Напередодні подій 90-літньої давнини у геополітичних планах провідних світових держав згадки про нас не було. Принаймні, як про щось варте пильної уваги. Скажімо, у складі австрійського війська був створений лише один батальйон Січових стрільців, а добровольців вистачало на цілу дивізію. А якщо «розбавити» добровольців мобілізованими, то вийшло би два-три армійські корпуси, які б воювали не за примарні імперіалістичні цілі, а за возз’єднання Батьківщини. Але для Габсбургів українці та Україна були чимось ефемерним. Так само, як і для німецького Генштабу, який щедро виділяв кошти на підривну роботу в Російській імперії, а відтак одразу ж поклав око на більшовиків та особисто Леніна. Були й українські діячі, які одержували від нього гроші. Але хто, крім істориків, знає сьогодні прізвища – Меленевський, Жук чи Скоропис-Йолтуховський? А тим часом у Берліні саме їх вважали найвпливовішими українськими революціонерами, які можуть бути корисними для перемоги Німеччини у війні.
Згадані більшовики з Леніним до 1917 року навіть автономію українських земель усерйоз не розглядали; ними за час боротьби з царатом була надрукована одна-єдина листівка українською мовою. Та й після проголошення незалежності України позиція ленінців тривалий час практично незмінювалася. Наприклад, у резолюції I з’їзду КП(б)У, що відбувся влітку 1918 року, ставилося завдання «боротися за революційне об’єднання України з Росією на засадах пролетарського централізму в межах Російської Радянської Соціалістичної Республіки». Це й не дивно: КП(б)У створено на правах обласної організації РКП(б). А у програмі останньої, ухваленої 1919 року, зазначалося: «Як одну з перехідних форм на шляху до повної єдності партія виставляє федеративне об’єднання держав, організованих за радянським типом». Ось так насправді дивився Ленін на незалежність України…
І що цікаво: за рік перед цим практично те саме заявив посол Німеччини в Москві Мірбах: «Тим у Німеччині, хто надає Україні величезного значення для наших інтересів, важко буде примиритися з думкою, що вона має повернутися в лоно Росії. Ті ж, хто бачив у її відокремленні від Росії лише тимчасовий воєнний захід, сприймуть це легше».
А про те, як сприймали Україну прихильники російської «білої ідеї», читайте у Булгакова; один із його героїв знаходить навіть такий аргумент на користь того, що більшовики, попри все, кращі за «мазепинців»: «Шльопнут, так по-нашему, по-русскі!»
«Перехідна», «тимчасова», «примарна», «фантасмагорична» – якими тільки епітетами не нагороджували Україну з 1917 року. І чиєю тільки «інтригою» її існування не називали – німецькою, австрійською, більшовицькою (хоча, як бачимо, усе було навпаки), а ще польською, американською і, як написано в одному московському дуже патріотичному виданні, навіть єврейською. От лише те, що це була власне українська «інтрига», чомусь не пишуть…
Із часу створення Центральної Ради і тим більше з моменту проголошення незалежності УНР всі тодішні геополітичні потуги і всі загальноросійські партії змушені були робити поправку у своїх розрахунках на український чинник. Чим далі, тим зрозумілішим ставало: цей чинник потенційно є надзвичайно вагомим. Тому спочатку Ленін, який зрозумів-таки, що Україна – це реальність, та Пілсудський, а згодом Сталін та Гітлер спробували розіграти «українську карту» у своїх інтересах – хто більш, хто менш вдало. Але зігнорувати сам факт існування України вже не міг ніхто.
Відтак і Сталін у 1939–1945 роках вибудовував кордони УРСР, виходячи із кордонів УНР, якими б ефемерними вони не були – але ж був прецедент! І західні сусіди дійшли думки, що без незалежної України незалежність Польщі завжди буде під загрозою. І на дві третини комуністична Верховна Рада 1991 року проголошувала незалежність, виходячи з «тисячолітньої традиції» державотворення, і символіку часів Української революції затверджувала як державну. «Інтрига», яка 22 січня 1918 року ознаменувалася проголошенням незалежності УНР, виявилася загалом вдалою…
