Підтвердження цього діагнозу цілком логічно заохочувало Росію до подальшої агресії. Політика міжнародного розбою, коли вона виявляється ефективною й не призводить до показового покарання, природно, триватиме. Низка демонструвань слабкості Заходу у виконанні адміністрації президента Байдена та Європейського Союзу, які ми споглядали весь 2021 рік, мала зродити в Кремлі переконання, що й чергову російську агресію сприймуть поблажливо. У кремлівському баченні дійсності Захід постає через призму «девушки Вурст», суперечок навколо позбавлених мілітарного значення питань ЛГБТ, старість президента США й корумпованість західноєвропейських еліт, символами якої є колишній канцлер ФРН Ґергард Шредер та багато прикладів інших високопосадовців провідних держав ЄС. До того ж, згідно з російською імперською ідеєю, українці — це, по суті, росіяни, а тому «повинні реагувати як росіяни» на соціотехніки з Кремля. І повірити, що вони піддані, а не громадяни. Московські аналітики, очевидно, не спроможні глянути далі за російський культурний код. Вони визнають певну окремішність галичан, але щоб харків’яни чи маріупольці створювали бригади територіальної оборони для протидії російській агресії — таке їм, напевно, на думку не спадало.
Читайте також: Польща, ОБСЄ й російський тиск на Україну
Отже, Захід мав бути слабким, поділеним і через страх конфронтації з непохитною Росією йти на поступки, які нашіптувала Німеччина та Франція, а також гроно куплених Москвою політиків з інших держав. Україна мала бути ізольованою й покинутою цим заляканим Заходом, а найкраще, щоб іще й посвареною із сусідами через історію 80–100-річної давнини відповідно до сценаріїв, написаних у Кремлі. Французько-німецьке запрошення Путіна на саміт ЄС у червні 2021-го вже в контексті першої концентрації військ навколо України й поразка США в Афганістані, здавалося, утверджували Путіна в переконанні, що цей образ правдивий. Росія, яку впродовж кільканадцяти років інтенсивно озброювали, перед лицем таких ознак слабкості своїх опонентів мала спитати себе: «Якщо не зараз, то коли?». Адже кращої нагоди не буде. На чолі США перебуває старигань, у Німеччині є дуже проросійська Соціал-демократична партія, у Франції вся політична сцена змагається в доведенні своєї антиамериканської й проросійської позиції, а навесні там відбудуться вибори, і ніхто не ризикуватиме втратити електорат. Іншої такої нагоди більше не буде.
Україна, гідна традицій славного Війська Запорозького, продемонструвала загальну волю до опору. Її підтримало все східне крило НАТО, а також англосаксонські великі держави Заходу: США, Велика Британія й Канада. Їй надіслали американські, британські та шведські протитанкові гранатомети, а з Польщі доставили досконалі зенітно-ракетні комплекси «Блискавка» (їхні попередники — комплекси «Грім», які грузини застосовували у 2008 році, потрапляли в ціль у 9 з 12 запусків, збиваючи російські літаки й вертольоти). Швеція разом з Фінляндією надіслала в Москву виразний сигнал, що удар Росії по Україні виведе на порядок денний питання членства обох цих скандинавських країн у НАТО. Нахабні російські вимоги, щоб Альянс де факто повернувся до меж 1999-го й зачинив двері для нових держав, було відкинуто. Ні Україна, ні Захід не злякалися Росії.
Загроза для України виявила справжню позицію Німеччини. Змінилася команда на чолі цієї держави, але новий уряд, як і попередній, відмовляється постачати Україні зброю та протидіє реекспорту озброєння німецького виробництва з третіх держав, підтримує «Північний потік-2» і застерігає не відключати РФ від системи SWIFT, якщо та наважиться на відкритий напад на Україну. Президент Макрон здійснив візит у Кремль і заявив, що «фінляндизація» України може стати предметом перемовин, ігноруючи те, що сильна Росія не зупиниться на «фінляндизації», а слабкій Росії немає причин поступатися.
Читайте також: «Вільні з вільними, рівні з рівними»
Глибоко розчаровує позиція Угорщини, яка, схоже, забула й 1948–1949 роки, і 1956-й, коли московські армії маршували через карпатські перевали, щоб потопити цю країну в крові. Польща воювала з Росією у 18 війнах, і в неї немає щодо неї жодних ілюзій. Я наважуся сказати, що поляки розуміють Україну краще, ніж будь-хто інший. Нас Захід також покинув у 1939-му й у 1945 році. Москва зараз намагається грати на нашій пам’яті про це, але безрезультатно. Бо ми пам’ятаємо 1938 рік, коли в Мюнхені, де Польщі не було й вона не брала участі в ухвалених там рішеннях, великі держави принесли в жертву Чехословаччину — віддали на поталу Гітлеру, сподіваючись, що він насититься й війни не буде. Ми всі чудово знаємо, що так агресора неможливо вдовольнити, це лише підсилить його апетит.
Нині ми розуміємо, що знову стоїмо в тій самій черзі — цього разу за Україною. Мабуть, пам’ять про цю історію зумовила те, що 65% поляків на запитання, чи повинна Польща в разі російської агресії політично й матеріально підтримувати Україну, відповіло «ТАК!», й аж 53% вважає, що вона має це робити навіть ціною ризику війни з Росією. Я пишаюся своїми співгромадянами, хоча не здивований. Ми чудово усвідомлюємо, що кожен російський танк, підбитий в Україні, ніколи не доїде до Польщі.