І попри впевненість у вирішенні газового питання, якою був сповнений президент напередодні поїздки до Білокам’яної, ніхто йому насправді не повірив. Цілком очевидно, що Москва наполягає на своєму.
Кремль нікуди не поспішає. Українська влада власноруч загнала себе у безвихідь дипломатичної й економічної ізоляції. Вона намагається по слизьких стінах видряпатися з вовчої ями, однак щоразу скочується на саме дно. Слід віддати належне наполегливості, вартої кращого застосування, з якою можновладці у Києві тішать весь світ заявами про те, що чорне насправді біле, а Захід лише страждає на дальтонізм, тому й не помічає чудового життя опозиції в усіх його барвах. Можна уявити, як посміхаються в самій Москві, спостерігаючи цю commediadell’arte, якщо не театр абсурду.
Тим не менш, не варто картинку спрощувати. Хай там у якому становищі перебувала київська дипломатія, певні карти, утім, в рукавах вона має. Перший найвищий козир, якого й перебити неможливо практично – різкий і глибокий європейський поворот без жодної можливості повернення. І тут із Москвою вже можна було би поспілкуватися іншою мовою і на відповідних децибелах. Але зараз це взагалі неможливо. Тому й залишаються карти інших, не дуже козирних мастей.
Як ми раніше зауважували, у першому ряду перебуває Чорноморський флот і Харківські угоди. Наче за командою депутати ПР, причому відомі своєю проросійською спрямованістю та висловлюваннями, раптом завели мову про недоліки недоброї пам’яті угод. Цілком визнати злочинний характер цих угод, що межують з державною зрадою, бо ж ідеться про національні території, в недалекому минулому солов’ї братства з Росією не можуть. Тим не менш, сама зміна тональності вже є прикметною ознакою. Якщо наразі не можна порушувати питання про денонсацію Харківських угод, принаймні можна створити такі умови перебування та дислокування, що дихати севастопольським повітрям не захочеться цим квартирантам. І аж ніяк не випадково Київ оминає увагою всі пропозиції з оновлення як корабельного складу, адже угода дозволяє замінювати судна на такі самі, а вони вже застаріли, так і оновлення озброєння. І це ще не край проблем.
Другою проблемою, котру Київ останнім часом почав активно використовувати, є Придністров’я.
Москва від початку була патроном і утримувачем цього регіону Молдови. Саме у Першопрестольній лежать ключі до погашення цієї замороженої точки, як, утім, і проблеми Нагорного Карабаху. Однак, принаймні зважаючи на географічні реалії, вирішити придністровський конфлікт не вдасться. До якогось часу Київ дотримувався у цьому питанні доволі пасивної позиції. Все було віддано на відкуп Москві. Занепалість її була помітною завжди, оскільки невирішеність проблеми позначається негативно на самій Україні. Віктор Ющенко щось намагався зробити, однак мляво й непослідовно, втім, як зазвичай. Нині ж українська влада вже демонструє рішучість.
І, певна річ, причини тут не лише зовнішні, а й внутрішні. Почнемо з останніх.
У Придністров’ї понад 150 тис. громадян з українськими паспортами. Це певний електоральний резерв, зважаючи на парламентські перегони, що неуникно наближаються. Продемонструвати свою турботу про цих людей і дати можливість проголосувати за своїх так званих оборонців, хіба не ціль для українських партій владної більшості, що мають певні труднощі з кількістю виборців, ладних віддати за них свій голос. До того ж за кордонами країни значно легше займатися вкиданням бюлетенів та фальсифікаціями. Для нинішньої влади не останній за значущістю аргумент.
Ось і попрямував лідер українських комуністів Петро Симоненко до Тирасполя. Звісно, покласти квіти до пам’ятника Шевченкові – благородна справа, але це можна зробити й у столиці, у будь-якому іншому українському місті. На прес-конференції головний український комуніст порушив тему майбутніх виборів. «Я вам трохи відкрию таємницю. Я уже зустрічався з лідерами політичних партій, зокрема і з представниками владної політичної сили, й висловив свою думку з приводу вирішення цієї проблеми… Тут є два шляхи вирішення. Перший – відкрити тут дільниці. Другий же полягає в тому, що ми працюватимемо над можливістю відкриття в день голосування кордонів та надання права громадянам України, котрі проживають у Придністров’ї, проголосувати на українській території». Саме другий запропонований варіант і є прямим шляхом до підтасувань та фальсифікацій. Хто і скільки приходитиме з другого боку та скільки разів голосуватиме, зважаючи на українські виборчі реалії, справа надто вже каламутна. А вміли рученьки у воді такої прозорості дуже добре навчилися виловлювати виборчу рибку. Хоча не можна такого виключати й у першому варіанті.
А тепер про зовнішній напрям раптових проявів турботи про Придністров’я.
Україна всерйоз занепокоєна румунським експансіонізмом щодо Молдови. Її повзуча румунізація та подальше можливе об’єднання Кишинева та Бухареста. Особливо у світлі не дуже простих відносин Румунії та України. І тут питання долі Придністров’я є головним. Навіть з погляду історичних передумов. У цьому позиції Росії та України збігаються. Утім, якось не зовсім. Допустити відхід Молдови до Румунії Київ не може зі стратегічних міркувань. Такий аншлюс суттєво погіршить його військово-стратегічне становище. І тим більше відхід разом із Придністров’ям. До того ж мова йде про долі тисяч громадян України, тож не зважати на це не вийде, зокрема, й беручи до уваги внутрішньополітичні реалії.
Для Москви Придністров’я, окрім того, що є стратегічно значущим, має ще й визначальне значення як засіб тиску на Кишинів і Бухарест. Утім, що важливіше, на Київ. Білокам’яна не може відмовитися від цього регіону, там також проживають російські громадяни. Однак на берегах Москви-ріки дуже прагнуть приєднання Придністров’я до Росії, звісно, добровільного у кремлівському розумінні. Там категорично проти хай навіть теоретичного повернення до України, як це було до 1940 року. І це до того ж є питанням престижу. Ось чому активність української політики у придністровському напрямку у Москві сприймають аж надто болісно, якщо не сказати вороже.
Нещодавно Придністров’я відвідали спецпредставник України з питань молдавсько-придністровського урегулювання Ігор Харченко та посол України у Республіці Молдові Сергій Пирожков. Їх прийняв президент Євген Шевчук. В інтерв’ю журналістам він заявив, що «Україна є дуже важливим партнером та сусідом Придністров’я. Від співпраці з Україною залежить чимало питань нашого соціально-економічного розвитку. Ми визначили певні шляхи вирішення проблем, яким стурбовані придністровці». Нова влада у Тирасполі хотіла б за рахунок посилення зв’язків з Україною розширити поле для маневрів, щоб у такий спосіб хоч якось послабити залежність від Москви. Київ же натомість також не проти продемонструвати гордовитому північному сусідові, що без нього не обійтися й у разі непередбачуваного розвитку подій на Дністрі доля Придністров’я залежить не так від Росії, як саме від України. Тож слід досягати певних домовленостей у газовому питанні, інакше можливі зовсім інші варіанти.
Головна проблема київської політики полягає в тому, що навіть наявні можливості не використовуються повністю, а найчастіше взагалі не використовуються. Причини зовнішньополітичних провалів лежать у внутрішній площині, так можновладці в Києві наріжним каменем кладуть не державні інтереси, а особисто-комерцій ні. Тому особливих сподівань не варто покладати на те, що Чорноморський флот і Придністров’я дадуть змогу домогтися хоч би якихось успіхів під час перемовин із Москвою