«Праве діло заради неправильної мети – найбільша зрада»,–писав Томас Еліот. Доволі знайоме явище у світі політики. Жертва минулого тижня – Барак Обама, який від імені Америки пообіцяв підтримати план реорганізації Ради Безпеки ООН і, зокрема, надання в цьому органі постійного членства Індії.
Підтримуючи цю республіку, президент США довів, що Америка розглядає її як одну з найвпливовіших країн світу, а також допоміг протиставити її Китаю, який тихо виступає проти включення цієї держави як постійного члена до Ради Безпеки. Однак, враховуючи протистояння різних регіонів світу й те, що реформування ООН уже тривалий час блокують інші могутні країни, яким є що втрачати, Америка може бути впевнена, що з цього нічого не вийде.
Ваги обіцянкам Обами додає його зовнішньополітична риторика, що ґрунтується на правилах та міжнародному консенсусі. Адже розпалювання невдоволення Індії лише посилить відчуття, що найвищий орган ООН неспроможний представляти світ таким, як він є. А це не на користь ООН.
Обамі доведеться дотримати своє слово і забезпечити безкомпромісну підтримку реформи Ради Безпеки з боку Америки, якщо він, звісно, хоче якомога менше пожертвувати політикою щодо ООН заради реалізації політики щодо Індії. Реформа буде виправданою, її слід було провести давно, і завдяки їй ООН змогла б працювати ефективніше. Певно, реформу навіть вдасться втілити в життя.
Навряд чи хтось сперечатиметься, що практика постійного членства в ООН із правом вето нагадує давно забуте минуле, коли важило те, хто ж виграв ІІ Світову. Слова Ради Безпеки, котра стає дедалі менш представницькою і сучасною, втрачають свою вагу. Тепер Рада вже не може так ефективно обговорювати важливі питання, оскільки в ній часто бракує ключових гравців. Крім того, до її думки менше дослухаються, оскільки в ній враховані позиції не всіх найвпливовіших країн світу. Хтось вважає, що ООН здатна багато зробити, хтось у цьому сумнівається, але робота організації з удосконаленою Радою Безпеки безсумнівно буде ефективнішою.
Кого запросять на бал?
На жаль, на цьому компроміс закінчується. Серед нинішніх постійних членів Ради Безпеки ООН відбуваються дивні суперечки: Франція і Велика Британія переймаються зниженням свого впливу у світі, Китай протестує проти постійного членства Японії, Мексика і Аргентина не хочуть бачити в Раді Бразилію, Італія – Німеччину, країни Африки не можуть визначитися між ПАР та Нігерією. А може, там потрібна мусульманська держава? Якщо так, то яка?
Із цим питанням цілковитий безлад. Дискусії навколо нього точаться вже не перший рік. Дипломати, закочуючи очі, стверджують, що реформа – це марне витрачання часу. Однак баланс у глобальному управлінні таки може зміститися. Взяти за приклад хоча б МВФ, де Європа нарешті дещо поступається своїм впливом, чи лідерів країн, що збираються на саміт Великої двадцятки, а починалося все з Великої сімки.
Будь-яка потенційна реформа в ООН розпочинається компромісом. Рада Безпеки ООН має бути достатньо чисельною, щоб бути представницькою, але водночас достатньо компактною, щоб мати змогу ефективно працювати. Вона має відображати реальну владу у світі, але не сприяти антисоціальній поведінці. Має прагнути бути найефективнішою інституцією у світі, але не може почати все з чистої сторінки, бо реформа контролюється її першими членами за початковими правилами. Розширення постійного членства може додати Раді ефективності, але, надавши право вето багатьом новим країнам, вона, своєю чергою, ризикує стати непрацездатною.
Ці ідеї допомагають накидати план. Країни, що розвиваються, потребують більшого впливу. Бразилія є найімовірнішим кандидатом від Латинської Америки – цю думку вкотре озвучив цього тижня британський міністр закордонних справ. Щодо Африки, то в Нігерії забагато анархії, навіть попри її площу і контингент миротворців. ПАР – кращий варіант. В ідеалі у Європейського Союзу мало би бути одне місце в Раді, однак Велика Британія і Франція виступлять проти, отже автоматично доведеться надавати ще одне місце Німеччині. Японія – впливова економічно, але не геополітично, – навряд чи зможе дотягнути до постійного членства в органі, навіть попри обіцянку Америки підтримати її. Мусульманська країна додала б Раді ваги: найкращими претендентами є Туреччина чи Індонезія, які дедалі більше зміцнюються як регіональні держави. Але Обама правий: заявка Індії найвагоміша.
Нині оптимальний момент для реструктуризації. Однополярний час Америки минув. У світі, де зміщується баланс впливу, варто дослухатися до правил. Щодовше чекають Велика Британія та Франція, то слабші їхні позиції у перемовинах.Росія, напевно, погодиться на реструктуризацію, якщо в неї залишиться право вето. Якщо Китай зіштовхнеться з об’єднаним фронтом реформаторів, то він теж, хай і неохоче, може до нього долучитися. Не варто думати, що створити нову ООН просто. Але в іншому випадку ми отримаємо ООН, що деградує в безладному взаємозалежному світі. Такий варіант нас теж не влаштовує.
© 2010 The Economist Newspaper Limited. All rights reserved