Закордонним спостерігачам нелегко збагнути, як могла українська спільнота віддати владу особі, чиї претензії на президентську посаду п’ять років тому викликали потужний протестний громадянський рух. Натомість для багатьох із нас, передусім тих, хто 2004 року стояв на Майдані, вибір країни не так приголомшує, як пригнічує.
Феномен українських виборів змушує згадати відомі слова Вацлава Гавела: «Демократія має свої недоліки: вона дуже зв’язує руки тим, хто її поважає, а тим, хто не поважає, дозволяє майже все». Нині в Україні демократією скористалися ті політики, для яких її сенс – «народовладдя» – є порожнім звуком. Скористалися спритно, у найкращих традиціях більшовицької «свободи слова».
Найгірше те, що Янукович і К° глибоко зневажають українську мову, культуру, історичну пам’ять українців. Першим і найвиразнішим виявом цього є їхнє нехтування державною мовою у виступах на сесіях Верховної Ради. Це означає, що вони ігнорують державний статус української мови, а в такому разі вона втрачає свою державотворчу консолідуючу роль.
Гасло, з яким Янукович ішов на вибори, – «Дві мови – одна держава» – у разі втілення в життя призведе не до національної консолідації, а до хаосу, поглиблення розколу й загострення конфлікту на мовно-культурному ґрунті. Впровадження двох державних мов не лише позбавить українську мову її державотворчої функції, а й буде дискримінаційним щодо національних меншин України, оскільки поставить їх у нерівне становище з російською.
Сьогодні пожинаємо плоди бездіяльності влади, зокрема й помаранчевої, впродовж усіх 18 років незалежності в мовно-культурній сфері, у справі контролю за виконанням мовного законодавства, підтримки української мови і культури, захисту свого інформаційно-культурного простору.
З порівняльних досліджень практик мовного планування інших країн відомо, що відсутність у державі цілеспрямованої мовної політики, а саме це маємо в Україні, є фактично підтримкою мови, що посідає сильніші позиції, у нашому випадку російської. Хоч українська мова й набула статусу державної, справу її утвердження в цій функції, надзвичайно важливій для об’єднання держави, було відпущено на самоплив. На Донбасі та в Криму, де радянська русифікація, особливо в 1970-х роках, досягла значних успіхів і російська мова посіла сильні позиції, роки незалежності не тільки не зупинили асиміляційних процесів, а навіть поглибили їх. Саме в цих регіонах, на відміну від інших, за останні роки значно зросла кількість українців, які відмовилися від української як рідної. Це, безперечно, є наслідком майже тотального панування Росії в інформаційно-культурному просторі Сходу й Півдня.
Те, що Партія регіонів планує поширити на всю країну свою практику зачистки території від української мови й культури (а заяви регіоналів про відповідне втручання у сферу освіти вже лунають), реально загрожує нашій країні втратою суверенітету. Адже відмова людей від мови своєї спільноти і перехід на іншу, що здається їм сильнішою й престижнішою, породжує психологічне явище, яке зарубіжні лінгвісти називають self-hatred (самоненависть), тобто зневагу й презирство до рідної мови. Внаслідок бездіяльності влади у найважливішій для зміцнення держави мовно-культурній сфері зденаціоналізовані, а відповідно й цинічні, аморальні особи масово проникли в органи державного управління.
Мовчки «ковтала» київська влада українофобні заяви на кшталт виступів секретаря Донецької міськради Миколи Левченка про те, що українська – це мова фольклору, натомість російська – мова науки й цивілізації, тому, мовляв, російська має стати єдиною державною, а українська – тихо вмерти.
Варто згадати й одіозне звернення тієї самої міськради 21 лютого 2007 року (в Міжнародний день рідної мови!) до президента Віктора Ющенка, прем’єр-міністра Віктора Януковича, Львівської та Тернопільської міських рад. Депутати не лише фальшували статистику, заявляючи, що російська – рідна мова «подавляющєй часті насєлєнія» України, а й вдавалися до сумнівних з огляду на історію тверджень щодо споконвічної дружби з «моґучім, єдінокровним (!) сосєдом» – Російською Федерацією.
Зважаючи на наміри нової влади поширити русифікацію освіти на інші області, мета їхньої політики полягатиме у вихованні з української молоді якомога більшої кількості таких безбатченків. Виникає питання: яких саме людей мав на увазі Янукович, коли висував передвиборче гасло «Україна для людей»? Чи українці теж належать до цих міфічних людей, чи новий президент будуватиме Україну для «моґучєго єдінокровного сосєда», відтак планує завершити совєцький проект побудови України без українців?