Найближчим часом цей епохальний документ за підписом прем’єра буде подано секретарю РНБО на розгляд на засіданні Радбезу і в разі остаточного схвалення буде введено в дію указом президента.
Словосполученням «воєнна доктрина» прийнято називати офіційно затверджений документ, що концентровано відображає погляди конкретної держави на питання війни. Доктрини потрібні, щоб офіційно задекларувати, як, з ким і з якого приводу держава буде змушена воювати і як оборонятиметься. Усі вони, по суті, тимчасові. Щоб оточення сприймало цей документ серйозно, зазвичай його осучаснюють з інтервалом п’ять – сім років. Приводом для доктринальної модернізації, як правило, слугує стрибок у науково-технічному прогресі, який тягне за собою й зміну способів ведення війни. Ще один привід – принципові зміни у військово-політичній орієнтації тієї чи іншої держави. На жаль, в Україні саме це є основним аргументом для зміни Воєнної доктрини.
Наша держава за свою новітню історію затвердила дві воєнні доктрини. Першу, позаблокову, від 1993 року – одразу після розпаду СРСР. То була «найзубастіша» доктрина, оскільки вона вимагала від армії надійного захисту в усіх напрямках. «Якщо буквально дотримуватися її вимог, то треба було по периметру кордонів держави зробити окопи, сісти туди всьому населенню й оборонятися», – казали самі міністри оборони. Другу Воєнну доктрину України ухвалили влітку 2004-го. Її затвердив своїм указом тодішній Верховний Головнокомандувач, президент України Леонід Кучма. Від початку документ визначав курс на повноправне членство нашої країни в НАТО та ЄС. Ці альянси оцінювались як гаранти безпеки і стабільності в Європі. Але вже за місяць Леонід Данилович без будь-яких пояснень знову ж таки своїм же указом вилучив із доктрини слова про те, що Україна «готується до повноправного членства в цих організаціях». А його наступник Віктор Ющенко у квітні 2005-го підписав указ, яким передбачалося повернути в текст Воєнної доктрини положення про «проведення політики євроатлантичної інтеграції, кінцевою метою якої є вступ до НАТО».
Орієнтири, які фіксуються в доктринах, передусім украй важливі для військового керівництва та решти інституцій, залучених до процесу з нудною назвою «оборонне планування». На основі вимог доктрини розробляються нові або уточнюються наявні державні програми реформування Збройних сил, визначаються оптимальні структура й арсенали, необхідний обсяг ресурсів тощо. Простіше кажучи, армія «заточується» під боротьбу із загрозами сучасного етапу, сформульованими в документі. Повсякчас змінюючи орієнтири, процес буде, гроші витрачатимуться, ось тільки результату не буде…
У третій Воєнній доктрині, яку ось-ось має підписати нинішній Верховний Головнокомандувач Віктор Янукович, зазначено, що документ «…має оборонний характер. Україна не вважає жодну державу (коаліцію держав) своїм воєнним противником, але вважатиме потенційним противником державу (коаліцію держав), дії або наміри якої матимуть ознаки застосування воєнної сили проти України». Головна концептуальна особливість нової доктрини – повернення до ідеї позаблоковості. А отже, зовнішні загрози значною мірою мають компенсуватися лише власними силами та можливостями. При цьому гарантії безпеки, які містить Будапештський меморандум з ядерного роззброєння, що згадуються в документі, не більш ніж політичні побажання.
Що все це означає для України в нинішньому часовому проміжку? Дві попередні програми реформування Збройних сил, попри витрачені час і кошти, боєздатної армії так і не створили. Й тут треба визнати, що грошей на військові реформи справді виділялося менше, ніж від початку планувалося. А позаяк крайніх за зрив довгострокових програм у нас шукати не прийнято, де-факто сьогодні в Україні ми маємо армію, в якій якість намагаються компенсувати кількістю особового складу та техніки. Проте без особливого успіху. Приреченість і хибність такого підходу стають дедалі очевиднішими.
Новий документ поставить перед військовим керівництвом амбітніші завдання, ніж раніше. Лінійна відповідь генералів прогнозована: «На їх виконання потрібно значно більше грошей. Дайте – зробимо». Але прогнозні показники витрат України на потреби оборони на найближчі п’ять років, затверджені тим самим Кабміном, який без особливих сумнівів прийняв нову Воєнну доктрину, смішні. Ці суми не враховують якісних змін в оснащенні й підготовці армії. Запланованих коштів вистачатиме лише на життя армії в казармі й обмежений ремонт безповоротно застарілої техніки. «Ножиці» нових доктринальних орієнтирів і можливості армії щодо їх виконання будуть ще більшими. За таких умов сенсу в новій Воєнній доктрині, хай там як майстерно прописаний це документ, немає. Вона буде придатна лише для стрясання повітря й розмахування паперами перед обличчям противника – чи то зовнішнього, чи то внутрішнього… До речі, доктрина містить вельми небезпечне положення. До загроз національній безпеці зараховують, серед іншого, «спроби дискредитувати владу». Тобто за такого підходу Збройні сили можна буде використовувати проти власного народу.
Виникає питання: «Що робити?» Потрібно визнати, що в нинішніх реаліях – вкрай обмежені фінансові можливості країни і вельми слабкий науково-технічний запас міцності для переозброєння – лінійне переформатування армії в її теперішньому вигляді під «позаблокові» (розширені) завдання в середньостроковій перспективі вже неможливе. А отже, найближчим часом гостро постане питання про нову оборонну реформу. Щоб за неї братися, треба мати чітке бачення її ходу та результатів. І зуміти пояснити це самій армії та суспільству, а також домогтися розуміння та підтримки необхідності майбутніх рішень, зокрема й болісних. Це в ідеалі.
Самі військові вже готують черговий документ, який так і називається: «Державна програма реформування Збройних сил на період 2012–2017 років». Але єдності в розумінні оптимального обличчя майбутніх ЗСУ насправді немає. Як і впевненості, що нова програма справді приведе армію до помітного всім результату, а не погрузне в процесі, як дві попередні. Ось ці внутрішні виклики в короткостроковій перспективі значно актуальніші, ніж усі зовнішні загрози, прописані в новій доктрині.