Ті, хто вивчав свого часу марксизм-ленінізм, мають пам’ятати (інші можуть перевірити цю інформацію в Інтернеті): вождь більшовиків Ульянов-Ленін наполягав, що, мовляв, треба «поставити народного вчителя на ту висоту, без якої і мови бути не може ні про яку культур». Теза правильна. Але в чому реально полягала ця «висота», коли дружина Леніна Надєжда Крупська (заступниця наркома освіти Росії) власноруч складала списки книжок, які слід було вилучити з бібліотек і не допустити до молодого покоління, а серед цих книжок були і Толстой, і Достоєвський, і Гоголь, і, звичайно, Святе Письмо?
Якщо тисячі напівголодних й обдертих через мізерну оплату їхньої праці російських учителів були у 1920-30 роки розстріляні за «білогвардійщину», а тисячі українських освітян – за «буржуазний націоналізм»? Якщо потім уцілілих після численних масових чисток (за часом останньою з яких стала кампанія проти «безрідних космополітів») учителів суворо муштрували різноманітні керівні органи, які краще за самих освітян знали, як, чому і навіщо навчати дітей? Якщо замість формування цілісної особистості радянська школа офіційно мала прищепляти так звані ЗУНи (знання, вміння, навички), а ще – беззастережну відданість «справі партії»?
Ні, звичайно, були і в радянські часи вчителі-новатори і просто сумлінні педагоги, котрі давали учням непогані знання, але все ж «недосяжної висоти» не вийшло, а досягнення тодішньої школи зумовлювалися передусім необхідністю мати кваліфіковану робочу силу (в тому числі й науково-технічну інтелігенцію) для ВПК.
Читайте також: Ростислав Семків про сучасну українську освіту
Утім, нічого нового в ленінському акцентуванні ролі шкільного вчителя в загальнокультурному поступі (а йдеться і про виробничу культуру, і про політико-правову, і про культуру мислення, без якої неможливий ефективний науковий пошук та креативний бізнес) не було. Знаний німецький економіст ХІХ століття Фрідріх Ліст (той, котрий був головним теоретичним опонентом Карла Маркса) створив у своїх працях цілісну концепцію суспільно-економічної модернізації, яка була покладена в основу практичної політики очолюваного Бісмарком уряду Прусії, а потім Німецької імперії. Дотримувалися цієї концепції і наступники Бісмарка. Власне, і після Другої світової війни Аденауер узяв засадничі складові концепції Ліста до своєї програми відродження Німеччини.
Ліст наголошував на тому, що швидка й ефективна модернізація можлива тільки за умов, коли державні витрати на освіту, науку та культуру є першочерговими, навіть за рахунок істотної економії на соціальних програмах.
Можливо, це й боляче, виходячи з тактичних міркувань, але в стратегічному плані дає величезні вигоди. Нацисти, скажімо, до розряду культури та науки зараховували тільки творіння щирих арійців (відповідно «почистивши» лави освітян і давши вцілілим «правильні» настанови). І завели, як відомо, країну у прірву. Але все одно – навіть руйнівні наслідки двох світових воєн не змогли знівелювати високий рівень науки та освіти в Німеччині.
Звісно, модернізація Німеччини у другій половині ХІХ століття істотно відрізняється від модернізації України у першій половині століття ХХІ-го. Але є тут і спільне. Головне – це потреба увійти у світову ринкову систему як ефективна та конкурентоспроможна цілісна національна економіка. І якщо певні методи Бісмарка, який підпер німецького освітянина (відтак і науковця), так би мовити, «залізом і кров’ю», застаріли, то загальний принцип – поставити ці питання в центр державного піклування – лишається актуальним.
Читайте також: Як влада заощаджує на освіті
До речі, й апостол ринкового лібералізму Адам Сміт (той, на чию фразу про «невидиму руку ринку» так люблять у нас посилатися) категорично вважав: освіта – одна з небагатьох сфер, де ринкові механізми не дають належного результату, тут має діяти держава.
Що ж, підтримана всією силою держави радянська система освіти ефективно служила принаймні одній цілі: перетворенню населення СРСР в позанаціональний соціоетнос на основі вульгаризованої, ідеологічно обробленої російської культури та мови. У ряді регіонів України (Донбас, Крим, Одеса) ця система освіти не менше, ніж інші чинники, попрацювала для перетворення переважної частини місцевої молоді на неукраїнське населення України. Сьогодні це люди зрілого віку – і вони прагнуть жити так, як їм закладено у свідомість та підсвідомість у молодості, ба більше – поширити свій спосіб життя, його цінності та настанови на всю країну.
Звичайно, за 22 роки незалежності можна було як істотно послабити наслідки денаціоналізації значної частини українців, так і – головне – розгорнути таку систему освіти, яка б ефективно працювала на ствердження модерної української нації в усіх сферах її діяльності – від економіки до мистецтва, від високих технологій до медицини. І дещо таки було зроблено – з’явилися і подекуди були впроваджені принципово нові курси математики і фізики, історії і літератури. Але робота ця йшла дуже повільно, без належного фінансового підґрунтя і спеціальної уваги до найбільш деукраїнізованих регіонів.
І взагалі, хіба можлива ефективна освіта без регулярного надходження нових книг і журналів до місцевих бібліотек? Коли купити українську книгу навіть у столиці України можна, тільки добряче побігавши? І коли дуже важко придбати справді цікаві книги, видані в Росії (а там і такі трапляються), натомість на ринках панує російська книжкова «попса»? Сподівалися, що ринок сам усе налагодить?
Читайте також: Як освіта стала світською і загальнодоступною
На жаль, правота виявилася на боці Адама Сміта і Фрідріха Ліста, а не вітчизняних урядовців і чиновників. Але освітня система, мабуть, так і скніла би далі, якби до влади не прийшли проФФесор Янукович та «доктор історичних наук» (чию дисертацію журналісти так і не знайшли) Табачник. І процеси трансформації освіти не просто пішли у зворотному напрямі, до радянського минулого; вони сьогодні прямо ведуть до руйнації найкращих набутків минулих навіть не десятиліть, а століть (фактичне вилучення з програм старших класів курсів фізики, хімії та біології, які будуть доступні тільки частині школярів, вже здійснена ліквідація курсу астрономії тощо).
Тим часом ідеться не просто про дисципліни, вивчення яких давало змогу молодим українцям бути конкурентоспроможними на світовому ринку інтелектуальної робочої сили, а й про необхідні інструменти реальної модернізації країни. Додамо до цього нове «розрізання» України на частини відповідно до мови навчання (бо реально при виборі російської мови навчання українська у багатьох випадках там де-факто просто відсутня); загальну деукраїнізацію, коли на перший план висуваються суто радянські постаті (історія, краєзнавство), натомість нерадянські і не надто радянські діячі відсуваються у тінь; свого роду «нашіптування» через освітню систему про «спільну історію та культуру», запрограмоване у підручниках і методичках – воно матиме різну «гучність» у різних регіонах, але все одно діятиме, навіть на Галичині.
А водночас реальна модернізація країни та її рівноправне входження у світовий оркестр неможливі без спеціальної уваги до освітньої царини, передусім до школи, до дитини, до виховання її особистої та національної самоповаги. І, звичайно, без уваги до вчителя, який має одержувати зарплату більшу, ніж зарплатня двірника, і мати соціальний статус вищий, ніж у базарного торговця і мєнта. Складна та динамічна шкільна система – одна з чільних запорук подолання колоніальної спадщини України.