Украдений Луганськ

Статті
29 Вересня 2022, 14:44

Повномасштабна атака Росії стала останнім дзвоником для міжнародної спільноти. Світ був спершу приголомшений самою жорстокістю вторгнення, потім — своїм невіглаством щодо країни, в яку Росія вторглася. Виявилося, що українці відмовились здатися на поталу військовій силі, котра на позір переважала: ані за 72 години, як прогнозувала західна розвідка, ані після семи місяців повномасштабної війни. Виявилося, що українці нескорені. Виявилося, що їхня непокора має історію, про яку світ нічого не знав. Виявилося, що зовнішні уявленя про Україну були сформовані імперськими наративами Росії. «Украдений Луганськ» Кріса Михайловича  нагадує, що російська загарбницька війна почалася не 24 лютого 2022 року, а триває вже вісім років. Робота написана у межах «Української лабораторії» — проєкту Українського інституту в Лондоні, організованого у партнерстві з Українським ПЕН та Українським інститутом за підтримки Британської ради в рамках Сезону культури Велика Британія/Україна.

Ось як вони вкрали твоє рідне місто. Ось що що вони зробили з твоїм Луганськом.

Спершу вони завозять юрби п’яних росіян з іншого боку кордону, щоб ті понасаджували двоголових орлів-мутантів на кожному флагштоці. Ці росіяни нахабно продираються в серце міста, де оголошують себе героями якоїсь дуже давньої «великої вітчизняної війни». Вони наполягають — навіть запевняють — що це місто, де вони ніколи в житті не бували, насправді завжди належало їм. І завжди належатиме, кажуть вони; мовляв, повернулися з екзилю, щоб повернути твоє місто собі, як загублену дитину — матері.

Тоді росіяни перевдягаються зі спортивних костюмів у військовий камуфляж. Замість російського триколора і георгіївської стрічки вони тепер мають стрілецьку зброю та артилерію. На вигляд вони, як діти, що бавляться в солдатиків, вдягнувши батьківську форму, аби здаватися дорослішими. Відригують одеколоном і верзуть щось славетне про країну, якої ніколи не існувало. Країна ця, втім, така ж реальна для них в їхньому сп’янінні, як міраж у пустелі, і щоб наповнити її бодай якимось життям, вони мають захоплювати будівлі, викрадати й катувати твоїх сусідів. Вони їдять або крадуть усе, що не можуть зґвалтувати або вбити.

Вулиці, де ти виросла, перетворюються на лігво контрабандистів; поля, якими ти бігала, стають проклятими цвинтарями. Введено комендантську годину, і ночами п’яні співають фронтові пісні з війни, в якій вони ніколи не воювали. Вони носять військові ознаки та ікони і п’ють за героїв країни, яку фізично не можуть пам’ятати. Вони наполягають, що це, теперішнє місто, переповнене чужинцями, — і є те місто, в якому ти виросла. Що чужинці завжди були твоїми сусідами.

Батько вивіз тебе з матір’ю геть із міста, на дачу неподалік Луганська, на межі степу, де тільки рух птахів, викарбуваних на небі чорними силуетами, нагадує, що час не зупинився. Там ти відсвяткувала свій шістнадцятий день народження, відчуваючи, як земля тремтить тобі під ногами. Удалині ти бачила тьмяне світло мінометного обстрілу і моторошні відблиски трасуючого вогню. Друзі та їхні сім’ї виїхали до Києва, Одеси, Харкова. Їхні обстріляні, порожні домівки стояли як ліхтарі з догорілими свічками після Дня всіх святих.

Читайте також: Померти у Луганську

Мати благала батька поїхати за ними, але єдине, на що він спромігся (посмакувавши осад допитого вина), було: «Чому ми маємо їхати?»

Страх матері був у тебе в крові, але ти погоджувалася з батьком. Це ж Луганськ. Твій Луганськ. Хто має право приходити і говорити, до якої країни він належить? Хто думає, що може змітати кордони, як крихти зі столу?

Ти дуже подібна на матір, коли вона була твого віку; від батька маєш блискучі чорні очі й глибоку відданість рідному краю — відданість вродженого одинака. Ти так само, як батько в юності, воліла проводити вільний від навчання час, блукаючи дикими полями. Стояти під сонцем опівдні й шукати очима горизонтів, що простигалися, здавалося, до самого краю землі — не було для тебе нічого кращого. Тебе вабили мапи і мови, таємниці давніх імперій, але попри всю твою цікавість, у тебе ніколи не виникало бажання поїхати з Донбасу. Відкрита світові, куди б ти не сягала думками, завжди поверталася додому, до Луганська. Далекі країни з їхніми легендами і невимовними назвами були не більш як дивними артефактами. Ти роздивлялася їх так само, як розглядала цікавої форми листок чи камінь, знайдені в полі, так само підважувала їх у руці, щоб відчути, як вони лежать на долоні, перш ніж відкинути і піти далі.

Таким самим був і твій батько. На відміну від більшості п’яниць, найнятих росією, щоб вкрасти твоє місто, він цілком свідомо пам’ятав Радянський Союз і без ілюзій пригадував тяжку працю, якої той вимагав від людини. Юність він втратив на честь держави, змарнувавши свої двадцяті на виснажливій військовій службі в Мурманську. Там, на холодній маківці світу, він здебільшого мовчав і вигадував безліч способів повернутися до Луганська й більше ніколи звідти не виїздити. Сила його рішучості була така, що частина її відбилась, як тінь, і на тобі, його дочці.

Читайте також: Лотерея по-українськи

Окрім виготовлення вина, великою пристрастю батька була риболовля. Якось ти розповіла йому про хлопця зі школи, і його першим питанням було, «Він ловить рибу?». Ти сказала, що ні, а батько тоді відповів: «То скажи йому, щоб не марнував більше жодної хвилини! Він не знає, що втрачає!». На вихідних батько возив тебе з мамою — тих, кого завжди називав своїми найкращими друзями, — на довгі пікніки біля річки. Ці подорожі виходили за межі області; так ти побачила притоки Луганя та Міуса. На старій фотографії, яку тепер втрачено, батько сидить на березі річки й дивиться в бік від камери, націленої дружиною, і об’єктив уловлює лише краєчок його усмішки. Але ти дивишся просто на матір, очима, що сяють від батькової втіхи, і гордо тримаєш у руках його улов.

Мати наповнювала дім квітами і виростила тебе в тіні папоротей. Лілеї і півонії були солодким контрастом до гіркуватого вина. Дім переповнювали книжки, написані російською та українською, і ти із задоволенням читала обома мовами. От тільки замість того, щоб допізна ховатися під ковдрою з ліхтариком і книжкою, тобі більше подобалося нишкувати з папером і олівцями. Малювати діаграми домашніх рослин, що плекала мама, і робити з пам’яті нариси річок, які так любив твій тато. Ти купалася в теплі любові батьків. Батьки ніколи не сварилися; жодного разу не почула ти від тата грубого слова. Вино було його гордістю, але ти ніколи не бачила його сп’янілим.

А тепер п’яниці, що співали пісень, написаних для давно мертвих хорів і піднімали прапори вигаданої держави, виїдали місто зсередини. Утім, факти залишалися фактами в прихистку вашої дачі. Не порушені забудовою поля приймали тебе в обійми, як завжди, і Україна залишалася Україною. Батько мусив їздити до Луганська на роботу. Там він бачив чорні сліди, залишені гусеницями танків на вулицях, портрети Леніна й Сталіна, наче нечисть, повсталу з могил. П’яні чоловіки охороняли блокпости, чіпляючись за свою зброю. Їхні вугільні силуети блукали дорогами, як ожилі страшили в пошуках мозку.

Тобі виповнилося вісімнадцять і батьки переїхали в Луганськ, щоб батькові легше було боронити свою автомайстерню від крадіїв. На дачу до тебе прибився бродячий кіт, і сусіди почали вважати тебе з котом кимось на кшталт відьми в хатині на курячих ніжках: дивачка, ти жила сама, не переймалася шлюбом чи дітьми і не їла м’яса. Кіт спостерігав, як ти, не вміючи готувати, спалила сковорідку. Він полював на мишей і складав тобі товариство, поки ти терпіла перебої з водопостачанням і електрикою. Твоє око мисткині тішилося скупим оздобленням дачі. Користуватися поштою або місцевим банком без колаборації з ворогом стало неможливо, і ти заробляла на життя як художниця-фрілансерка онлайн. А вечорами пошепки читала собі українські вірші.

Читайте також: Луганськ. Місто у полях

Ти була прихована від світу.

Твої роботи стали одою цим віддаленим околицям. Удалині від мілітаризованого міста іноді можна було — бодай на кілька секунд — уявити собі, що ти вільна. О́брази, що ти малювала, були заокруглені, гладкі й теплі. Ти фарбами відтворювала сцени життя у передмісті. Джмеля, що прилетів зустрітися з босоногою дівчиною — обоє серед диких квітів. Поїздку велосипедом. Хлопчика, який кермує кораблем мрій униз по Кринці, до моря. Кухонний стіл, на ньому чашка паруючої кави поруч із трьома збитими яйцями в мисці та виделкою збоку. З часом твої роботи ставали яскравішими і віддаленішими від решти світу. Малярство захищало тебе від того, що коїлося в місті, де росіяни блукали серед руїн у примарах алкогольного отруєння.

Тобі виповнилося дев’ятнадцять. Двадцять. На Новий рік батьки відмовилися виголошувати тост опівночі, дочекавшись натомість першої ночі, щоб не святкувати одночасно з Москвою. Безпечний світ твоїх робіт дедалі більше відривався від того, на що перетворювався Луганськ. Ти помітила хижих птахів, які полювали з дерев навколо дачі й піднімалися вгору з кимось слабким і безпорадним у кігтях. У сусідньому селі вовк забрав маленького хлопчика. Час від часу забута міна, залишена десь у п’яному безглузді, забирала чиєсь життя чи ногу. Річки твого батька тепер висохли або текли брудною червоною іржею. Тобі все ще здавалося, що ти живеш у казці — але тепер у ній залишилося тільки все темне й зловісне.

Читайте також: Портрет у вікні. Як окупація розриває життя теперішніх і колишніх луганчан

Того дня, коли росіяни обстріляли твою вулицю і змусили сім’ю переїхати на дачу, ти заприсяглася собі, що більше ніколи не хвилюватимешся про речі, менш значущі, ніж життя і смерть. Ти знала, що може статися. Людьске тіло могло просто зрадити. Його можна було розірвати на шматки. Там, де щойно була людина, окрема свідомість, тепер поставало щось невпізнаване, бутафорія з фільму жахів. Людину, всі спогади і всю любов, що її наповнювали, легко було стерти кулею. Снарядом. Тому в шістнадцять років ти твердо пообіцяла собі ніколи не зближуватися з кимось або чимось, що в тебе могли вкрасти.

Але зараз у дачній тиші щось у тобі змінилося. Ти засинала — і розум показував тобі образи, текстури, грав ноти фуги, що складалися у відчуття. Далі у цього відчуття виростали руки, воно дихало, ставало тілом, як могло тебе торкатися, кохати тебе, обіймати аж до ранку, поки твої нігті викарбовувалися на його спині. Коли прокидалася, це все розчинялося, зникало, а ти сиділа сама на ліжку з відчуттям, ніби на дачі панує привид. Щось — луна, відсутність — затримувалося в повітрі. Запах когось, кого там ніколи не було.

Удень ти мріяла про інші речі: парки, наповнені щасливими родинами; синьо-жовті прапори; натовпи на вулиці пізно ввечері. Усі в безпеці, в змозі сказати те, що думають. Ці мрії звучали українською та суржиком. Уявити себе відокремленою від Луганська означало уявити себе у вакуумі. Але тепер ти нарешті відчула потребу піти, піти за шепотом, яким снила, і відчути насправді те, що бачила і чого торкалася уві сні.

Читайте також: Вугледар. Оптимізм посеред пекла

У черзі на переправу в Станиці Луганський, де ти стояла поруч із пенсіонерами, тебе не залишало відчуття, що переправляєшся через Стікс, назад до світу живих. А росіяни запитали, чи в тебе є хлопець, і розглядали тебе так, ніби ти належала до чийогось гарему. Виринаючи зі звичної нудьги, вони так зачарувалися тобою, що полінувалися обшукати твої сумки. Однієї посмішки, подумалося тобі, могло б вистачити, щоб провезти бомби для повстанців і екземпляри «Кобзаря» назад через кордон.

Мстислав Чернов, Птахи над житловим будинком у Костянтинівці, схід України, 8 лютого 2022

Услід за друзями ти переїхала в Харків і вступила до університету, де наступні чотири роки вільного життя здригалася на кожний голосний звук і не спала ночами, хвилюючись за батьків. А тоді росіяни вирішили, що Харків — теж їхнє місто. Так само, як на початку, коли вони обстріляли твою вулицю в Луганську, ти припала до землі в страху перед убивчим небом — востаннє.

Переклад Ніни Мюррей

98