналітичного центру економіко-правових досліджень та прогнозування Федерації роботодавців