«Створення кращого майбутнього для жінок означає побудову мостів – між поколіннями, спільнотами та кордонами. Ці надзвичайні лідерки працюють над більш рівноправним світом», – читаємо над віртуальною «дошкою пошани», на якій розміщені фото дванадцяти осіб, яким американське видання TIME присвоїло почесний статус Жінки року.
Серед них є й українська активістка і правозасхиниця Олена Шевченко, яка «бореться за найбільш вразливих людей України». Профіль її діяльності – підтримка жінок та ЛГБТ-спільноти. «Реальність, така, що ці спільноти особливо вразливі під час війни: ЛГБТКІ-люди стикаються з жорстокою дискримінацією з боку співвітчизників-українців; більшість гуманітарної допомоги не стосується людей з обмеженими можливостями; і “рівень сексуального насильства під час війни – ви не можете собі уявити”», – передає слова Олени Шевченко TIME. Як розповідає видання, у 2022 році Шевченко та її колеги зібрали «понад 400 тисяч доларів від різних донорів та кампаній», «купуючи все – від аптечок до гормонів для трансгендерів».
Свій вибір видання пояснює лаконічно: «В Україні, де Олена Шевченко роками відстоювала права жінок і ЛГБТКІ, російська війна зробила маргіналізовані групи ще більш уразливими, а робота Шевченко стала ще більш актуальною».
Українське суспільство відреагувало на такий вибір видання неоднозначно – принаймні, та його частина, котра взагалі в курсі цієї «сенсації». Вибір TIME справді виглядає дещо дивним, причому незалежно від ставлення до ЛГБТ та фемінізму. Гаразд, захисниця «Азовсталі» Катерина Поліщук просто «не встигла» – її драматична історія закінчилась ще у вересні 2022 року, коли її визволили з російського полону. Парамедикині Юлії Паєвській, котра теж пройшла крізь війну і полон, знайшлося місце на минулорічній обкладинці TIME, якраз за лівим плечем Володимира Зеленського.
Але війна породжує нові знакові постаті мало не щодня. Ось днями у медіа розлетілася історія 19-річної Руслани Данілкіної, котра минулого року пішла добровольцем на фронт і стала оператором-зв’язківцем. 10 лютого вона потрапила під мінометний обстріл – залишилась живою, але втратила ногу. «Зараз у мене величезна аудиторія і я хочу стати для багатьох людей прикладом. Прикладом сили й витримки! Я хочу пройти цей шлях і показати всім, що можливо все! Хочу бути підтримкою для наших людей, хто цього потребує!», – написала Руслана у інстаграмі 1 березня.
Ну гаразд, у Руслани ще нема активістського бекграунду, щоб отримати місце на «дошці пошани» TIME. Але є сотні інших українок, котрі його мають – і котрі зараз знаходяться на передньому краї боротьби за краще майбутнє: для жінок, чоловіків, ЛГБТ, людей з особливими і неособливими потребами, старих і малих, бідних і заможних – для всіх. Та й навіть якщо сфокусуватись винятково на правах жінок і ЛГБТ, логічна схема не зламається. Правозахисна діяльність Олени Шевченко можлива лише доти, доки між нею та російськими окупантами стоїть живий щит нашої армії.
Читайте також: Україна як мірило реальності
Проблема в тому, що у багатьох західних опініон-мейкерів дуже відмінна світоглядна оптика. Звичайно, російсько-українська війна не лишилася для них непоміченою, проте головним фронтом для них все ще залишаються власні «культурні війни», котрі з різною інтенсивністю точаться ще з 1960-х. Путін багато років вдавав з себе захисника «традиційних цінностей» і через це частина консервативних республіканців ще й досі потай кидає у його бік томні погляди. Це лише додало наснаги Демократичній партії та адміністрації Джо Байдена в питанні підтримки України.
Але будь-які спроби зрозуміти російсько-українську війну крізь призму американських «культурних війн» приречені на провал. Достатньо пригадати приклад Джордана Пітерсона – канадського професора, який декілька років тому зажив собі слави консервативного паладина, борця з woke-ідеологією. Його минулорічна спроба довести, що саме «навіжений wokism» американських демократів примусив Путіна напасти на Україну, викликала щонайменше сумніви стосовно його ментального стану. І так буде з кожним, адже західні «культурні війни» і російсько-українська війна – це події, що розгортаються у майже паралельних реальностях, а відтак потребують відмінних аналітичних підходів і категоріального апарату.
Протягом минулого року Україна досягла помітного прогресу у Європі, примусивши значну частину тамтешніх інтелектуалів принаймні поставити під сумнів усталені росієцентричні наративи. Проте з тим, що стосується західних, особливо американських, «культурних війн», ми наразі нічого вдіяти не можемо. Тому треба просто перестати дивуватись тому, що для редакції TIME захисниця ЛГБТ – більш знакова постать, ніж… вся решта українок, які несуть на собі тягар цієї нищівної геноцидальної війни.
«I’m an artist – that’s how I see it»