Два роки тому на Інститутській країна отримала шанс змінитися і стати такою державою, про яку мріяли покоління: соборною, демократичною, європейською. Заради цієї України ми б’ємося за реформи, протидіємо російській агресії, боремося за повернення Криму та звільнення наших політв’язнів.
Країна, що змінюється, природно вимагає оновленої зовнішньої політики, яка, однак, не робиться у вакуумі. Щоб забезпечити її ефективність та успішність, потрібно дотримуватися головної умови: цілі держави на міжнародній арені мають бути підкріплені її внутрішніми можливостями.
Співзасновниця ООН, Україна не була зовсім новачком у зовнішній політиці. Тому не дивно, що в період незалежності ми одразу поставили перед собою доволі амбітні й далекосяжні цілі. Україна успішно інтегрувалася до базових структур світу: ОБСЄ, Ради Європи, СОТ. На якомусь етапі ми замахнулися і на свій геополітичний проект — ГУАМ. Паралельно болісно шукали збалансовану модель забезпечення безпеки держави та її громадян, все більше уваги приділяючи європейській та євроатлантичній інтеграції. Іноді нам вірили й щиро допомагали. Іноді нам намагалися нав’язати свій порядок денний. Суть цього шляху метр української дипломатії, двічі міністр Анатолій Зленко влучно виніс у заголовок однієї зі своїх книжок «Від романтизму до прагматизму».
Це був важкий шлях і важливий урок, який, сподіваюся, ми вивчили: в Україні панував значний дисонанс між внутрішнім розвитком держави та проголошеним нею ж завданням відходу від пострадянської моделі держави й суспільства.
Ознаки реальної адекватності внутрішнього державного розвитку та відповідно її зовнішньополітичних цілей у нас з’явилися тільки після Революції гідності. Протягом останніх двох років ми робимо те, що дійсно дасть змогу створити Україну Гідності.
Можна нескінченно аналізувати здобутки й проблеми нашого 25-літнього зовнішньополітичного курсу. Розмірковувати над тим, для чого після завершення холодної війни варто було будувати концепт багатовекторної політики. Запитуватися, чи був Будапештський меморандум оптимальною формою гарантування без’ядерного статусу й чи варто було віддавати ядерну зброю на тих умовах, які нам запропонували партнери. Запитувати себе, чому ми не прагнули від самого початку укласти Угоду про асоціацію з ЄС? Але продуктивнішим, на мою думку, було б підбити проміжні підсумки пройденого шляху, засвоїти уроки та продовжити рух вперед. У цьому сенсі кілька простих висновків має зробити кожен.
Читате також: Послідовні перезавантаження
По-перше, у сучасному світі немає «залізобетонних» гарантій безпеки та ефективних механізмів покарання агресорів, які свідомо й зухвало порушують норми міжнародного права. Вирішення цієї проблеми буде фундаментальним завданням наступних років. Альтернативою йому може бути лише збільшення непередбачуваності: новий глобальний виток гонки озброєнь, виникнення нових асиметричних загроз і, як результат, можливість майже будь-якого розвитку подій. Фундаментальний дефіцит стабільності та прогнозованості — ось ключові ознаки нашого часу.
Очевидно також, що дієво забезпечувати національну безпеку можливо двома способами: або власними силами, або беручи участь у системах колективної безпеки. Системах, які ґрунтуються на спільних цінностях та спільному прийнятті рішень і які мають належні спроможності для захисту своїх членів і системи в цілому. Будь-які інші варіанти, що базуються на балансі сил та інтересів, на жаль, не працюють.
По-друге, запорукою успіху України є побудова відкритого, демократичного суспільства, основаного на європейських цінностях. У якому як влада, так і бізнес, неурядові організації будуть щиро віддані загальноприйнятим правилам: верховенству права, чесності та прозорості. Але працювати потрібно тут і зараз. Часу на роздуми та зволікання більше немає. Якщо чергова спроба побудувати нову Україну буксуватиме, на нас чекатимуть постійне зростання нестабільності та втрата єдності державного проекту як такого. Погляньмо правді у вічі: держава без стабільної демократії та сталого й відповідального громадянського суспільства може рухатися лише в нікуди, вільно дрейфуючи та піддаючись будь-яким коливанням і провокаціям. Державі потрібні не гра і не гасла, а робота.
Усі ми прагнемо мати демократичну, європейську Україну. Тепер маємо наповнити це прагнення єдиним для всіх змістом. Потрібен суспільний консенсус щодо самого розуміння нової України, того, що, коли і якими засобами слід зробити. Пам’ятаєте, що відповів Чеширський Кіт Алісі, коли вона питала в нього дороги? Кіт дуже слушно зауважив: «А куди ти хочеш потрапити?».
Ось і нам треба спочатку зрозуміти, чого ми самі хочемо від свого життя, яке майбутнє бачимо для своєї держави. Мати сміливість це усвідомити і завзяття почати реалізовувати.
Так, російська агресія є серйозним викликом на шляху розвитку України. З нею ми продовжимо боротися, розуміючи, що в тій чи іншій формі вона не припиниться і після завершення бойових дій. Демократична європейська Україна є проблемою екзистенційного порядку для РФ, що ставить під сумнів саме існування та функціонування сучасної російської суспільно-економічної моделі. Але правда полягає й у тому, що ще до 2014 року ми не зуміли повністю подолати внутрішньополітичні труднощі, які постали перед нами після розпаду Радянського Союзу.
Як приклад можна навести все що завгодно. Сучасна система освіти в Україні, як на мене, і досі перебуває десь посередині між радянською спадщиною та європейським майбутнім. Вона не в змозі відповісти ані дітям, ані їхнім батькам, як жити далі й у якому світі взагалі. Щось схоже можна сказати й про інші критично важливі сфери нашого життя.
Будьмо чесними із самими собою: наш шанс на успіх у цьому світі пролягає виключно через реформи.
Кожна держава пропонує щось світу. Що пропонуємо ми? Якщо прагнення, бажання, готовність щось робити, то це напівфабрикат, якого на ринку й без нас забагато. Результат — ось єдиний продукт, який постійно в дефіциті, універсальна мова, яку зрозуміє світ. Історія Карла Стурена та Йохана Бодена, двох шведських студентів, які наважилися приїхати в Україну, створили концерн «Чумак» і стали королями кетчупу, має бути не винятком, а правилом. Тільки тоді Європа нас сприйме і прийме як своїх. Тільки тоді ми станемо справді цікавими.
Сильною стороною України є не тільки сільське господарство. Експорт послуг українського ІТ-сектору протягом 2008–2015 років збільшився фактично втричі, за рейтингом інтернет-сервісу Startup ranking Україна наразі займає 33-тю сходинку серед країн світу за кількістю технічних стартапів. Тож у цьому сенсі нам є чим пишатися та куди рухатися.
Читайте також: Потенціал пріоритетних галузей
По-третє, Європейському Союзу зараз непереливки. Він перебуває під тиском чинників, що загрожують самому способу життя його громадян. Я не раз говорив і про виклики міграції, і про загрозу тероризму, і про гібридну війну Росії проти ЄС з метою якомога більшого послаблення та фрагментації єдиної Європи. Втім, це в жодному разі не означає, що ми повинні припинити наші євроінтеграційні зусилля. Євросоюз уже доводив, що здатний гідно відповідати на зовнішні та внутрішні виклики. Впевнений, що й зараз знайдуться лідери, які здатні вести його вперед саме на основі спільних європейських цінностей і чіткого розуміння, що ЄС може і має залишатися лідером світового розвитку як у політиці чи економіці, так і в культурі й інтелектуальному потенціалі.
Європа чітко розуміє, що Україна — це поворот. Тільки ще не знає куди — до нової перспективи чи до нової проблеми. Причому і те, і інше будуть величезними. Саме тому вони такі напружені. Саме тому вони такі обережні в обіцянках та «перспективах членства».
Можна скільки завгодно говорити про «втому» Європи від України. Я ж натомість хочу підкреслити, що виникнення нових пріоритетних питань чи викликів не відволікає лідерів цивілізованого світу від того, щоб спільними зусиллями зупинити російську агресію та допомогти успіху «українського проекту». Світ розуміє, що невдача України стане невдачею всіх і матиме фундаментальні наслідки.
Україна — найбільша за територією і одна з найбільших за населенням держав Європи. На що ця територія перетвориться: на «історію успіху» чи «сіру буферну зону»? Замисліться, наскільки різною буде Європа, наскільки різним буде світ залежно від цього! І тут ніхто не повірить ні словам, ні прагненням, ні бажанням. Тільки справам, тільки результатам. Залежно від відповіді будуватиметься і політика щодо України.
Настав час нової України — України Гідності. Відданої Європі та європейським цінностям, України з розвиненим демократичним суспільством, відкритої трансатлантичному світові та всім, хто може і готовий грати за загальновизнаними правилами, демократичної за європейським зразком, адже саме до Європи ми належимо як ментально, так і географічно й прагнемо інтегруватися економічно та політично. У цій Україні має існувати Суспільство з великої літери, де кожен громадянин не просто є носієм суверенітету та джерелом влади на папері, а щодня є відповідальним за свій двір, своє місто, свою країну і своє майбутнє.
Читайте також: Місія третього покоління
Гарантувати безпеку цього нового Суспільства нам треба вчитися самостійно. Допоки у світі не з’являться нові, ефективніші системи гарантування безпеки, основний тягар лежатиме на наших плечах. Якщо покажемо, що гідні допомоги, нам допоможуть. Але розраховувати на те, що наші проблеми за нас вирішить хтось інший, не варто.