Цей принцип у ліберальному світі розцінили як націоналістичний і популістський, свідчення відходу Вашингтона від політики багатосторонньої участі у світових справах. Але якщо відволіктися від емоцій — то що, власне, поганого в такому принципі? Сьогодні США «повертаються у світ», проте варто визнати, що у Вашингтоні ніколи не припиняли й не припинятимуть дбати про «Америку понад усе». Кожна країна насамперед турбується про свої національні інтереси — це просто один з основних принципів міжнародної політики, й у цьому сенсі всі країни налаштовані націоналістично.
Імовірніше, річ в іншому. Америка локальна чи Америка глобальна — ось яким має бути основне питання, а не хто чи що є першим або другим. Америка, яка концентрує увагу на відносинах із Мексикою і Канадою та не втручається в події у країнах за тисячі кілометрів від неї, чи Америка глобальна — ключова світова потуга, яка тримає руку на пульсі всіх важливих міжнародних справ? Під час Першої і Другої світових війн партія «локалістів» виступала за невтручання США у справи Європи. Партія «глобалістів» дивилася в майбутнє, і наслідком став ліберальний світовий порядок, який приніс людству безпрецедентні 70 років стабільності та розвитку.
Читайте також: Мілітаризація взаємозалежності
Такі самі дискусії точаться сьогодні і в Японії. Японія локальна, тобто сконцентрована на справах найближчого географічного оточення, на відносинах із сусідами, з якими має спільні кордони (морські, звісно), чи Японія глобальна, присутня в Європі, на Близькому Сході та в Африці, один із найбільших інвесторів і донорів міжнародної допомоги? А як розцінювати політику «стратегічної автономії», про яку в контексті коронавірусної кризи заговорили у Брюсселі? Угорщина, яка лише з популістських міркувань блокує розвиток відносин України з НАТО й намагається блокувати з ЄС, мислить локально чи глобально? Китай відверто говорить про те, що не має намірів конкурувати зі США за глобальне лідерство — чи це щира позиція країни, яка включила у свою Конституцію глобальний проєкт «Один пояс — один шлях», у якому в певному формі зголосилися брати участь ледь не 130 країн?
Питання про «локальність» і «глобальність» зовсім не зайве. Кожна країна обирає свій зовнішньополітичний дискурс, виходячи з низки міркувань.
Це і наявність достатніх ресурсів, і вміння ними ефективно користуватися, як і створеними на міжнародній арені інструментами. Але насамперед має бути бачення: і проблем, і шляхів їх вирішення, беручи до уваги своє місце у світі. Хрестоматійні приклади Ізраїлю, Японії, Сінгапуру, В’єтнаму, Туреччини, які, не маючи ні достатньої території, ні корисних копалин, ані мільярдного населення, змогли визначити й досягти вагомого місця у світових справах. Свого часу Велика Британія, Португалія, Нідерланди проєктували власний вплив далеко за кордони не тому, що мали територію, населення чи ядерну зброю, а завдяки волі, організованості й наполегливості в досягненні цілі. Можна по-різному оцінювати результати їхніх імперських амбіцій, проте сам факт, що в Анголі та Бразилії говорять португальською, а в Гаазі найпопулярніші ресторани — індонезійські, свідчить сам за себе.
Нині часи імперій минули. Але коли Боріс Джонсон ініціює розроблення глобального договору щодо пандемій, або Канада говорить про необхідність міжнародно-правового засудження волюнтаристських арештів, чи Австралія ініціює розслідування у ВООЗ походження коронавірусної інфекції — це свідчить про наявність глобального бачення, уміння висувати ініціативу, важливу для всього людства, відстоювати її та відповідати за наслідки.
Читайте також: Стали на якір
У 2006 році, уже маючи досвід першої газової війни з Росією, Україні варто було ініціювати рішення на рівні ООН у форматі резолюції Генасамблеї, яка засуджувала б енергетичний шантаж у будь-якій формі. Але натомість ми з’ясовували, чому цього ніяк не можна зробити. 2016 року був шанс заявити разом із Японією про несприйняття політики обмеження мореплавства у Східно-Китайському й Південно-Китайському морях, але Україна локальна пояснила сама собі, чому цього не варто робити. Енергетична криза повторилася у 2008–2009 роках, а нині Росія де-факто перетворює Азовське й частково Чорне море на підконтрольну територію. Ми хотіли б у таких випадках більшої підтримки на глобальному рівні? Тож варто було й мислити відповідно. Україна глобальна не пояснює — чому не можна, а ставить цілі й шукає шляхів їх досягнення, як, наприклад, зараз у ситуації з корпорацією «Мотор Січ» чи Кримською платформою. Війна навчила і в ООН просувати потрібні резолюції, і будувати альянси, нехай поки що ситуативні. У локалізації немає нічого поганого, це теж шлях. Просто треба визначитися. Найбільша в Європі територія, найкращі у світі землі, достатньо природних ресурсів і освіченого населення для того, щоб забезпечити і виробництво, і споживання, які зроблять глобальне залучення важливим для сусідів та партнерів. Світ не ре-формується, він транс-формується, і місцем під сонцем ніхто не поступиться просто так.