Відколи розвалилася радянська імперія, «криваві землі» повернулися в західному напрямку. Тамтешні народи прагнуть верховенства права, свободи, процвітання, гідності й інших ознак вільного життя, яких їм бракувало під тоталітарними режимами. Властивості ці вони бачать, коли повертаються на Захід, хоч і не конкретно до Німеччини, а швидше загалом до Європейського Союзу та НАТО, в яких ФРН є значною, але не панівною потугою.
Такий вибір вони роблять добровільно. Ці люди цілком могли б повернути в східному напрямку — до міцного керманича, меседжів, що зачіпають за живе, й патерналістської політичної культури. Але здебільшого чомусь не повертають.
Сьогодні, вперше за останні 25 років, з’являється ще один варіант вибору. Нова польська влада хоче, аби Міжмор’я говорило саме за себе й протистояло як Росії, так і (до певної міри) Німеччині, чия політична вага та власний економічний інтерес нібито роблять її, по суті, ненадійним партнером.
Ідея в тому, щоб побудувати Міжмор’я навколо серцевини з країн Вишеградської четвірки (Чехії, Угорщини, Польщі та Словаччини), але з потужними зв’язками з державами Балтії, Румунією, Болгарією та Україною. Якщо дивитися поверхово, думка видається привабливою. У ній помітне відлуння польської величі (чи швидше польсько-литовської, хоча це не аж так важливо), що існувала багато століть тому, коли давно забута сьогодні супердержава простягалася від Балтійського моря до Чорного.
Але на практиці вона не спрацює, ба більше, буде контрпродуктивною. Країни, що містяться на території умовного Міжмор’я, надто розділені, щоб сформувати спільний фронт. Угорщина в руках свавільного Віктора Орбана, що захоплюється ідеєю міцного лідерства (особливо власного) й дедалі тепліше дружить з Владіміром Путіним. Чеський та словацький уряди (а особливо президент Чехії Мілош Земан) не хочуть конфронтації з Росією. Болгарія взагалі не є надійною.
Відтак виклик для Польщі полягає в тому, що вона не має достатньо союзників в умовному Міжмор’ї, аби набрати критичну масу для солідарності й ухвалення рішень. Вона може опертися на Естонію, зазвичай також на Латвію та Литву й, можливо, на Румунію. Україна зараз більше сама потребує допомоги, ніж здатна допомогти. Необхідний магнетизм може створити Америка, і полякам не варто вдавати, ніби це не так. Історія свідчить, що найбільші трагедії Польщі траплялися саме тоді, коли вона переоцінювала власну потугу.
Звісно, якби це була країна з 80 млн населення, а не із 40 млн і якби її економіка була сумірна з економікою Німеччини, а не Нідерландів, шанси в неї були б кращими. Але всього цього в неї немає.
У реальному світі європейська безпека залежить від постійного опору двом тенденціям: американському ізоляціонізмові та німецькій нейтральності. Міжмор’я не цікавить Сполучені Штати (польські посланці про це дізнаються, коли порушують відповідне питання). Ба більше, концепція безпосередньо шкідлива у відносинах із Німеччиною.
Читайте також: Міжмор’я: між ідеєю та реальністю
Щоправда, німецька поведінка, зокрема розмивання реакції НАТО на загрозу Кремля чи будівництво прямого газопроводу до Росії, не може не тривожити. Тож цілком логічно обдумати варіанти субрегіональних безпекових структур, які компенсували б пробуксовування ФРН (як варіант, інтенсивніша співпраця скандинавсько-балтійсько-польської дев’ятки в питаннях безпеки Балтійського моря). Але Берлін — надійний союзник. Анґела Меркель, безперечно, є найкращим спільником для країн Міжмор’я серед західних лідерів. Вона проштовхнула суворіші санкції проти Росії, незважаючи на величезні труднощі.
Якщо Польща піде проти ФРН, то лише посилить, а не зменшить небезпеку. На німецькі метання треба відповідати більшою наполегливістю в переконуванні, а не пошуком уявних альтернатив.